2016-03-06ПАРАФІЯ

Преосвященний владика Мілан відвідав парафію Пресвятої Тройці с. Ляхівці Середнянського деканату

6-го березня у Неділю м’ясопусну, Преосвященний владика Мілан відвідав парафію Пресвятої Тройці с. Ляхівці Середнянського деканату.

Преосвященного владику Мілана зустрів адміністратор парафії прот. Василь Кузьма та запросив владику очолити святкове Богослужіння.

Після заборони радянською владою нашої Церкви, духовною опікою вірників займався ісповідник віри о. Іван Лелекач, який зміг закласти добрий фундамент прадідівської віри у серця дітей, котрі зараз сміло свідчать про вірність Католицької Церкви. Зараз ми змушені будувати ще один храм у цьому селі, бо наш старовинний храм нам не повернули.

Архієрейську Службу Божу владиці співслужив став. прот. Іван Ісайович, декан Середнянсьеого деканату, а також троє священнослужителів. У своєму архипастирському слові владика закликав до щирого покаяння, прощення та молитви у час Великої Чотиридесятниці.

Відеосюжет: https:  https://www.youtube.com/watch?v=37SaK5XEuA8

Ісповідник віри о. Іван ЛЕЛЕКАЧ Парох Хресто-Воздвиженського кафедрального собору. Народився 9 липня 1924 р. в сім'ї хліборобів Михайла Лелекача і Варвари Качур в с. Ляхівці (1946 р. перейменоване в с. Лемківці) Ужгородського р-ну. Закінчив чотири класи державної народної школи у рідному селі, потім батьки віддали хлопця до Ужгородської гімназії, яку закінчив 1942 р. Посіяні батьками й уміло хоронені ляхівецьким парохом Євгеном Петриком (1891—1936) в серці дитини добрі зернята і паростки віри дальше плекалися о. Омеляном Бокшаєм (1919—1945) в Ужгородській гімназії. Тут він отримує поглиблене духовне виховання. Боже покликання і щиросердечне бажання присвятити своє життя служінню Христовій Церкві привело юнака 1942 р. в Ужгородську духовну академію. Після закінчення богословських студій 14 вересня 1947 р. Іван Лелекач разом із богословами Мироном Бескідом, Іваном Гаджею, Андрієм Глебою, Йосифом Головачем, Йосифом Сабовим і Стефаном Федором в Ужгородському кафедральному храмі був возведений в духовний сан і рукоположений єпископом-ординарієм Мукачівської Греко-Католицької єпархії, зараз уже Блаженним владикою Теодором Ромжею. Молодого щойно висвяченого священика єпископ призначив помічним священиком (капеланом) у с. Люту Великоберезнянського р-ну, де парохом на той час був його тесть о. Юлій Іванчо (1941 — 1947 рр. ). Не встиг о. Іван Лелекач ще й освоїтись на новому місці, як працівники Великоберезнянського відділу КДБ  21 листопада 1947 р. після проведених Богослужінь на празник св. Архангела Михаїла заарештовують, звинувативши його в тому, що не доповів властям про існування в селі антирадянської молодіжної організації, яку ніби-то очолював його тесть о. Юлій Іванчо. Після короткого слідства і підготовки "доказів" Військовий трибунал прикордонних військ МВС Закарпатського округу 13-14 лютого 1948 р. засудив о. Івана Лелекача на 10 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. В одному з таборів ГУЛАГу поблизу м. Североуральська безкоштовна праця о. Івана використовувалась у шахтах по видобутку мідної руди, а пізніше, щоб збагатити казну сталінської тоталітарної системи, змушений був добувати золото в далеких краях на Колимі й закінчує свої поневіряння в Комі АРСР у таборі ГУЛАГу м. Абез. Велика віра у Христа-Спасителя зміцнювала в ньому надію в торжество правди, а безмежна любов до Пречистої Діви Марії, заступництва якої у своїх молитвах просив удень і вночі, допомогла йому у важкі часи випробувань і принесла довгождану волю: 4 січня 1955 р. його було звільнено з-під стражі, о. Іван повернувся до своєї сім'ї у м. Ужгород. Після короткого відпочинку він спробував працевлаштуватися, але вдома колишніх політичних в'язнів не чекали з розпростертими руками, а можновладці чинили різні перешкоди бажаючим працювати, не дивлячись на те, що о.Іван вже у 1955 році був реабілітований. Та світ не без добрих людей. Довгі пошуки роботи в кінці кінців увінчуються успіхом: о. Івану вдається стати до роботи на Ужгородській макаронній фабриці, де завідуючий відділом кадрів його особову карточку заховав, ніби він тут і не працює, а пізніше в автопарку, де працював аж до виходу на пенсію. Одночасно з державною роботою о. Іван Лелекач не забував про своє основне покликання. Він активно включився в підпільну душпастирську роботу, таємно обслуговував греко-католицьких вірників в м. Ужгород та на його околицях, а за потреби і в найвіддаленіших селах Мукачівської єпархії. Після виходу на пенсію він повністю віддається підпільній священицькій праці, а коли в листопаді 1989 р. була легалізована Мукачівська Греко-Католицька єпархія, то о. Іван бере активну участь в організації церковних громад. І вже 27 лютого 1990 р. єпископ-ординарій Іоанн Семедій дає благословіння о. Івану на обслуговування вірників у с. Глибоке Ужгородського р-ну, де греко-католицьким вірникам, першим в області, влада повернула храм Господній. Іменно він і „його сумлінна душ пастирська ревна праця сприяла відновленню не лише храму камяного, але насамперед – живої Церкви” Як тільки 4 жовтня 1991 р. владою був переданий у власність греко-католикам Ужгородський кафедральний храм, то о. Івана було призначено парохом цього храму. Господь Бог і Пречиста Діва Марія вислухали постійні щирі молитви о. Івана, бо в нагороду за пройдені тортури і терпеливо сприйняті зневаги в сталінських таборах і дома в роки підпілля збулася його потаємна мрія, що жевріла в глибині душі: помолитись у самій Апостольській Столиці — Ватикані, там, де на Петровій Скалі закладена Христова Церква. Ця мрія, з волі Господньої, здійснилася 27 жовтня 1996 року, коли випала велика честь пароху Ужгородського кафедрального храму о. Івану Лелекачу, разом із колегою з того ж храму о. Олександром Легезою проголосити початковий возглас Божественної Літургії у Базилиці Святого Петра: "Благословенно Царство Отця, і Сина, і Святого Духа... ". Ця та інші Божі ласки давали наснагу й терпіння переносити нажиті в таборах ГУЛАГу хвороби, які в останні роки все частіше давали про себе знати. Він стійко тримався й ніколи не скаржився на стан свого здоров'я. Забувати про свої хвороби йому допомагали рідні й близькі, а також сама відповідальність священицького покликання. Ще не так давно, 30 серпня 1998 р., о. Іван стояв біля престолу головного храму, приймаючи участь у св. Літургії з нагоди ювілейного святкування 20-ї річниці єпископської хіротонії Архіпастиря Мукачівської єпархії Іоанна Семедія. Та невблаганна смерть все ближче і ближче підкрадалась до нього і 28 листопада 1998 р. вирвала о. Івана з рядів душпастирів єпархії, забрала його від рідних, близьких і численних вірників Мукачівської єпархії. І 30 листопада настав той сумний день, коли всі вони прийшли в Ужгородський кафедральний храм, щоб попрощатися із своїм духовним отцем і наставником і провести його в останню дорогу . Заупокійну Службу Божу за своїм вівтарним братом і чин священицького похорону відправили владики Іоанн Семедій та Йосиф Головач при співслужінні як греко-, так і римо-католицьких священиків, вівтарних братів о. Івана, які провели його до місця вічного спочинку, молячи Господа упокоїти його благородну душу.