2007-01-29

ДРЕБІТКО Дмитро (Діонісій)

Ієромонах ЧСВВ.

Народився 31 жовтня 1911 р. в сім'ї селянина-бідняка Василя Дребітка у Сваляві. Початкову освіту отримав у церковнопарафіяльній школі і, маючи здібності до навчання й потяг до духовного життя, 1 грудня 1927 р. вступив у Мукачівський монастир. Проходячи новіціат, одночасно продовжував навчатися, й у 1932 р. здобув середню освіту. 29 червня 1932 р. він складає монашу обітницю і продовжує вивчати богословські предмети. В 1932 році він разом з Полікарпом Лозаном i Йосифом Завадяком вивчає рeторику в Лаврівському монастирі біля Старого Самбора . В 1933-1934 роках в Мукачівському монастирі два роки вивчає філософію. Три роки теології закінчує в Ужгородські духовній семинарії, перебуваючи в Ужгородському монастирі.

Перед закінченням семінарії приймає довічну монашу обітницю 28 березня 1937 р., а 4 квітня 1937 р. єпископ Мукачівської єпархії Олександр Стойка у єпископській каплиці рукоположив трьох богословів: Миколу Желтвая, Тібора Маркевича і Діонісія Дребітка. Нововисвячений ієромонах 7 квітня на празник Благовіщення Пресвятої Богородиці відслужив свою першу Службу у монастирській церкві на Чернечій горі у Мукачеві. 

Після висвячення о. Діонісій жив і працював у Мукачівському монастирі, де виховував новиків, навчаючи їх латинської та грецької мов . В другій половині березня 1939 року розвалиласьЧехословаччина і на її місце у наш край прийшли Мадяри. Управління майже всіми закарпатськими монастирями , крім Малоберезнянського монастиря, де був ігуменом о.Йосиф Завадяк з 4-ма братами помічниками, перебрали мадярські Василіяни. Пізніше о. Діонісія Дребітко було переведено до Боронявського монастиря. Мадярська влада почала переслідування молодих закарпатських Василіан, мовляв, за їхню „українську політику”.

Ось як згадує про це у своїй книзі "За брамою монастиря" колишній монах Ю. Мересій: "Спочатку прийшла до нас звістка, що в Ужгородському монастирі арештували Антонія Станканинця... Через пару днів мадярські жандарми прийшли і до нас. Арештували Полікарпа Лозана й Мелетія Малинича. Були чутки, що й Йосифа Завадяка  із Малого Березного та Діонісія Дребітко із Бороняви теж арештували. Це було взимку 1940 року. Що це був за арешт? Мушу сказати, що спочатку ми сміялися з нього, бо відчували силу своєї ряси. З нами поводились не так, як з трудящими... Ми навіть не відчували, що ми арештанти. Нас тримали не в тюрмі, а в Ужгородському монастирі... Після слідства на двох легкових машинах нас повезли в Будапешт. Наші конвоїри поводились з нами дуже чемно, і в будапештській тюрмі, куди нас привезли, ми пробули лише півгодини, чекаючи директора. "Ці тут не будуть, — сказав директор, побачивши нас. — їх приділено в монастир єзуїтів. Вони собі "родаки", там їх чекають. "Пробули ми в цьому монастирієзуїтів дванадцять днів... Потім у супроводі конвоїрів у горожанському вбранні... "  їх привезли у маленький монастир у трансільванському с. Мікула.

На підставі клопотання єпископа Мукачівської єпархії Олександра Стойки перед регентським комісаром Павлом Томчані влітку 1942 р. усі монахи із Мікули повернулись в Ужгород. На консисторіальному засіданні 2-3 липня 1942 року єпископ Олександр Стойка довів до відома присутніх: „Съ радості сообщаю, что удалося намъ 9 отцевъ ЧСВВ, по більше якъ однорочномъ интернованіи держ. властями высвободити при сильной подпорѣ  всѣхъ державныхъ чинниковъ и Его Ексцелцнціи Преосвященного Апостольського Нунці” . Цими 9-ма монахами були: о.А.Станканинець,настоятель закарпатської вітки василіан; о.А.Мондик, Мукачівський ігумен; оо.П.Лозан, І.Сідей, Б.Мересій і М.Малинич – забрані з Мукачівського монастиря; о.Й.Завадяк, ігумен монастиря в Малому Березному; о.Д.Дребітко з Боронявського монастиря; о. І.Сатмарій – з Імстичівського. В приведеному списку випущено ім’я о.Миколи Шепи, а приводиться ім’я о.Івана Сідея, про якого немає даних і свідчень, що він був заарештований мадярами. Після приїзду в Ужгород їх було розподілено по різних монастирях монастирях тодішньої Мадярської Провінції.

Отця Діонісія направили у Мукачівський монастир, а 28 травня 1943 р. він переїздить до Боронявського Благовіщенського монастиря, куди його призначили ігуменом . У 1947 р. єпископ Теодор Ромжа направив о. Діонісія помічним священиком у с. Великі Ком'яти, де на той час парохом був о. Олексій Товт. Але вже в цей час згідно рішення обласної Ради за № 433 від 22 серпня 1947 р. влада домагалася закрити монастирів у селах Малий Березнйй і Боронява, а монахів перевести в монастир с. Імстичево, чим і розпочався відкритий наступ по ліквідації монашого Чину СВВ. Коли у 1948 р. працівники Виноградівського райкому заборонили о. Діонісію обслуговувати вірників у с. Великі Ком'яти, то він поселився у Імстичівському монастирі.

В квітні 1950 р. влада закриває єдиний діючий на той час греко-католицький Імстичівський монастир. Монахам було запропоновано розійтися по рідних або перейти в який-небудь православний монастир. Уповноважений ради у справах Руської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР по Закарпатській області Антон Шерстюк так доповідав своєму керівництву: "Останній оплот уніатської церкви на Закарпатті — Імстичівський уніатський монастр "самоліквідувався" у квітні місяці 1950 року.

Отець Діонісій Дребітко поїхав тоді до своєї 72-річної матері у Сваляву. Йому пощастило працевлаштуватись у місцевому ліспромгоспі. Там постійно перебував під наглядом репресивних органів влади. В листопаді 1950 р. йому запропонували перейти до російського православ'я, або залишити роботу. Він залишив роботу, але працівники КДБ цим не задовільнились, його часто запрошували до своїх кабінетів, щоб домогтися від нього переходу до російського православ'я. Отець Діонісій не погодився, і 31 січня 1951 р. працівники Свалявського КДБ заарештували, а Закарпатський обласний суд 12 квітня 1951 р. засудив його на 10 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна.

Після суду був направлений через Львівську тюрму-розподільник у табори ГУЛАГу м. Норільськ. З місць позбавлення волі був звільнений 13 жовтня 1955 року  Приїхавши додому, працевлаштовується. Одночасно виконує і підпільну душпастирську роботу. 25 лютого 1957 р. був знову заарештований. Додому повернувся в 1962 р. Про останні роки життя о. Діонісія відомостей нема. Помер він на 65-му році життя і 40-му році свого душпастирства 26 липня 1976 р. у Сваляві.

Реабілітований Пленумом Верховного Суду в травні 1990 р. Пізніше Закарпатський обласний суд па підставі ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Діонісія (Дмитра Дребітка) реабілітував 15 грудня 1992 р.