2007-01-29

ДУЛИШКОВИЧ Віктор

Парох церкви св. Архангела Михаїла в с. Тур'ї-Ремети Перечинського р-ну.

Народився 19 жовтня 1917 р. в с. Негрово Іршавського р-ну в сім'ї греко-католицького священика Євменія Дулишковича і Маргарети Сабов. Початкову освіту Віктор отримав у 1923-1927 рр  у народній школі с.Голубине. Для продовження навчання батьки віддають сина на навчання  до Ужгородської гімназії  у якій навчався на протязі восьми років, але не закінчив її , бо коли у 1935 році єпископ Олександр Стойка призначає о.Євменія  парохом у Сваляву, то  у  звв’язку з цим Віктор переводиться  до Мукачівської гімназії, де прийшлось йому повторити знову восьмий клас. Здобувши в 1936 році середню освіту в Мукачівській гімназії , продовжив навчання в Ужгородській духовній семінарії.

12 липня 1941 р. єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Олександр Стойка в Ужгородському кафедральному храмі рукопожив на священиків десять богословів (Гавашій Адальберт, Гойдич Стефан, Греньо Михайла, Гуга Йосиф, Добра Дезидерій, Ковордані Георгій, Ковтюк Франціск, Пуза Микола  і Ченгері Іван), серед яких був і Віктор Дулишкович.  Свою душпастирську працю розпочав зразу ж після висвячення в с. Чорний Потік Іршавського р-ну. Після визволення краю в жовтні 1944 р. селяни і вірники села одноголосно обирають свого духовного наставника делегатом Першого з'їзду Народних Комітетів, який відбувся 26 листопада 1944 р. в м. Мукачеві.

У 1946 р. єпископ Теодор Ромжа переводить о. Віктора парохом на вільну парохію у с. Тур'я-Ремети, де з 1932 по 1946 р. був парохом тесть о. Віктора - о. Іван Неймет, у якого 27 січня 1946 р. померла дружина, а осінню 1946 р. його викликали на бесіду в Перечинський райвідділ КДБ і на ніч закрили в одній із кімнат. Вночі йому пощастило втекти звідти. Перебрався через кордон у Чехословаччину, а пізніше у США. Працівники КДБ і місцева влада, після такої для них невдачі, покладали великі надії на о. Віктора як колишнього делегата першого з'їзду Народних Комітетів і вбачала в ньому потенційного члена ініціативної групи по возз'єднанню греко-католицьких священиків з російським православ'ям. Кожну таку пропозицію він рішуче відкидав.

Тут в Тур’ї Реметах він виконував душпастирську роботу до так званого “саморозпуску” Греко-Католицької Церкви та її заборони в лютому 1949 року. Йому було запропоновано возз’єднатися з російським православ’ям, але оскільки він відмовився це зробити, то радянські власті, щоб досягти успіху, стараються примінити різні методи тиску на нього. Основними таким “гуманними” методами переконання були: заборона виконувати душпастирську роботу, а пізніше виселення з параіфального будинку. Поставивши о. Віктора і всю його сім'ю у важкі умови (працевлаштуватися ніде не міг), працівники Перечинського КДБ сподівалися зломити волю непокірного священика. Він не погодився виконати їх настанови, хоча добре знав (і вони нагадували, що його чекає доля батька — о. Євменія Дулишковича, якого вже 21 січня 1949 р.заарештували), чого можна сподіватися від цих людей.

26 травня 1949 р. працівники КДБ заарештовують о.Віктор бувшого делегата першого з’їзду Народних Комітетів Закарпатської України, якого обрало населення с.Чорний Потік Іршавського р-ну, “довіривши йому голосувати за возз'єднання. Крім цього священик у 1944 році допомагав партизанському загону Д.Усти – І.Прищепи, який діяв на території Іршавщини. Про це у кримінальній справі є довідки командирів та начальника штабу цього загону” . Що це було іменно так, то варто навести повністю ці документи, бо вони майже є невідомими, як дослідникам цього періоду так і більшості населення краю.

“Ось конкретна довідка: Видана громадянину с.Чорний Потік Іршавського округу Дулішковичу Віктору Євменовичу в тому, що він дійсно подавав велику допомогу партизанському загону у придбанні продуктів харчування для загону, а також повідомляв відомості про ворога.

Командири загону Уста, Прищепа, начальник штабу Казначеєв.
28 листопада 1944 року.”

Другий документ – це лист колишнього начальника штабу цього ж партизанського загону Г.В.Казначеєва начальнику УМДБ Закарпатської області полковнику Чернецькому. У ньому зокрема сказано: “За період діяльності партизанського загону, який діяв з серпня 1944 року в районі Іршавського і свалявського округів, дійсно священик Дулішкович Віктор Євменович подавав декілька раз допомогу продуктами харчування нашому загону. Крім цього, Дуцлішкович повідомляв нашому загону, коли жандармерія приготувалася палити села, які були зв’язані з паротизанським загоном. м.Ужгород, 22 червня 1949 року.”

До цього можна додати ще один яскравий факт. У кримінальній справі дивом зберігся і такий документ як мандат № 480, пред’вник якого “Віктор Дулішкович з’являється делегатом І з’їзду народних комітетів Закарпатської України від с. Чорний Потік. 26 листопада 1944 року”. Про що він свідчить? А про те, що після визволення Закрпаття греко-католицький священик користувався в селі справжнім авторитетом, якщо селяни довірили йому бути делегатом з’їзду, який, як відомо, вирішував доленосне питання краю – його возз’єднання з Україною. … адвокат Г.М.Юдкевич заявляв, щоб суд запросив свідками підсудного колишнього начальника штабу партизанського загону Г.В.Казначеєва, який жив в Ужгороді, та партизана цього загону М.Шоломона, який також працював в Ужгороді. Але цього не було зроблено і прохання адвоката залишилися без уваги”.

У постанові на арешт В.Є.Дулишковича від 25 травня 1949 року зокрема сказано: “Дулишкович в період мадярської окупації виступав у церкві з профашистськими проповідями, в яких робив наклеп на Радянський Союз і закликав населення подавати допомогу німецько-угорській армії у війні проти СРСР. … Тепер Дулишкович проводить антирадянську агітацію, виступає проти заходів, які проводять органи радянської влади і вихваляє агресивну політику імперіалістичних держав”.Раз така постанова була прийнята, то і вимагалося весь так званий “злочинний матеріал” підігнати під вказані формулювання, що й розпочалося уже на перших допитах. Правда В.Є.Дулишкович відразу заявив, що “жодної антирадянської агітації не проводив” і “ “винним себе не визнає по ст.с.54-4 та 54-10 ч.ІІ карного кодексу УРСР”. Але слідчий мобілізував всі свої сили, енергію і можливості, щоб довести “вину” підсудного. До цього були залучені як “злочинні” факти, так і різні свідки, які мали підтвердити антирадянську агітацію священика .

Незважаючи на довіру народу і його заслуги перед  радянською державою, Закарпатський обласний суд  9 липня 1949 р. за антирадянську діяльність засудив о. Віктора на 25 років виправно-трудових таборів з поразкою в правах на 5 років і конфіскацією належного йому майна . Після суду 25 серпня 1949 р. його разом з олтарними братами оо. Юлієм Бачинським, Стефаном Бендасом, Антоном Романом, Михайлом Мозером, Ігнатієм Сіксаєм і Гаврилом Удутом на станції Ужгород погрузили у вагон для в'язнів — "столипін" і відправили у Львівську тюрму-розподільник, куди прибули 28 серпня і були поселені у 14-ту камеру 12-го корпусу. 5-го вересня всю цю групу священиків, крім о. Юлія Бачинського, відправляють далі і 10 вересня 1949 р. вони прибули у першу Київську тюрму (так звану "Лук'янівку"). 

Звідси о. Віктор Дулишкович потрапляє у табори ГУЛАГу Казахстану, де його праця використовується на різних будівельних роботах і в шахтах, на видобутку мідної руди. В одному з цих таборів, розташованому в сел. Кенгір (в грудні 1954 р. перейменовано в м. Джезказган), 16 травня 1954 р. 5200 в'язнів — "ворогів народу", не тільки не вийшли на роботу, але й взяли у свої руки управління табором. Повстанці героїчно відстоювали свою волю, але “на сороковий день протистояння розпочався наступ на табір.

Вранці 26 липня пролунало: “Вніманіє, наступаєм на врагов народа!” Над табором пролетіли літаки винищувачі, в проломи в’їхали танки, а за ними в повному бойовому спорядженні йшли автоматники… Танки чавили людей, а тих, хто подавав ознаки життя, добивали пострілами з автоматів. Через кілька годин більшість бараків було зруйновано, деякі горіли. Загинуло понад 600 в’язні.Уцілілих виводили під дулами автоматів з руками за головою..." . Серед майже 500 полеглих при обороні своєї волі був і о. Віктор Дулишкович. Він помер на 37-му році життя і 13-му році свого душпастирства, діставши вогнестрільну рану в черево. Про це постання ще й сьогодні розповідають легенди, бо в системі тогочасних таборів ГУЛАГу воно було першим таких розмірів. У відомій всьому світові книзі "Архіпеллаг ГУЛАГ" Олександр Солженіцин описав тогочасні події в цьому таборі.
Із особової справи, яка зберігається в Закарпатському обласному архіві, дізнаємось, що о.Віктор Дулишкович 16 березня 1954 року звернувся із скаргою в Генеральну прокуратуру СРСР, яка була переадресована до Верховного суду УРСР. Але Верховний суд УРСР розглянув скаргу лише 19 жовтня 1954 року і ухвалив рішення: вирок Закарпатського обласного суду від 9 липня 1949 року змінити, виключити з вироку ст.54-10 ч.ІІ карного кожексу УРСР за недоведеністю. По ст.54-4 зменшити покарання з 10 до 5 років і з-під варти звільнити. Не знаючи, що відбулося в Джезказгані, офіційне звільнення зафіксоване 26 жовтня 1954 року, коли вже минуло два місяці від його смерті .

На підставі ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Дулишкович Віктор реабілітований 24 липня 1992 р.

Отець Віктор Дулишкевичє гідний свого єпископа Теодора, бо своїм прикладом відданості Христовій Церкві і своєю мученицькою смертю, заслужив, щоб його почитали, як святого мученика. З цією метою в Мукачівській єпархії створена комісія, яка працює над тим, щоб документально  засвідчити його насильницьку смерть за віру і бездоганне чисте життя. Комісією складено робочий список священиків, який поділений на 7 груп в залежності від виду мученицької смерті. Отець Віктор Дулишкевич включений у ІІІ групу „Насильницька смерть в таборі ГУЛАГу”.

Дружина о. Віктора Дулишковича, Марія Неймет, народилася 20 вересня 1920 р. в с. Негровець Міжгірського р-ну в сім'ї греко-католицького священика Івана Неймета і Марії Березнай. Здобувши початкову і неповну середню освіту батьки віддали дівчину для продовження навчання до Ужгородської учительської семінарії .В 1939 році закінчила Ужгородську дівочу учительську семінарію  і працювала вчителькою. У 1941 р. вийшла заміж за богослова, майбутнього священика, з яким ділила всі радощі й незгоди нелегкої душпастирської роботи. В 1947 р. як жінка священика і, як така, що не забезпечує принципів радянської системи освіти була звільнена з учительської роботи. Після арешту чоловіка  на її плечі ліг важкий тягар по утриманню й вихованню трьох маленьких дітей: Марії, Віктора і Йосифа. Дружині священика, до того ж репресованого, працевлаштуватися було дуже важко. Доводилося виконувати різні низькооплачувані роботи, щоб як-небудь утримувати сім'ю. Важкі умови життя, поневіряння позначилися на її здоров'ї. І вона 1 жовтня 1982 р. на 63-му році життя в результаті інфаркту померла в Ужгороді.