2007-02-01

БЕНДАС Стефан

 

Парох церкви св. Миколая-Чудотворця в с. Велика Копаня Виноградівського р-ну.

Народився 3 серпня 1903 р. в сім'ї греко-католицького священика Михайла Бендаса і Маргарети Сабов у с. Бобовище Мукачівського р-ну. Початкову освіту отримав у 1909-1913 рр. в різних місцях і на різних мовах: в першому класі навчався англійською мовою в м. Стрентон штату Пенсільванія у США, в другому - угорською в м. Мукачево, в третьому - русинською в с. Грушево Тячівського р-ну. Щоб дитина одержала більш ґрунтовні знання і змогла успішно продовжити навчання в гімназії, батьки віддали сина в четвертий клас римо-католицької початкової школи (престижної на той час) в м. Мараморош-Сигет (тепер Румунія). Здобувши початкову освіту, Стефан Бендас навчається в Мараморош-Сигетській гімназії, де викладачами були вимогливі й суворі, але високоосвічені монахи-піарісти. Проте через окупацію румунськими військами міста й закриття угорськомовної гімназії встиг закінчити тільки 7 класів. Середню освіту здобув екстерно в грудні 1921 р. в Шарошпотоцькій гімназії (Угорщина).

У Будапешті стає студентом юридичного факультету, але, не відчуваючи справжнього покликання до майбутньої професії, залишає навчання і їде додому. З вірою, що тільки будучи священиком (хоч у 20-х рр. професія греко-католицького священика за чеської влади вважалося непрестижною) зможе принести найбільшу користь для свого народу, поступає в Ужгородську духовну семінарію. При семинарії діяв самоосвітній кружок семинаристів "Церковно-літературна школа" головою якого у 1925 р. був семинарист Стефан Бендас. Ще коли був богословом четвертого курсу, у зв'язку з відсутністю священиків, єпископ Петро Гебей призначає його викладачем релігії в навчальних закладах м. Хуст. По закінченні семінарії в 1926 р. був призваний у чеську армію: згідно чеських законів, єпископу не дозволялося висвячувати богословів на священиків, поки не пройдуть службу в армії. Після служби в армії його постигло велике горе - 7 січня 1928 р. помер батько.

12 лютого 1928 р. єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Петро Гебей у каплиці Духовновї семинарії висвятив на священиків трьох богословів Стефана Бендаса, Констянтина Ковача і Тіліщак Андрія. Отця Стефана єпископ призначив на парохію покійного батька в с. Новоселиця Тячівського р-ну. Свою першу св. Службу Божу відслужив 19 березня 1928 р. в церкві Вознесіння Господнього в с. Новоселиця (ця дерев'яна церква, побудована в 1798 р. , була підпалена й згоріла 5 вересня 1928 р. ) під керівництвом о. Корнелія Хіри (батько єпископа Олександра Хіри), пароха в с. Вільхівці Тячівського р-ну (1926-1943), а святкову проповідь проголосив о. Віктор Шелько, викладач релігії Ужгородської учительської семінарії (1919-1930).

Завдяки організаторським здібностям й ентузіазму о. Стефана на протязі двох років була побудована нова церква із цегли, і вже 4 грудня 1931 р. в ній була відправлена перша св. Служба Божа. Тут, серед схизматицького моря на Тячівщині, о. Стефан проводить задушевні бесіди, проголошує натхненні проповіді й особистим прикладом життя привертає до себе увагу вірників, і вони сім'ями повертаються в лоно Греко-католицької Церкви. Визнаючи успіхи в його душпастирській роботі, єпископ Олександр Стойка у вересні 1934 р. призначає о. Стефана намісником (деканом) Дубівського деканату. Діяльність о. Стефана високо оцінив не тільки єпископ у ті далекі часи, але й теперішнє покоління нашого краю.

Український письменник Петро Мідянка пише, що "о. Стефан Бендас котрого єпископ Олександр Стойка ще в далекому 1936 р. вважав одним з найбільш агільних душпастирів молодої генерації, дожив був до того дня, коли Вознесенська церква, яку він будував із вірниками за часів чехословацької кризи, перейшла до справжніх спадкоємців. Бендас-батько (о. Михайло Бендас) і Бендас-син (о. Стефан Бендас) зуміли прищепити новосельчанам твердість у вірі... Я не хочу тут переповідати позиції нині вже покійного о. Стефана до Карпатської України, але незаперечним є той факт, що своєю лояльністю до святостефанської корони о. Бендас спричинився до порятунку своїх вірників-січовиків з лабет угорської жандармерії. Панотець тут поступив більш як християнин, ніж як політик".

У с. Новоселиця він проводив душпастирську роботу до 1941 р. , а 1 квітня 1941 р. єпископ Олександр Стойка призначив о. Стефана парохом у с. Велика Копаня Виноградівського р-ну, де він теж виконував активну душпастирську роботу в церкві св. Миколая до 8 березня 1949 р. , коли співробітники КДБ заборонили йому займатися душпастирством. У подальшому він, хоч і таємно, але проводив душпастирську роботу. Щонеділі і в дні свят вдома відправляв Святі Літургії, хрестив і т. д. Влаштуватися на роботу не вдавалося. Весь цей час різні люди й різними методами намагаються схилити до підписання відозви про возз'єднання з російським православ'ям. Співпрацівники Виноградівського КДБ старший лейтенант Стефан Ключинський, лейтенанти Федотьєв і Ковач о 10-й годині вечора за місцевим часом 27 травня 1949 р. пред'явили ордер на арешт і розпочали обшук, який тривав аж до світанку. Настали важкі хвилини прощання, і співпрацівники КДБ пробують використати цей момент. В присутності дружини, сина, господарів квартири й заступника старости села Василя Чутори вони заявили: "Останній раз даємо можливість підписатися про перехід на православ'я, і тоді вам все проститься!" Отець Стефан у відповідь взяв під руки двох чекістів і твердо вимовив: "Ходімо!" Знайдену бібліотеку, без всякого права на то, погрузили на грузову автомашину, куди посадили і о. Стефана разом з чекістами Федотьєвим і Ковачем і поїхали в напрямку до м. Севлюш.

Наступного дня в супроводі охорнців його було відправлено в м. Ужгород, де він, після прибуття в Ужгород, опинився в 6-й камері слідчого ізолятора Закарпатського обласного КДБ. Довго залишався в необізнанності. Тільки через десять днів його повели на перший допит у кабінет № 51 до слідчого Юрія Пацули. З 2-го по 20-те червня в цій камері перебував разом зі своїм тестем, священиком із Ясіня о. Юлієм Бачинським, потім був переведений у 5-ту камеру, де зустрівся зі своїм олтарним братом із Ставного о. Іваном Скібою. Тут пробув до 6 липня.

Коли "слідство" закінчили, о. Стефана перевели в Ужгородську обласну тюрму в камеру № 74. 18 липня 1949 р. з цієї камери його під конвоєм повели в будинок обласного суду, що знаходився напроти тюрми. Судова колегія по кримінальних справах Закарпатського обласного суду під головуванням Василя Русина, колишнього партизана, судді без юридичної освіти і народних засідателів (Маскаль і Здоренко) при секретарі Калинчак на підставі ст. 54-4 і 54-10 ч. 2 КК УРСР засудила о. Стефана Бендаса на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Свідками на суді були: Михайло Стойка, православний священик с. Новоселиця Тячівського р-ну , Іван Рейпаші, колишній учитель в с. Новоселиця, Петро Тяско, житель с. Новоселиця, Михайло Попович та Іван Фурик. жителі с. Велика Копаня. Після суду його відвели в камеру № 25, де вже було 14 в'язнів, засуджених на 25 років. У цей час в Ужгородській тюрмі в різних камерах були заточені й інші священики: у 24-й - Іван Скіба, у 73-й - Ігнат Сіксай, у 119-й - Антон Роман та Гаврило Удут, у 19-й - о. Йосиф Микита.

26 серпня 1949 р. о. Стефана разом із олтарними братами Юлієм Бачинським, Віктором Дулишковичем, Йосифом Микитою, Михайлом Мозером, Антоном Романом, Ігнатом Сіксаєм і Гаврилом Удутом посадили у вантажну автомашину і під посиленою охороною повезли на залізничну станцію м. Ужгород. Тут вони були погружені у вагон для в'язнів, так званий "столипін", і відправлені у Львівську тюрму-розподільник, куди прибули 28 серпня і були поселені в 14-й камері 12 корпусу. 8 вересня 1949 р. "чорний ворон", вагон "столипін" і згадана вище група священиків, без о. Юлія Бачинського, була відправлена в невідомому напрямку. 9 вересня в'язні прибули у Київську тюрму КДБ ("на Короленка"), звідки 10 вересня їх переводять у Київську тюрму № 1, так звану "Лук'янівку", де оо. Стефан Бендас та Михайло Мозер потрапляють у камеру № 32. У цій камері вони зустрілися зі своїми олтарними братами (Стефан Гафич, Йосиф Кампов, Іван Карпинець, Василь Микуляк, Дмитро Попович, Антон Станканинець, Михайло Тербан).

8 січня 1950 р. о. Стефан з олтарними братами (оо. Михайло Мозер, Стефан Петенко, Іван Скіба, Гаврило Удут, Ігнат Сіксай) зносять тортури "чорного ворона", "столипіна" і через Брянськ 9 січня прибувають у Москву, де тоді стояв 40-градусний мороз. Тут їх доставили в Московську тюрму-розподільник і поселили в камері № 70. 17 січня 1950 р. о. Стефана, одного з цієї групи священиків, відправили в тюрму-розподільник м. Куйбишев (м. Самара). 8 лютого 1950 р. в'язнів грузовими вагонами через Златоуст, Уфу та Урал переправили в табори ГУЛАГу. Отець Стефан прибув 17 лютого в м. Караганду у так званий "Піщаний № 5", а 23 лютого був переведений в табір № 7 на окраїні Караганди. Вперше вивели в'язнів на роботу 3 березня 1950 р. , серед них і о. Стефана, на будівництво кам'яновугільного комбінату поблизу шахти ім. Костенка. Працю в'язнів використовували в основному там, де був суворий клімат, і, як гриби, тут росли міста, заводи й фабрики. Щоб пограти на нервах обездолених і безправних в'язнів, після спорудження ними об'єктів їм давали читати місцеву пресу, де текстівки під фотознімками оповідали про новий результат ударної праці місцевих комсомольців. В'язнів взимку з першою зорею виводили на об'єкти, а влітку змушували працювати по 11 годин.

Молитовники та інші ритуальні речі тримати в таборах суворо заборонялося. Не дивлячись на це, всі греко-католицькі священики проводили майже щонеділі і в дні свят св. Літургії й іншу душпастирську роботу. 2 серпня 1954 р. о. Стефан був переведений у новостворений табір для інвалідів у сел. Теректи, де 13 жовтня 1954 р. був визнаний спеціально створеною комісією інвалідом, а 3 січня 1955 р. комісія з Москви переглянула його справу й звільнила з-під стражі. Додому від'їхав 10 січня 1955 р. з олтарним братом о. Михайлом Тербаном, з жителем Міжгір'я Іллею Бундзяком та Анною Губинець з с. Латірки, яка поверталася з жіночого табору сел. Кенгір.

18 січня 1955 р. о. Стефан приїхав Мукачево. Зразу ж навідався до своєї тоді 76-річної матері. 20 січня приїхав у с. Велика Копаня, де проживали його дружина і син. На роботу влаштуватися не вдається - всюди на заваді стоять владні структури. Підпільно розпочав у селі душпастирську роботу, хрестив (навіть і 5-6-річних) дітей, вислужував чин подружжя і т. д. Служби Божі спочатку відправляв дома, в своїй хаті, пізніше - в хатах вірників у різних кінцях села. Ці Служби Божі завжди починались опівночі, і на них були присутні від 20 до 50 вірників. У 1956 р. з дозволу місцевої влади і КДБ можна було приймати на роботу священиків на договірній основі для обробки латинських документів XV-XIX століть у Закарпатському обласному архіві. Тут, крім о. Стефана, працювали ще оо. Микола Васовчик, Микола Сотак і Михайло Тербан. З 15 лютого 1956-го по 15 січня 1957-го рр. , тобто за 11 місяців о. Стефан опрацював 1437 кілограмів латинських документів, написавши 11287 пояснюючих текстів-перекладів.

Всі засуджені греко-католицькі священики, які залишились в живих, у 1956 р. повернулися додому і включились у підпільну душпастирську роботу, що змусило владу і КДБ посилити пильність і застосовувати репресивні заходи. Отець Стефан про цей період згадував так: ". . . це посилили і угорські події (повстання в 1956 р. ). Мене добрі люди вже тоді попереджали, що в КДБ нас трьох: Олександра Хіру, Миколу Мурані і мене рахують виновниками активізації підпільної душпастирської діяльності. Вони думали так тому, бо знали, що не без моєї допомоги відізвали своє віровідступництво оо. Сливка Іван, Іванчо Іван, Бачкай Антон, Сільвай Костянтин і інші. Мій бувший сусід по парохії о. Бачкай Антон, важко переживаючи свій поступок, 12 жовтня 1956 р. письмово повідомляє православного єпископа про своє повернення в лоно Греко-католицької Церкви, а вірникам у проповіді розповів про своє віровідступництво. Православний єпископ сповістив про це "своїх ідейних керівників" у КДБ, і, як наслідок, на покарання не прийшлось довго чекати, бо 31 січня 1957 р. о. Бачкая заарештували, а 21 січня 1957 р. оо. Хіру Олександра і Мурані Миколу виселяють за межі УРСР".

Співробітники КДБ починають активно цікавитися особою о. Стефана, і, щоб уникнути неприємностей, 14 травня 1957 р. він таємно покидає територію Підкарпаття. З 23 травня 1957-го по 1 квітня 1959 рр. він разом з оо. Миколою Мурані й Олександром Хірою проводить душпастирську роботу в м. Караганді, де 16 березня 1959 р. був заарештований співробітниками місцевого КДБ і пізніше звільнений за умови, що покине територію Казахської РСР. Повернувшись додому в м. Берегово і пройшовши через відповідні тортури, влаштовується на роботу нічним сторожем на будівництві Берегівської школи-інтернату. Пізніше працює сторожем Берегівського харчокомбінату, звідки в 70-річному віці виходить на пенсію, яку йому визначили в розмірі 29 карбованців. Про основне своє покликання він і тут не забуває.

В цей час у м. Берегово проживали греко-католицькі священики: оо. Юлій Бачинський, Йосиф Легеза, Йосиф Кампов, Євген Пасулька, Василь Похіл, Михайло Тербан, Дезидерій Гарайда, Йосиф Сабов і Полікарп Лозан, які пройшли через табори ГУЛАГу і тут організовано проводили душпастирську робот. До їх колективу влився й о. Стефан. Він активно проводить Служби Божі, обряди хрещення, вінчання, похорону, проводить катехизацію молоді в м. Берегове і за його межами. Ці дії греко-католицького духовенства, зокрема о. Стефана Бендаса, насторожують працівників Закарпатського обкому Компартії України. Завідуючий відділом пропаганди й агітації В. Керечанин у своїй доповідній записці від 23 березня 1973 р. пише: "Ще й тепер в області проживає близько 100 греко-като-лицьких священиків і ченців. Понад 20 з них підтримують зв'язки з греко-католицькими вірниками, підпільно проводять серед них релігійні обряди, підбурюють їх за відновлення Греко-католицької Церкви. . . Релігійні обряди деякі з колишніх уніатських священиків проводять за місцем проживання віруючих, а Бендас С. М. (Берегово). . . проводить нелегальне богослужіння у своїх квартирах. . . " (Карпатська Україна. - № 10. - 1992).

У листопаді 1989 р. з неописанною радістю сприйняв о. Стефан повідомлення про легалізацію Греко-католицької Церкви, і Бог дав йому сили активно взяти участь в організації греко-католицької громади в м. Берегово. Він завжди був серед вірників, підбадьорював і заспокоював їх, коли молодий о. Костянтин Сабов на Берегівському цвинтарі проводив першу св. Літургію під відкритим небом. 15 квітня 1990 р. колишні його вірники з с. Новоселиці Тячівського р-ну запросили о. Стефана до себе на освячення пасок, а 20 травня провів першу свою Службу Божу на Берегівському цвинтарі біля хреста. Багатосторонню й віддану діяльність в підпіллі і по відновленні святої Матері-Церкви єпископ-ординарій Іоанн Семедій відмітив, призначивши 17 червня 1990 р. о. Стефана Бендаса каноніком Мукачівської Греко-католицької єпархії.

В останні три роки життя (після смерті дружини в 1988 р. ) все частіше давали про себе знати надбані в таборах ГУЛАГу хвороби. Улюблена душпастирська та літературно-пошукова праця допомагала йому забувати про хвороби. Та ось через десять днів, коли вся сім'я 3-го серпня 1991 р. відсвяткувала його 88-річчя, о. Стефана не стало. Отець Стефан Бендас помер 13 серпня 1991 р. па 64-му ро ці свого душпастирства в м. Берегово. Свого олтарного брата 15 серпня хоронили оо. Микола Васовчик, Антон Бачкай, Василь Берец, Іван Гриценко, Томаш Грабар, Володимир Маргітич, Іван Роман, Костянтин Сабов і Микола Товт. На підставі ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Стефан Бендас реабілітований 23 серпня 1991 р. Дуже прикро, що він помер, не діждавшись повідомлення про реабілітацію.

Ще в молоді роки о. Стефана Бендаса приваблювали історія, бібліофільство, генеалогія і т. д. але, будучи душпастирем, всю увагу віддавав основній роботі. Це не значить, що він не мав планів і бажання працювати в згаданих напрямах. На поч'атку 30-х рр. у газеті "Неділя" під псевдонімами Борець і Верховинський духовник пише ряд статей полемічного характеру, а також статті на захист св. Матері-Церкви, а інколи й своєї особи від комуністичних і атеїстичних нападів. Тепер важко встановити повну бібліографію, бо при арешті в 1949 р. всі ці матеріали пропали. Першою серйозною роботою була написана ним у 1934- 1941 рр. "Історія і хроніка с. Новоселиці", яка складає біля 300 друкованих сторінок. Ця робота залишена ним у селі і тепер є надбанням Новосільської греко-католицької громади. Шкода тільки, що вона залишилась в рукопису. Переїхавши на нову парохію в с. Велика Копаня Виноградівського р-ну, розпочав збір матеріалів про історію села. В 1942-1945 рр. ним була написана "Хроніка села Велика Копаня", яка теж зберігається в рукописному вигляді. Короткий опис цієї роботи дано в "Літературній Неділі" за 1943 р. (№ 19. - С. 224-227). З 1943 по 1948 рр. збирає матеріали в єпископській бібліотеці й архіві для майбутньої роботи: "Біографічні дані священиків Мукачівської Греко-католицької єпархії від найдавніших часів до 1949 р. " Цей матеріал охоплює біографічні дані близько 8000 священиків. У 1949 р. під час арешту були конфісковані чотири завершених рукописів, з яких тільки два вдалося написати знову. Це "Походження і вчення єресей і сект" і "Коротка історія монаших чинів". В архіві о. Стефана зберігалась написана ще в 1948 році готові до друку рукопись: "Мукачівська Греко-католицька єпархія і визвольна боротьба 1848/49 років" , яка вийшла друком у 1997 році. У 1960-1990 роках опрацьовуючи зібраний матеріал у Мукачівській єпископській бібліотеці і архіві підготував два рукописи: "Парохії Мукачівської Греко-католицької єпархії і там працюючі священики від найдавніших часів до 1949 року" і "Додатки до історії Мукачівської греко-католицької єпархії", які вийщли друком в одній книзі в 1999 році. Треба відмітити, що рукопис "Додатки до історії Мукачівської єпархії" передчасна смерть йому не дозволила закінчити і охоплює період від утворення єпископства до прийняття Унії.

Окремо потрібно зупинитися на рукописі, з якого віє таборами ГУЛАГу, адже сторінки цього своєрідного щоденника написані ним у сталінських таборах. Даний рукопис охоплює життя о. Стефана від арешту 27 травня 1949-го до приїзду додому 20 січня 1955 рр. Все описане ним в цьому рукописі побачило світ в 1991 р. в Будапешті під назвою "П'ять років за колючим дротом", а у 2000 році ця праця з деякими доповненнями була видана вдруге. Уривки з цієї книги друкувались у Берегівській районній газеті "Вісник Берегівщини" та у Виноградівській районній газеті "Новини Виноградівщини" в 1992-1993 рр. У бібліотеці о. Стефана зберігалися дві об'ємисті праці латинською мовою: "Перепис парафій Мукачівської Греко-католицької єпархії за 1792 і 1806 рр. " Щоб ці роботи стали доступними широкому колу вчених і вірників, о. Стефан переклав їх на угорську мову (бо про видання у нас не варто було й думати) і в 1990 р. у Ніредьгазі виходить "Перепис парафій Мукачівської Греко-католицької єпархії за 1806 рік". У 1994 р. побачила світ і друга книга в співавторстві з Коі Іштваном "Каталог парафій Мукачівської Греко-католицької єпархії за 1792 рік". Коли почалася перебудова, то і наша преса час від часу публікувала вже деякі матеріали о. Стефана. Так, газета "Karpati igaz szo" публікує: "Дані про нашу мову" (8. 08. 1990), "Перший учбовий заклад Підкарпаття з профілем вищого" (19. 12. 1991), "Особливість Підкарпаття" (№ 15-96. - 1992). Матеріали зібрані ним в єпископському архіві в 1943-1948 рр. , лягли в основу книги "Вони вистояли і підтвердили свою віру" (1994 р. , у співаторстві з сином).

Бібліографія

Дружина о. Стефана Бендаса - Марія Бачинська народилася 21 вересня 1909 р. в сім'ї греко-католицького священика Юлія Бачинського та Ірини Камінської в с. Кваси Рахівського р-ну. Здобувши початкову освіту в с. Чорноголова Великоберезнянського р-ну, де з 1913 по 1924 рік її батько був парохом, навчалася в Ужгородській горожанській школі, а 4-й клас горожанської школи закінчила у м. Оломоуц (Чехія) у монашок Домініканського чину. Після цього поступила в Ужгородську торговельну Академію, але не закінчила її, бо 2 лютого 1928 р. вийшла заміж за богослова, майбутнього священика Стефана Бендаса, з яким на протязі всього життя ділила радощі й негаразди, допомагала йому в нелегкій душпастирській праці. Після арешту чоловіка на її плечі ліг важкий тягар по утриманню і вихованню дітей. Як дружині репресованого греко-католицького священика працевлаштуватися ніде не вдавалося, тож, щоб вижити, в ті важкі роки мусила працювати на різних тимчасових і низькооплачуваних роботах. Але у с. Велика Копаня і тоді було багато чесних і порядних людей, які допомагали, а хто не міг допомогти, то співчував, дружині репресованого священика вижити з сім'єю. Вона з честю виконала свій материнський обов'язок, вже разом із чоловіком піклувалася про долю своїх дітей - учительки Катерини (дружина учителя Гейзи Немеша), учительки Магдалини (дружина учителя Юрія Ороса) і Даниїла (інженер-технолог, викладач Виноградівського політехнікуму, а з 1993 р. - греко-католицький священик Мукачівської єпархії). Вона ніколи не рахувалася з часом і не відчувала втоми, коли потрібна була її допомога. Всі свої сили жертвувала сім'ї. Померла 24 листопада 1988 р. на 80-му році свого життя в м. Берегово. Похорон за греко-католицьким обрядом вночі таємно відправили оо. Микола Васовчик та Іван Гриценко, а другого дня похорон відправив римо-католицький священик о. Іштван Ланцкі.