2007-01-15

ІВАНЧО Віктор

Парох церкви св. Архангела Михаїла (21 листопада) в с. Негровець Міжгірського р-ну

Народився 19 грудня 1921 р. у багатодітній сім'ї греко-католицького священика Юлія Іванчо й Аполлонії Дом'янович в с. Верб'яж Воловецького р-ну. Закінчивши в 1932 р. народну школу у с. Веряця, де його батько працював священиком у 1923—1949 рр., продовжив навчання у Хустській гімназії , яку закінчив 1941 році . Вихований у дусі набожності, високої християнської моралі, тут він отримав поглиблене духовне виховання. Боже покликання і щиросердечне бажання присвятити своє життя служінню Христовій Церкві привело його у 1942 р. в стіни Ужгородської духовної академії.

21 листопада 1946 р., отримавши висвячення з рук самого єпископа-мученика Теодора Ромжі, молодий священик незабаром був направлений для задоволення духовних потреб вірників у с. Негровець. Тут відразу ж після приходу Радянської Армії 23 жовтня 1944 р. розпочалась тиха й непомітна агітація органами влади проти Греко-Католицької Церкви, а православні вірники, підбурені, як і в 20-х роках, почали творити різні заворушення.

У березні 1945 р. Народна Рада Закарпатської України прийняла Декрет про свободу зміни релігії. Штучно створені владою міжконфесійні чвари призвели до того, що 24 листопада 1946 р. став жертвою насильницької смерті греко-католицький священик о. Петро Легеза — парох у с. Негровець. Після таких подій, на цю вільну парохію єпископ призначив щойно висвяченого молодого о. Віктора. Підбурена православна громада і після приходу молодого священика не заспокоїлась, бо поставила за мету заволодіти греко-католицькою Михайлівською церквою. Робилося це за повної підтримки місцевої влади і працівників КДБ, які закликали молодого священика до покори й вимагали від нього передачі церкви православній громаді, яка мала раніше свою церкву. Коли о. Віктор не пристав на кабальну умову, вірники православної громади вдалися до насильства, яке призвело до бійки між вірниками. Це послужило приводом для арешту о. Віктора. Його звинуватили в "антинародній й антирадянській агітації".

У червні 1947 р. його було засуджено до шести років позбавлення волі й відправлено для відбуття покарання у м. Дніпродзержинськ. Мати о. Віктора (мати десяти дітей) звернулася з листом-скаргою до тодішнього першого секретаря ЦК КП(б) України Микити Хрущова. Після цього справу о. Віктора було переглянуто і на повторному судовому засіданні він був засуджений на один рік, й після відбуття цього строку, у травні 1948 р. його було звільнено з-під стражі.

Повернувшись додому, о. Віктор з травня 1948 до лютого 1949 рр. працює капеланом (помічним священиком) у м. Виноградів, де на той час парохом був о. Павло Карцуб. Не погодився возз'єднатися з російським православ'ям, і в лютому 1949 р. о. Віктору було заборонено надалі виконувати душпастирську роботу. Після довгих пошуків роботи йому вдається влаштуватися вантажником на залізничній станції у смт. Іршава (з 1982 р. — м. Іршава), пізніше три роки працював на різних будівництвах каменярем, обліковцем мебльового комбінату, бухгалтером винзаводу, бухгалтером сільгосптехніки, звідки й вийшов на пенсію у 1982 р.

Проживаючи в Іршаві, о. Віктор ніколи не забував про своє основне покликання. У вільний від роботи час проводив підпільну душпастирську роботу в Іршаві й Іршавському р-ні серед греко-католицьких вірників. Після виходу на пенсію повністю віддається підпільній священицькій праці.

Коли у листопаді 1989 р. була легалізована Греко-католицька Церква, о. Віктор активно включився в роботу по організації церковних громад в Іршаві та селах Іршавського р-ну. У 1990 р. єпископ-ординарій Мукачівської єпархії Іоанн Семедій призначив о. Віктора парохом с. Дібрівка і за потребою обслуговувати вірників в інших селах Іршавського р-ну. Роки постійного нервового напруження і складні умови підпільної душпастирської роботи, а також проведення богослужінь після реабілітації Церкви під відкритим небом не могли не позначитися на здоров'ї о. Віктора.

11 грудня 1997 р. на 76-му році життя і на 52-му році свого душпастирства з Божого Провидіння закінчив своє земне життя вірний і відданий слуга Христової Церкви о. Віктор Іванчо. Смерть вирвала його з і так нечисленних рядів душпастирів Мукачівської єпархії, забрала від рідних, близьких і багатьох вірників сіл Дібрівки, Росішки і інших населених пунктів Іршавщини. В суботу 13 грудня у каплицю при лікарні м. Іршава прийшли всі рідні й вірники, щоб провести в останню дорогу й попрощатися із своїм духовним отцем, вчителем і наставником. Чин священицького похорону відправляв єпископ-помічник Йосиф Головач спільно з олтарними братами Даниїлом Бендасом, Іваном Бровді, Михайлом Данилашем, Василем Зейканом, Миколою Егреші, Іваном Кішем, Яношем Крічфолуші (священик із Угорщини), Іваном Романом, Костянтином Сабовим і Віталієм Шелембою. З глибокою скорботою стояли біля труни свого олтарного брата і проводили його в останню дорогу оо. Мирон Бескід і Михайло Шелемба. Життєвий шлях о. Віктора пройшов, як сказано Апостолом Павлом: "Я доброю боротьбою боровся, біг завершив і віру зберіг. Зато жде мене вінець справедливості, який дасть мені того дня Господь, справедливий суддя"  (2 Тим.: 4. 7, 8. ).

Його ім’я забуте владою, бо у двох томах обласної книги „Реабілітовані історією. Закарпатська область. Книга перша. - Ужгород, 2003 і Ужгород, 2004” він зовсім не згадується. Таким чином, він не є реабілітований і для нащадків о.Віктора Іванчо правда ще не возторжествувала.

Дружина о. Віктора Іванчо, Катерини Ісак, народилася 12 червня 1927 р. в сім'ї учителя Ернеста Ісака й Єлизавети Сотак в м. Виноградово. Здобувши неповну середню освіту, продовжила навчання у Севлюшському кооперативному технікумі, який закінчила 1946 р. 7 листопада 1946 р. вийшла заміж за богослова,  майбутнього священика Віктора Іванчо. Радість і смуток панував у її душі при народженні першої дитини, бо в цей час її чоловік уже був засуджений. Пізніше вони разом із чоловіком виховали чотирьох дітей: Василя, Єлизавету (дружина Миколи Ердевді), Олександра й Віктора. Хвороба й турботи підточили її здоров'я, і 10 серпня 1986 р. на 60-му ропі життя вона померла у м. Іршава, залишивши чоловіка й дітей під опіку Божої Матері.