2007-01-10

ЛОЗАН Полікарп (Василь)

Монах ЧСВВ

Народився 6 серпня 1908 р. в с. Нижній Студений Міжгірського р-ну. Початкову освіту здобув у рідному селі. Посіяні батками й уміло плекані місцевим парохом Годинка Романом (1889-1913) і дяковчителями Болтович Адальбертом і Палчей Іваном в серці дитини добрі  паростки віри дали свої результати, бо Василько ще  з дитячих років мріяв присвятити своє життя служінню Богу. 5 грудня 1926 року він вступив до Мукачівського монастиря.

Поступивши у монастир і проходячи новіціат сумлінно вчився і працював. 14 серпня 1928 року прийнав дочасні обіти і при постригу отримав ім’я Полікарп. Вже у 1932 році   Полікарп Лозан разом з співбратами Діонісієм Дребітко і Йосифом Завадяком є слухачами риторики у Лаврівському монастирі біля Малого Самбора. В 1933-34 роках Полікарп Лозан разом з Йосифом Завадяком закінчують два роки філософії у Добромильському монастирі, в якому Полікарп Лозан 26 листопада 1933 року складає довічні обіти. Три роки теології разом з Діонісієм Дребітко закінчує в Ужгородські духовній семинарії, перебуваючи в Ужгородському монастирі .

Після закінчення богословських студій єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Олександр Стойка 7  лютого 1937 р.  у церкві Ужгородського монастиря Чину святого Василія Великого рукоположив  Полікарпа Лозана на священика, де зразу ж на другий день відслужив і першу св.Літургію . А на празник Вознесіння Христового у його рідному селі Нижній Студений є храм церкви  і цього року  сюди зійшлося  дуже багато людей, бо о.Полікарп Лозан ЧСВВ тут відправляв свою першу св.Літургію . Отримавши священичі свячення його залишають  в Ужгородському монастирі.  Після смерті  1-го травня 1938 року пароха с. Великий Бичків Мочкош Михайла (1924-1938), деякий час переслуговував тут вірників ігумен Мукачівського монастиря Бурдяк Онуфрій Теодор (1931-1939), а пізніше. виконував обов'язки пароха в с. Великий Бичків Рахівського р-ну Полікарп Лозан.

У зв’язку з березневими подіями 1939 р. короткий час, до 29 червня 1939 року, виконував функції ігумена Боронявського монастиря, після чого був переведений до Мукачівського монастиря . На початку 1941 р., згідно з розпорядженням регентського комісара Миколи Козми, було заарештовано о. Полікарпа Лозана разом з оо. ієромонахами: Діонісієм Дребітком, Йосифом Завадяком, Методієм Краліцкі, Мелітом Малиничем, Богданом Мересієм, Антоном Станканинцем і Миколою Шепою. Цей арешт описав колишній ієромонах Богдан Мересій у своїй сумновідомій книзі "За брамою монастиря": "Спочатку прийшла до нас звістка, що в Ужгородському монастирі арештували Антонія Станканинця... Через пару днів мадярські жандарми прийшли і до нас (В Мукачівський монастир — Б. Д. ) арештували Полікарпа Лозана й Мелетія Малинича. Були чутки, що й Йосифа Завадяка  із Малого Березного та Діонісія Дребітко із Бороняви теж арештували. Це було взимку 1940 року. Що це був за арешт? Мушу сказати, що спочатку ми сміялися з нього, бо відчували силу своєї ряси. З нами поводились не так, як з трудящими... Ми навіть не відчували, що ми арештанти. Нас тримали не в тюрмі, а в Ужгородському монастирі... Після слідства на двох легкових машинах нас повезли в Будапешт. Наші конвоїри поводились з нами дуже чемно, і в будапештській тюрмі, куди нас привезли, ми пробули лише півгодини, чекаючи директора. "Ці тут не будуть, — сказав директор, побачивши нас. — їх приділено в монастир єзуїтів. Вони собі "родаки", там їх чекають". Пробули ми в цьому монастирі єзуїтів дванадцять днів... Потім у супроводі конвоїрів у горожанському вбранні... "  їх привезли у маленький монастир у трансільванському с. Мікула. На підставі клопотання єпископа Мукачівської єпархії Олександра Стойки влітку 1942 р. усі монахи із Мікули повернулися в Ужгород.

На консисторіальному засіданні 2-3 липня 1942 року єпископ Олександр Стойка довів до відома присутніх: „Съ радостію сообщаю, что удалося намъ 9 отцевъ ЧСВВ, по більше якъ однорочномъ интернованіи держ. властями высвободити при сильной подпорѣ  всѣхъ державныхъ чинниковъ и Его Ексцелцнціи Преосвященного Апостольського Нунція” . Після приїзду в Ужгород їх було розподілено по різних монастирях тодішньої Мадярської Провінції.      

Отець Полікарп Лозан був направлений у монастир с. Марія-Повч (тепер Угорщина), а пізніше переведений економом до Імстичівського монастиря . Цими 9-ма монахами були: о.А.Станканинець,настоятель закарпатської вітки василіан; о.А.Мондик, Мукачівський ігумен; оо.П.Лозан, І.Сідей, Б.Мересій і М.Малинич – забрані з Мукачівського монастиря; о.Й.Завадяк, ігумен монастиря в Малому Березному; о.Д.Дребітко з Боронявського монастиря; о. І.Сатмарій – з Імстичівського . В приведеному списку випущено ім’я о.Миколи Шепи, а приводиться ім’я о.Івана Сідея, про якого немає даних і свідчень, що він був заарештований мадярами.

Після закриття греко-католицьких монастирів поселяється у с. Дідово Берегівського р-ну. Відмовився возз'єднатися з російським православ'ям, і працівники  КДБ заарештовують його в середині квітня 1949 р., а Особлива Нарада при МДБ СРСР, згідно ст. 54-4, 54-10 ч. 2 КК УРСР, за ворожу діяльність проти СРСР і антирадянську агітацію 11 червня 1949 р.засуджує о. Полікарпа Лозана на 10 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Після суду був відправлений через тюрми-розподільники у табори ГУЛАГу м. Тайшет. Тут у таборі № 51 його праця використовувалася на лісорозробках. В одному з сибірських таборів о.Полікарп Лозан зустрівся з римо-католицьким свящником  д-ром о.Ференцом Горонгозов, який згадує о.Полікарпа у своїх споминах.

З місць позбавлення волі повернувся додому в 1956 р., втративши майже повністю працездатність, і поселився в м. Берегово. Греко-католицькі вірники знаходять дорогу до о. Лозана. Вони запрошували його до своїх хат, де він хрестив дітей, сповідав вірних, давав шлюби. Пізніше хвороба зовсім прикувала його до ліжка. Помер о. Полікарп Лозан 15 квітня 1972 р. на 64-му році життя і 35-му році свого душпастирства в м. Берегово. Свого олтарного брата таємно хоронили 17 квітня греко-католицькі священики оо. Йосиф Кампов, Стефан Бендас, Віктор Шуба, Василь Похіл, Михайло Тербан, Дезидерій Гарайда, Микола Васовчик, Йосиф Сабов, а також священики ЧСВВ оо. Антон Мондик, Микола Шепа і Борис Краснобродський.  Реабілітований у 1992 році.