2007-01-04

РОМАН Антон

Парох церкви святого Миколая-Чудотворця (19 грудня) в с. Терново Тячівського р-ну

Народився 25 грудня 1910 р. у працьовитій хліборобській сім'ї Івана Романа і Марії Погоріляк у с. Шардик (у 1946 р. перейменовано в с. Заболотне) Іршавського р-ну. Після здобуття початкової освіти в церковнопарафіяльній школі батьки за рекомендацією сільського півцеучителя віддали хлопця на навчання до Ужгородської гімназії, а по її закінченні м 1932 р. — до Ужгородської духовної семінарії.

16 серпня 1936 р. в Ужгородському кафедральному храмі єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Олександр Стойка рукоположив 10 богословів: Гарайда Дезидерія, Данканич Михайла, Медвідь Августина, Міня Івана, Мішкольці Теодора, Петрашко Володимира,  Пея Михайла, Терпай Василя, Чедрик Йосифа, серед них був і Антон Роман. Після висвячення був призначений парохом у с. Терешул (у 1946 р. перейменовано в с. Тарасівка) Тячівського р-ну, 1940 — 1944 рр. був парохом в с. Брустури (у 1946 р. перейменовано в с. Лопухів) Тячівського р-ну. 1944 — 1949 рр. — парох в с. Терново.

Після приходу Радянської влади серед священиків ведеться роз'яснювальна робота з метою підготовки їх до возз'єднання з російським православ'ям. Цю ціль переслідували компрометуючі статті в пресі, арешти священиків і не в останню чергу — вбивство єпископа Теодора Ромжі. На початку 1949 р. о. Антону запропонували возз'єднатись з російським православ'ям, а коли він не погодився, то йому заборонили виконувати душпастирську роботу, а сім'ю виселили з парафіяльного будинку й змусили покинути село. Огець Антон із сім'єю (мав восьмеро малолітніх дітей) мусив переселитись у с. Тересва (з 1957 р. — смт. Тересва), де йому пощастило найняти квартиру. Коли і після цього він не погодився перейти до російського православ'я, то працівники Тячівського КДБ 6 червня 1949 р. заарештовують, а Закарпатський обласний суд па підставі ст. 54-4 і 54-10 ч. 2 КК УРСР 11 липня 1949 р. засуджує о. Антона Романа на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна.

Отець Антон про свій арешт залишив таку згадку: ”Ніколи не забуду тої страшної ночі влітку 1949 року, коли до нас у хату увірвались працівники держбезпеки для мого арешту. Якими ж треба бути, щоб відірвати чоловіка від дружини, батька від восьми маленьких дітей і, незважаючи на проїхання і сльози, забрати у безвість!.. Привезли до Ужгорода, в слідчу камеру в’зниці. Почались багатогодинні виснажливі допити”. Із спогадів о. Стефана Бендаса в книзі "П'ять років за колючим дротом" дізнаємось, що коли його з слідчого ізолятора КДБ перевели в Ужгородську тюрму 6 липня 1949 р.. то він довідався, що "в камері 119 знаходяться оо. Роман Антон і Удут Гаврило", а "26 серпня 1949 року о. Роман Антона разом з олтарними братами оо. Бачинським Юлієм, Бендас Стефаном, Дулишкевич Віктором, Микита Йосифом, Мозер Михайлом, Сіксай Ігнатієм і Удут Гаврилом повантажли у вантажну автомашину і під охороною повезли на залізничну станцію м. Ужгород". Тут вони були вкинуті у вагон для в'язнів, так званий "столипін", і відправлені у Львівську тюрму-розподільник, куди прибули 28 серпня і були поселені у 14 камері 12 корпусу. 8 вересня 1949 р. знову "чорний ворон", вагон "столипін" і вищезгадана група священиків без о. Юлія Бачинського була відправлена і 9 вересня прибула у Київську тюрму КДБ ("на Короленка"), звідки 10 вересня їх переводять у Київську тюрму № 1, так звану "Лук'янівку", де о. Антона Романа поселили в камері № 29.

Пройшовши тюрми-розподільники, опинився в таборах ГУЛАГу Казахстану. Свою каторжну працю розпочав у каменоломні сел. Кенгір (у 1954 р. перейменовано в м. Джезказган), де важким “молотом розбиваючи камінь, задихався від пилу під палячим сонцем влітку і пронизуючим до кісток льодяним вітром зимою” . Пізніше він був переведений у інший табір біля м. Караганда, де його праця використовувалася на різних будівельних роботах.

З місць позбавлення волі повернувся додому в Ужгород у листопаді 1955 р. Довго не може влаштуватися на роботу, змушений працювати на тимчасових низькооплачуваних роботах. Пізніше — простим робітник на складі "Облспостачзбуту", а з часом завідуючий одного із складів. Приїхавши додому, зразу ж встановив зв'язки з керівництвом підпільної Мукачівської греко-католицької єпархії і постійно обслуговував її вірників. Досить часто навідував своїх колишніх вірників на Тячівщині. Підпільна душпастирська діяльність мала для нього тяжкі наслідки, бо його заставили покинути роботу і знову почались пошуки нових місць праці. Знайти роботу було важко, бо ніхто не мав бажання звязуватись з колишнім в’язнем і тим більше з священиком: всюди боялись пильного ока властей. В 1973 р. виходить на пенсію.

Помер о. Антон Роман 6  грудня 1990 р. на 80-му році життя і 59-му році свого душпастирсгва в м. Ужгород. Він був одним з багатьох тисяч страждальців нашої Церкви, які достойно пройшли кожен свою хресну дорогу, не дали погаснути вогнику віри в серцях людей.

Згідно з ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Антон Роман реабілітований 16 квітня 1992 р. прокуратурою Закарпатської області.

Дружина о. Антона Романа, Анна Товт, народилася 18 квітня 1918 р. в сім'ї хлібороба Андрія Товта в с. Дравці (у 1976 р. приєднано до м. Ужгород). В 1936 р. одержала диплом в Ужгородській жіночій учительській семінарії і цього ж року 30 липня вийшла заміж за богослова, майбутнього священика і була направлена на роботу за місцем призначення чоловіка. У 1946 р., згідно секретної вказівки облвно від 30 серпня 1946 р. за № 025, була звільнена з учительської роботи. Після арешту чоловіка, залишившись без роботи, змушена була переселитися до своїх батьків у с. Дравці. В ці важкі роки на її плечі ліг дуже важкий тягар по утриманню і вихованню восьми малолітніх синів: 12-річного Антона, 11-річного Миколи, 9-річного Йосифа, 6-річного Володимира, 5-річного Олександра, 3-річного Івана, 2-річного Віктора і Федора, який народився в 1949 р. Щоб прогодувати дітей, змушена була працювати на декількох низькооплачуваних роботах — робітницею Ужгородської взуттєвої фабрики, санітаркою в обласній лікарні. Син Володимир не дочекався повернення батька — помер. Вони
вже разом із чоловіком виховали й дали путівку в життя своїм дітям. В 1973 р. вийшла на пенсію. Померла 17 листопада 1991 р. на 74-му році життя в м. Ужгород.