Владика Ніл: “Хочемо завершити розпочаті справи владики Мілана”

Перше інтерв’ю нового Апостольського адміністратора Мукачівської греко-католицької єпархії

20 липня 2020 року після раптової смерті єпископа Мілана (Шашіка) Апостольським адміністратором Мукачівської греко-католицької єпархії Папою Фрациском було призначено 47-річного уродженця Ужгорода, владику Ніла (Лущака). З якими думками він розпочинає керування єпархією – про це в його першому інтерв’ю на новій посаді.

— Владико, минув перший місяць Вашого керування єпархією. Як сприйняли таке високе призначення?

— Смерть владики Мілана була для нас болючою і несподіваною втратою. Він заслужив вічне життя і Боже царство, але нам без нього дуже важко. Він був велетнем духу, а такі люди народжуються рідко. Його місійний порив не знав перешкод. Він ішов вперед, не озираючись. Не боявся відкривати нові парафії, не вагався запрошувати місіонерів з-за кордону, вірив, що кожен семінарист буде мати працю — і все це здійснювалося. Владика після себе залишив креативне молоде покоління, і якщо ми об’єднаємо зусилля, то зможемо багато. Справді в нас сформувалося нове покоління священиків, чудових душпастирів. які здобули освіту в Італії, в Німеччині, в інших країнах. І тепер важливо, щоб ми працювали як одна команда, добре розподілили обов’язки.

І моє найголовніше завдання — це створити таку команду, аби разом рухатися вперед із євангелізацією, з працею для молоді, тими започаткованими владикою будівництвами. Наприклад. у Верхніх Воротах зводимо молодіжний центр.

— У Вас тривала історія стосунків з владикою Міланом… Знаю, що Ви знайомі ще з Перечина.

— Так, у 1998 році я був призначений владикою Іваном Семедієм адміністратором парафії у Перечині, невеличкому райцентрі поблизу Ужгорода. А доти після закінчення Ужгородської семінарії був майже два роки у кафедральному соборі сотрудником-помічником біля старших священиків, від яких багато навчився. У Перечині ми одразу почали зводити храм, який завершили у 2003 році.

Отець Мілан Шашік прийшов у 2000-му році до Перечина як парох римо-католицької громади святого Августина і як настоятель місійної спільноти отців-лазаристів. І відтоді ми працювали пліч-о-пліч. Він був старший за віком, мав великий досвід праці у Словаччині та шість років секретарювання у нунціатурі в Києві, що відкрило йому всю Україну.

Я завжди від нього вчився, бо він був багатогранною особистістю. Це була людина апостольської широти. Його ідеї були дуже сміливими: він мріяв відкрити католицький садочок, католицьку аптеку, кафе для вірників. Я, молодий, зелений священик, коли чув про такі плани, вони для мене виглядали фантастичними. Але він за все брався без страху і, як правило. доводив до кінця.

Коли ми будували греко-католицький храм, він завжди цікавився, як іде будівництво. Коли я сказав, що опалювати збираємося конвектором, він заперечив: «Ні-ні, отче, вже треба робити підлогове опалення, аби людям було тепло в ноги». Я відказую, що ми таке «know-how» не потягнемо. «Я вам допоможу, тільки робіть підлогове опалення».

Він започаткував щомісячні спільні суботи для римо-католиків і греко-католиків. Одного місяця ми разом йшли до римо-католицької парафії, а другий – до греко-католицької. І то не лише в Перечині, але в Малому Березному, Дубриничах, Вільшанках. Сумнівалися, чи зберуться люди, але їх завжди приходило багато. Він показував, як треба працювати, як слід довіряти Богу і не боятися. Я завжди дивився на нього з подивом.

В останню неділю серпня він організовував масштабний празник святого Августина біля костела в Перечині. Приїжджали паломники зі Словаччини. з Польщі. Ми прийшли на той празник цілою парафією і не почувалися там чужими як греко-католики. Він приходив до нашої церкви на Великдень, і коли ми співали «Христос воскрес», ледь не підтанцював від радості, так любив наш обряд — він тоді вже був бірітуалом.

Мріяв, щоб над Перечином вознісся хрест, і втілив це. За допомогою меценатів встановили майже 9-метровий освітлений хрест, до якого згодом провели й Хресну дорогу.

— Із Перечина він був висвячений на єпископа…

— Так, у листопаді 2002 року він був номінований Апостольським адміністратором Мукачівської греко-католицької єпархії. Єпископські свячення попросив із рук Івана Павла Другого. 6 січня 2003 року в Базиліці Ватиканській було висвячено двох східних владик – ужгородського Мілана і пряшівського Яна Баб’яка. Це припало на наш Cвятий вечір, на який він запросив усіх, хто біля нього працював. І до Ватикану на те висвячення поїхало чимало греко-католиків, майже цілий автобус священиків і монахів. Був я, отець Сергій Слободанюк, отець Павло Райчинець, ігумен василіян у Малому Березному, отець Василь Данилаш, декан Великоберезнянський. Це була незабутня подія. А з лютого він почав адміністрування в єпархії.

Владика Ніл - фото 57978
Владика Ніл

 

— Його призначення було несподіванкою?

— Для більшості наших священиків — так. Але для тих, хто його знав добре, це було радісною звісткою. Бо знали, що це душпастир з великої букви.

— Тож Перечинська греко-католицька церква зведена за Вашої участі?

— Так, у Перечині утворилася дуже діяльна громада. Переважно старші люди, інтелігенція. Була прекрасна родина Кедюличів. старих «просвітян». Дві їхні сестри після війни виїхали в Америку, засновували там українські громади. Їхній батько був переслідуваний, один із братів загинув в УПА. Кошти на початок будівництва ми отримали від їхньої родини з Америки. Це був добрий старт.

Переді мною у Перечині служив літній священик Микола Пайкош. Він потім був парохом у Середньому. Я лише продовжував його напрацювання.

— У Перечині Ви пробули вісім років?

— Так, з 1998 по 2006 рік. Але вже в 2004 році владика мене направив на навчання до Рима. Я обрав філософські студії і провчився чотири роки. У 2008 закінчив бакалаврат і захистив кандидатську дисертацію в університеті Папи Урбана. Але до 2006 року я ще вважався парохом Перечина. Мені допомагав отець-місіонер зі Словаччини отець Гавриїл Дзвонар. Між нами досі теплі стосунки. Під нашою опікою були парафіяни не тільки Перечина. але й Дубриничів, Ворочева, Сімерок і Сімер.

Нагородження учасників фестивалю духовної пісні - фото 57980
Нагородження учасників фестивалю духовної пісні

 

Навчання мені давалося добре, я написав працю італійською мовою. Тож захистивши кандидатську, я вже мріяв про докторську. Але владика сказав, що потребує мене в семінарії. Бо викладачів філософії завжди бракує. Навіть зараз! (Сміється – авт.) Отож владика сказав, що досить теорій, треба братися за практику. І 2008 року я повернувся до семінарії як викладач філософії і духівник. Мені одразу довірили метафізику та інші дисципліни, які є головними в католицьких університетах.

— А до чину францисканців Ви коли вступили?

— Через рік. Я був неодружений священик і завжди мріяв вступити до монашої спільноти. Так сталося, що до квартири моїх батьків найближчим монастирем, який на той час відкрився в Ужгороді зусиллями владики Мілана, був отців чину братів менших. У 2005 році їм було виділено місце біля Ужгородської ЗОШ № 15, поруч з озером. Я вирішив, що це — Божий знак. І попросив у владики благословення вступити до чину братів менших францисканів.

У 2009-2010 роках я відбув новіціят у Тернополі, де було засновано фундацію отців-францисканців східного обряду. Там маємо вже чудовий храм і монастир. Нас тоді перебувало троє в новіціяті, я був найстарший, вже дорослий священик. Після закінчення новіціяту повернувся до Ужгорода викладати філософію і продовжувати чернече життя.

— Але в 2012 році Вас призначили єпископом-помічником…

— Так, а я ще не мав складених вічних обітів, хоча вже до них готувався. І генеральний міністр францисканців Хосе Карбало з Іспанії запитав, чи я хочу прийняти вічні обіти до єпископських свячень. Я, звичайно, погодився, бо це була моя мрія. А в неділю по Різдві Христовому 2003 року владика Мілан став моїм головний святителем на єпископа-помічника. Двома співсвятителями були митрополит мукачівської традиції з Пітсбурга владика Вільям Скурла і владика Василь Ціріл, який тоді був секретар Східної конгрегації.

— Розкажіть, як відбувається призначення єпископа-помічника?

— Єпископ-ординарій завжди подає більше кандидатур, з яких Апостольська столиця вибирає одного. І Святий престол обов’язково питає, чи згоден ти прийняти уряд, стати помічним єпископом? Я вагався, бо мріяв про чернече життя, про навчання, докторську дисертацію.

— А що вам казав владика Мілан, чим мотивував свою пропозицію?

— Він не радився зі мною. Мені про все повідомив вже представник Апостольського престолу. А доти я нічого не знав. На зустрічі мене сказали, що Папа Бенедикт хоче номінувати мене єпископом-помічником. Звичайно, що я був ошелешений.

— Ви зразу погодилися?

— Ні, бо на роздуми дається тиждень, аби людина як слід все зважила.

— Сім років Ви вже є єпископом. Як себе почуваєте в цій ролі?

— Як єпископ-помічник я почувався дуже добре, бо був за широкими плечима владики Мілана. Він не накладав на мене надважких обов’язків. Моїм завданням було візитувати парафії, бути поруч з священиками, бачити їхні проблеми, звертати увагу на тих, хто потребує особливої уваги. Бо він один не міг усе оглянути: єпархія велика, є віддалені райони. Він мені дуже дякував, коли я відвідував маленькі громади, їздив у гірські поселення. Перед цим Різдвом я одної неділі відвідав три парафії. І він дивувався, як це мені вдалося, бо вже й сніг лежав.

Під час велосипедної прощі - фото 57977
Під час велосипедної прощі

 

Ми старалися, щоби всі бачили, що ми їх носимо в серці, що єпископи про них пам’ятають і дбають.

— Тепер на Вас налягли всі обов’язки…

— Так, нині я як Апостольський адміністратор повинен все робити сам. Тому намагаюся використовувати наші напрацювання за ці роки. Ми сформували хустський вікаріат, куди входять чотири райони — Хустський, Тячівський. Рахівській і Міжгірський. Там є архидекан Володимир Бабич, який піклується про цей величезний обшир. Це фактично права руку єпископа. Так само сформовано архидеканат Виноградів-Мукачево (Берегівський Виноградівський, Мукачівський. Іршавський і Воловецький райони) і Ужгородський архидеканат (Ужгородський, Великоберезнянський, Перечинський і Свалявський райони). Тож маємо трьох архидеканів, а це велика поміч єпископу. Маємо і синкелів з числа священиків — щодо мирян, щодо духовенства. Це є моя найближча команда.

— Владико, а чому Вас призначили Апостольським адміністратором, а не єпархом?

— Згідно з канонічним правом, єпископом-ординарієм може стати єпископ-помічник з правами коад’ютора. А звичайний єпископ-помічник не має права автоматичного наступництва. Тому я є тимчасовим адміністратором до рішення Апостольської столиці.

— І що це означає?

— Апостольська столиця назначає адміністратора, аби побачити його здібності в організації життя єпархії. Якогось встановленого терміну нема. Владика Мілан був Апостольським адміністратором сім років. Оскільки я порівняно молодого віку, тож маю показати, чи здатен адмініструвати і продовжувати лінію свого попередника

— Якими будуть Ваші перші кроки як керівника єпархії?

— Насамперед продовжити те, що започаткував владика Мілан. А багато речей він започаткував революційних. Як-от, «Неокатихуменальна Дорога», неокатихуменальна семінарія «Redemtoris Mater». Це семінарія місійного типу, де семінаристи готуються до неодруженого стану, до місіонерства. Ці семінаристи — не уродженці Закарпаття, а з різних країн. Маємо з Бразилії, Гондурасу, Італії, Польщі, Домініканської республіки, останній має чорний колір шкіри.

Бажанням владики було піднімати місійний дух Церкви. Після закінчення семінарії вони будуть працювати як священики-місіонери у нашій єпархії або в інших країнах, куди покличе їх Церква. Вивчають українську та старослов’янську мови, традиції Мукачівської єпархії – спів, звичаї, культуру. Вони мають пройти ще етап мандрування, коли відбувається чисто людське формування. Для нас ця справа — абсолютно нова. Треба мати відвагу, аби погодитися на таке. Римо-католицькі неокатихуменальні семінарії «Redemtoris Mater» є у Вінниці і в Києві, а наша греко-католицька – єдина в світі.

— Після смерті владики Мілана лунали закиди, що він стримував богослужіння українською мовою.

— Це неправда. Владика був відкритий до української мови. Він радо служив Служби Божі, де вони правилися по-українськи. У нашій єпархії чимало парафій користуються Літургією українською мовою на Рахівщині, Тячівщині, Свалявщині, у багатьох районних центрах. Дозволено правити українською мовою там, де цього бажає священик і громада. У багатьох громадах є Літургія і українська, і церковнослов’янська, так що є вибір.

Зрештою, і Українська Греко-Католицька Церква має старослов’янську мову як офіційну мову в Літургії. Йдеться про те, щоб приймаючи нове, не забувати за коріння. Якщо ми перестанемо правити по-старослов’янськи, вона просто відійде в історію.

— Але така Літургія малозрозуміла для сучасної людини.

— Я з цим згоден. І перша справа, яку я запровадив у Перечині, це читання «Апостола» й «Євангелія» українською мовою. Думаю, що за роки служіння владики Мілана був зроблений великий крок уперед у цьому напрямку.

Владика Ніл під час Богослужіння - фото 57979
Владика Ніл під час Богослужіння

 

— Точиться дискусія про можливе в перспективі об’єднання Мукачівської єпархії з УГКЦ, адже в одній державі існують наче дві різні греко-католицькі Церкви. Римо-католики вже давно об’єдналися в одну структуру в Україні.

— Так, це непросте питання. Воно хвилює багатьох. Владика Мілан завжди захищав мукачівську традицію. Такою є позиція і Апостольської столиці. Я теж є прихильником цієї лінії. Це була наша відкрита позиція.

— Нещодавно Мукачівська єпархія підписала угоду з Ужгородським національним університетом про передачу приміщення колишнього єпархіального сиротинця «Алумнеум» в Ужгороді…

— Це була мрія владики Мілана. Перемовини тяглися протягом трьох років. Договір нарешті підписаний, і тепер перед нами стоїть завдання перебрати цю історичну будівлю, яка знаходиться в аварійному стані. Будемо старатися, щоб там могло проживати 80 студентів, половину з яких, за угодою, будуть складати студенти УжНУ.

Ми хочемо, аби перевагу мали ті, хто цього найбільше потребує — діти-напівсироти, із родин ветеранів АТО. Сподіваюся, що знайдемо людей доброї волі, які нам допомагатимуть. Зараз важливо знайти добрий проект, аби потім не переробляти по ходу будівництва.

Окрім того, завершуємо будувати молодіжний пасторальний центр імені Теодора Ромжі за кафедральним собором в Ужгороді. Там будемо мати актовий зал на сто осіб, де збиратимуться діти і молодь.

— А як справи із єпархіальним музеєм?

— Це теж ідея владики Мілана. Приміщення вже підготовлене. Маємо досвідчених фахівців, які брали участь в організації музею Івана Павла ІІ в Польщі. Вони нам розроблятимуть оформлення і експозицію. Буде там і куточок владики Мілана як великого будівничого.

— На завершення – особисте запитання. Знаю, що Ви перехворіли коронавірусом…

— Так, після велелюдного похорону владики, лікарі порадили нам здати тести. Я здав його через два дні і результат був негативний. А вже через кілька днів відчув себе погано, і повторний тест показав позитивний результат. Два тижні лежав вдома і пив антибіотики. На щастя, запалення легенів не було. Температура теж не підіймалася вище 38,5 градусів. З тих наших священиків, що захворіли, в лікарні перебували лише двоє. Слава Богу, всі одужали.

Розмовляв Олександр Гаврош