Владика Ніл: “Єпископ покликаний віддавати своє життя за Христа та за Його наречену Церкву”

Владика Ніл про духовний та пастирський спадок попередника, владики Мілана, покликання єпископа віддавати своє життя за Христа і Церкву, виклики релятивізму, Євангелізацію. В інтерв’ю дізнаєтесь чому єпископ став членом Неокатехуменальної дороги, та як Церкві наново стати “сіллю землі”.

ІНТЕРВ’Ю ВЛАДИКИ НІЛА ЛУЩАКА, АПОСТОЛЬСЬКОГО АДМІНІСТРАТОРА МГКЦ, ЧБН

Ваше Преосвященство, Вам довелося перейняти Мукачівську Церкву після великого, харизматичного Пастиря Мілана Шашіка, який, сподіваємося, радіє вічною нагородою в Небесному Царстві. Розкажіть декілька слів про його служіння? Які пріоритети були в його душпастирстві?

Це правда, Владика Мілан був справжній Апостол нашого краю. Єпископ Антал Майнек в часі похоронних відправ сказав: «Я думаю, що саме таким був Апостол Павло». Головним Пріоритетом нашого духовного батька була Євангелізація нашої Єпархії, а всі інші великі справи які він звершив були допоміжними для цього. Ми називаємо його великим будівничим бо при його невтомному пошуку коштів вдалося збудувати біля 260 нових храмів та багато парафіяльних будинків. Але все це тільки заради душпастирства дітей, молоді та старших. Бо маючи храм та парафіяльний будинок громада може повноцінно молитись та формувати своє духовне життя. Для нього дуже важливо було, щоб священик проживав разом зі своїми вірними, а не приїздив тільки один або два рази на тиждень, як це було до цього часу. Другою особливою річчю, яка нас всіх глибоко торкала було його піклування про нашу історію, яка позначена вірністю Христовій Церкві аж до віддавання свого життя, аж до мучеництва. Владика всіляко старався зберегти пам’ять про тих священиків та вірних, які зберегли нашу церкву своєю відвагою та ісповідництвом. На це звернув увагу і кардинал П’єтро Паролін у своєму кондоленційному листі до нас.

Якими є орієнтири Вашого служіння? Що має чинити Мукачівська Церква, щоб постійно ставати «сіллю землі» і «світлом світу»?

Зараз я є Апостольським Адміністратором нашої Єпархії. Бог дав мені ласку, що я міг ці роки бачити приклад та допомагати Владиці Мілану в його єпископському служінні. Сподіваюсь, що хоча б в деякій мірі Бог допоможе мені продовжити велику справу цього невтомного трудівника. Тому я б сказав, що мої орієнтири є ті самі, як зрештою це є і для кожного єпископа – віддавати своє життя за Христа та за Його наречену Церкву. Владика особливо піклувався про наших священиків і по-батьківськи підтримував тих з них кому найважче тому і я буду старатись продовжити цю справу. Щоб бути «сіллю землі» та «світлом світу» потрібно бути закоханими в Ісуса Христа, а це вимагає жити словом Божим, жити Пресвятою Євхаристією та зустрічатись із Христом в спільноті братів і сестер. Тому для кожного єпископа це є фундаментальні напрямки його служіння.

В останніх десятиліттях ми спостерігаємо поступове усунення Церкви з суспільного життя. В Західній Європі це більш яскраво видно, в Україні також бачимо подібні тенденції. Що є причиною такого процесу? Чи Церква стає «неефективною»?

Як і мої батьки і як мої ровесники я зростав та формувався в Радянському Союзі, ходив до школи, був піонером, потім комсомольцем, служив у радянському війську, потім прийшов розпад комуністичної системи, наша Батьківщина стала незалежною. На превелике щастя мої дідусь та бабуся по мамі були зрілими християнами і всіляко старались прищепити нам, своїм онукам любов до молитви та до Господа. До нас приходили підпільні священики і готували нас до першої сповіді та до урочистого Святого Причастя. Як тепер пригадую свою першу сповідь та Перше Причастя, яке я отримав з рук отця Йосипа Штелихи прекрасного душпастиря підпільної Церкви. Але звичайно що більша частина молоді і дітей цього часу не мали такої можливості. Мені здається, що в багатьох сучасних українцях ще до сьогодні живе стара радянська людина, яка просто не мала можливості зустріти Ісуса Христа та Його Церкву. Особливо це помітно, коли зустрічаєшся та спілкуєшся з викладачами Університетів та інших навчальних закладів. Великою проблемою є брак християнської Інтеллігенції, вона є, але в дуже малій кількості. Думаю що це є важливий фактор цього розділення.

Які найбільші загрози для українського суспільства Ви вбачаєте сьогодні?

Думаю що великою небезпекою для сучасного суспільства в цілому є так званий релятивізм, тобто стан, в якому немає універсальної правди і все є відносним: правда є такою якою її хоче бачити кожен зокрема. Таке бачення підриває основи етики та моралі і є деструктивним для людства. Про це багато говорили і святий Іван Павло ІІ і Бенедикт XVI. Ми ж знаємо, і цього нас вчить і Боже Об’явлення, і класична філософія, що існують моральні засади та вартості, які мають універсальну правдивість. Якщо це відкидаємо, то можна маніпулювати такими святими і недоторкними речами, як наприклад, людське життя від моменту зачаття в материнському лоні аж до моменту природньої смерті. З цього релятивізму народжуються дуже небезпечні ідеології, які загрожують навіть інституції людського подружжя. Думаю що Церква та наука повинні спільно співпрацювати на захисті та поширенні Природнього Закону, який є гарантією та опорою здорового людського існування.

Чи Церква, її душпастирі готові виходити «назовні», щоб шукати оту загублену овечку? Більшість священників радше звикли, щоб хтось приходив до Церкви. Що потрібно зробити, щоб змінити душпастирський вектор Церкви з душпастирства зберігального (коли парох чекає в середині Церкви на когось, хто прийде) до душпастирства євангелізаційного (коли храмом душпастиря стає вулиця). Розкажіть про Ваш досвід євангелізації.

Папа Франциск постійно наголошує на тому, що Церква в своїй суті є місійною, і тому сьогодні вона повинна виходити за двері храмів, тобто на площі міст і сіл, як це робили Апостоли. Сьогодні ми стоїмо перед загрозливим викликом секуляризації та десакралізації, який поступово вкрався і в наше життя. Симптомами цього окрім іншого є також поступове зменшення покликань до священичого та монашого станів, яке все з більшою тривогою зауважуємо. Однак ми знаємо що Святий Дух завжди народжує в Церкві нові харизми та рухи, які відроджують її життя та місію. І сьогодні в Церкві є чудові дійсності Церкви, які розвивають зрілу віру та дають добрі плоди Євангелізації. У нашій єпархії, наприклад дуже гарно діють такі рухи, як Неокатехуменальна Дорога, Оаза та ін. Є багато молодих священиків, які розуміючи ці виклики, є відкритими на ці дійсності. Хоча зрозуміло, що більша частина душпастирів віддає перевагу зберігальному типу служіння, так як саме цьому ми навчались в наших семінаріях та академіях. І я це чудово розумію. Однак ми повинні вміти з Божою допомогою читати знаки часів, в які живемо, і відкривати свої серця на Апостольство ранньої Церкви.
Тут в Ужгороді я мав можливість познайомитись та побачити плоди Євангелізації, яку проводять Неокатехуменальні спільноти. Воно мене дуже торкнуло і я сам вступив до спільноти та незважаючи на багато обов’язків стараюсь бути з нею. Це щось неймовірне, коли ти бачиш і чуєш як молоді подружжя, або ж вже літні подруги свідчать про Божу любов в їхній життєвій історії. Дуже вражає мене те, коли миряни проголошують Керигму, і відчуваю як у мене по обличчю котяться сльози, бо бачу що це справа Бога. Знаю що є інші рухи, які навертають до Христа сотні й тисячі молодих сердець. Наш Східний обряд є надзвичайно глибокий і літургійно багатий, і якщо ми, як священики, зможемо донести і застосувати його до нових викликів, то зможемо зробити великі речі. Відкритість на Господа та креативність, як каже Папа Франциск, сьогодні дуже потрібні. Не можемо жити за правилом «все так було і не треба нічого міняти». Потрібно запитувати в Господа, що я маю робити щоб знайти і ту загублену вівцю? Господь завжди прийде із своєю порадою і поміччю.

Розмовляв отець Роман Лаба