Собор Успіння Пресвятої Богородиці м.Мукачево

   Мукачево займає особливе місце в історії Закарпаття, що зумовлено тим, що місто було осередком духовного життя церкви грецького обряду, який має особливе значення у формуванні сучасної культурної специфіки краю. Очевидно, що сьогодні, коли говорять про культуротворчий процес, беруть до уваги  переважно освіту, філософію, міфологію, хоча можемо зарахувати і географію, сучасні комунікації, економічні чинники, а також в українській і особливо російській гуманітаристиці вказують на важливість чинника церкви. Не ставимо перед собою мету ані спростовувати цей погляд, ані його змінювати, тільки хочемо зауважити, що церква на Закарпатті до середини ХХ ст. відігравала насправді особливу роль, адже саме вона була основним чинником творення культури місцевого переважаючого руського населення. Можемо навіть абсолютизувати, що саме церква і була єдиним чинником формування свідомості населення про його належність до християнської, тобто європейської цивілізації.

   Мукачево було не тільки центром утвердження єпархії, але й розвитку самоідентифікації населення краю. Тому, коли почалося формування історичної свідомості на землях Австрійської імперії, починаючи з ХІХ ст., мислителі, такі як о. Михайло Лучкай, о. Василь Довгович, о. Йоаникій Базилович, відводили особливу роль у формуванні власної ідентичності саме Мукачеву як метрополії єпархії.

   Очевидно, що центром цього духовного життя був монастир, але поступово зростала руська громада й у самому місті, про що свідчить і поява тут руської церкви.

   Протягом цілого ХІХ – поч. ХХ ст. функцію духовного осередка виконувала саме церква Успіння Пресвятої Богородиці, вона була своєрідним рідним місцем і для багатьох гостей з навколишніх сіл та з Верховини.

   Очевидно, що це не перша церква грецького обряду у місті, є історичні відомості, що до цього часу тут існував дерев’яний храм, поряд з яким знаходився чотирикімнатний будинок, – споруджені на землі Андраша Ботрадя наприкінці XVII ст.[1] Важливо відзначити, що у часі, яким датується храм, місцева громада почувалася економічно досить непогано, про що свідчить і відкриття у 1671 році школи з руською мовою навчання[2]. Можливість відкриття і фінансування школи свідчить про те, що громада сама турбувалася про збереження своєї ідентичності. Очевидно, що зростання значення освіти в Європі не могло не знайти свого відображення і в метрополії Мукачівської єпархії. Відкриття у 1744 р. Мукачівської богословської школи владикою Михайлом-Мануїлом Ольшавським є тому яскравим підтвердженням.

Школу було закладено біля міського парохіального будинку і, незважаючи на складності з її фінансуванням, цьому закладу судилося стати важливим фундаментом освіти в краї.[3] Остання була не тільки школою підготовки священнослужителів, але мала значення певного осередка духовного і культурного впливу на життя суспільства. Зокрема, у документі про діяльність школи у Мукачеві, окрім чітко визначених принципів прийому на навчання, роботи зі студентами, особливу увагу приділяють катехезам, які повинні були виголошувати спудеї у церквах як самого міста Мукачева, так і в храмах Росвигова, Підгорян, Підгорода, – на ту пору окремих поселеннях (сьогодні – це частини міста). Ці катехези не тільки актуалізували для віруючих у часі посту жертву Христову, але і привносили нові ідеї у середовище руського населення, бо стосувалися самого життя народу. Таким чином ширилися нові ідеї і засуджувалися певні низькі прояви у житті суспільства. Про потребу такої роботи свідчать звинувачення з боку представників церкви західного обряду, які часто акцентували на невігластві руського населення. І пізніше, як бачимо з циркулярів, з цим боровся і владика Андрій Бачинський[4]. Така діяльність школи заслуговує на особливу увагу, бо свідчить про намагання єпископа та проводу школи змінювати ситуацію не тільки серед кліру, але також серед населення засобом навчання у храмах.

   Закладання основ сучасної церкви Успіння Пресвятої Богородиці відбулося 1753 р. як єпископської резиденції. Нову будову було розпочато єпископом Михайлом-Мануїлом Ольшавським на землях, подарованих жупаном Березької жупи графом Євгеном-Ервіном Шенборном. Останній, зважаючи на тогочасні церковно-політичні перипетії, надаючи дозвіл на землю, підкреслював, що якщо наступники Михайла-Мауїла Ольшавського відійдуть від церковної єдності, то земля має повернутися графській родині. Виділення землі стало першим кроком для виконанням розпорядження імператриці Марії-Терезії від 12 вересня 1752 р., про будівництво нової резиденції мукачівських єпископів поза межами монастиря.

   16 січня 1759 р. жупа подала клопотання до імператриці Марії-Терезії про потребу матеріальної підтримки єпископа у спорудженні резиденції. Для будівництва з державної казни першочергово було виділено 2000 золотих ринських, а згодом ще 1500 гульденів. Разом з тим, бачимо що робота просувалася досить повільно, зокрема через брак будівельного матеріалу для будівництва. У 1767 р. графський маєток подарував 129 бочок вапна та 45 тисяч цеглин[5]. Незважаючи на такий щедрий дарунок, єпископу так і не вдалося завершити нову споруду резиденції. Завершив будівництво його наступник – єпископ Йоан Брадач (1767-1772) уже після смерті єпископа М. Ольшавського (1767 р.) Новий єпископ дав обладнати у будівлі чотири кімнати, частина з яких уже були готові на 1767 р. У 1770 р. єпископську територію вдалося розширити завдяки наділу Василя Трощака, яка на ту пору разом із садом сягала мурів кладовища.

   Проте у 1775 р. єпископську резиденцію було перенесено до Ужгорода, де до 1780 р. владика Андрій Бачинський провів значні ремонтні роботи як у храмі, так і в резиденції, а зведена будівля у Мукачеві залишалася порожньою, як і значний наділ землі, що лишався звичайним лугом.

   Існуюча поряд з резиденцією мукачівська парохіальна кам’яна церква за планом, який можемо бачити на мапі, була однонавна з двома бічними апсидами, була споруджена 1740 р. На кінець XVIII ст. вона уже не могла вмістити тієї кількості населення, яке голосилося до руської церкви. На підставі цього було підготовано клопотання до уряду про потребу будівництва нової церкви, бо парохія уже нараховувала близько 1239 чоловік, а стара кам’яна церква могла вмістити тільки 252. [6]

   22 лютого 1804 р. оформлено документи єпископом Андрієм Бачинським про передачу будинку резиденції громаді, з чого і почалися роботи про пристосуванню резиденції під храм. У цьому часі було знесено внутрішні стіни і створено опорні арки. Проте брак грошей зумовив зупинку уже розпочатих робіт. Тільки у 1829 р. роботи відновилися завдяки надзвичайній активності о. Василя Довговича, який затвердив план перебудови у тогочасного Мукачівського єпископа Олексія Повчія (1817—1831).

Цікаво, що визначний закарпатський філософ, поет, перший у нашому краї член-кореспондент Академії наук у Будапешті сам попросився до Мукачева з парохії с. Великі Лучки, яка була у набагато кращому стані, ніж Мукачівська. У с. Великі Лучки він потрапив у 1824 р., де до 1829 р. завдяки його старанням було зведено великий кам’яний храм Вознесіння Господнього. Незважаючи на докладені значні зусилля та упорядкованість парохії, о. Василь Довгович просить перевести його саме до Мукачева, щоб зробити щось для метрополії русинів, занедбаної впродовж тривалого часу…[7]

   У 1828 р. Василь Довгович став парохом і намісником у Мукачеві. За його задумом колишня резиденція мала перетворитися у величний храм, а стара церква – на училище. Після отримання державних дотацій 8 вересня 1829 р. із південного боку цієї споруди заклали фундамент під святилище, а з північного – під вежу[8]. Завершити облаштування храму вдалося після допомоги імператора Франца Йосифа, який для цих цілей надав 6300 форинтів. Таким чином у 1834 році вся будова була закрита і завершена. Поруч було споруджено парохію, біля якої знаходилася шкільна будівля, в якій викладалося богослов’я, і яка в 1778 році була перетворена в початкову школу.[9]

   Початково споруджена вежа не була такою високою, як зараз, про що свідчить інформація, що у 1837 р. один з активістів громади Василь Балла звернувся до уряду за дозволом зробити вежу церкви вищою. Після перебудови вежа “руської церкви”, як її називали в народі, стала найвищою у місті[10] і мала служити також місцем спостереження за пожежною безпекою. Намагання В. Довговича збудувати вежу руської церкви найвищою є дуже цікавим фактом, бо в епоху середньовіччя будувати храми східного обряду вищими за латинські не допускалося.

   Після завершення будови постало питання інтер’єра, зокрема, необхідно було виконати іконостас. Для виконання живопису для останнього було запрошено визначного майстра, єпархіального художника Фердинанда Видру. До роботи в Мукачеві він приступив зразу після виконання робіт в Хрестовоздвиженському кафедральному соборі, а, можливо, виконував частину робіт одночасно з Ужгородом, бо уже за рік після завершення живопису в Ужгороді, 27 серпня 1859 р. відбулося освячення єпископом Василем Поповичем церкви Успіння Пресвятої Богородиці у Мукачеві. При описі іконостасу вказується, що намісні образи були виконані у зріст людини для білого з позолоченою різьбою іконостасу виконав саме Фердинанд Видра. [11]

 Однією з найбільших робіт єпархіального художника родом з Мукачева Корнелія Фенцика[12] були розписи стін та частина нових ікон для іконостасу в церкві Успіння Пресвятої Богородиці. У розписах церкви домінували традиційні на цю пору принципи зображень у парусних склепіннях. Самі сюжети було виконано у люнетах та досить складної форми чотирилисниках. Увесь простір храму оздоблювався орнаментальними мотивами, де чітко виділялися кольором і геометризованою орнаментикою підпружні арки, а загальне тло склепінь було покрито рослинною орнаментикою.

   На сьогодні церква складається з трьох різних за часом частин – вежа, нава та вівтар. Оздоблення споруди мінімальне й аскетичне, за винятком простих пілястр, немає жодних інших прикрас. Стіни прорізають півциркульні вікна, що було характерним для будівництва епохи класицизму.

   Храм перекрито чотирискатним дахом, а вівтарну частину, яка є прямокутною, – двосхилим. Вежа отримала балюстраду та перекрита шоломоподібним завершенням.

   Інтер’єр храму чітко ділиться на свої складові: вівтар, наву, нартекс. Внутрішній простір нави членується за допомогою стовпів, з’єднаних півциркульними арками. Внутрішній простір храму можемо характеризувати як зальний. Через перипетії, пов’язані з конфесійними змінами, на жаль, первісні розписи та іконостас було втрачено.

   Сучасний живопис представляє модерну інтерпретацію візантійського малярства, який був виконаний С. Владикою. Тут у центрі зального простору домінує образ Христа-Пантократора, що вказує на орієнтири художника на давні канони візантійської церкви.

   Іконостас витримано у цій же стилістиці, живопис для якого було виконано С. Владикою, а конструктивна частина була створена завдяки роботі Й. Волосянського та М. Приймича.

   Сьогодні Собор Успіння Пресвятої Богородиці є важливою пам’яткою, у якій поєдналися сучасність і історія. Cпоруда є унікальною як з мистецького боку, так з історичного, адже це єдина збережена церква, до будівництва якої долучилися визначні діячі в історії краю – владики Михайло-Мануїл Ольшавський та Йоан Брадач, а також завершено спорудження храму о. Василем Довговичем як пам’ятку колишньої руської метрополії.

[1] Lehoczky T. Beregvármegye monographiája  4. kötet / Lehoczky Tivadar. – Ungvár: Pollacsek Miksa Könyvnyomtatás, 1881. – III kötet. – 462 old.

[2] Г.В. Павленко. Історія Мукачева. – Ужгород : Патент, 1998.

[3] Лелекачъ Н. Мукачевська богословська школа (1744-1776). – Унгваръ, 1945. – 24 с.

[4] Удварі І. Збирька жерел про студії русинського писемства І. Кириличні уббіжникы мукачовського єпископа Андрія Бачинського. – Nyiregyhаza, 2002. – С. 98-102.

[5] Lehoczky T. Beregvármegye monographiája  4. kötet / Lehoczky Tivadar. – Ungvár: Pollacsek Miksa Könyvnyomtatás, 1881. – III kötet. – 461 old.

[6] Lehoczky T. Beregvármegye monographiája  4. kötet / Lehoczky Tivadar. – Ungvár: Pollacsek Miksa Könyvnyomtatás, 1881. – III kötet. – 462 old.

[7] Мацинський І. Кінець XVIII – перша половина ХІХ ст. та життя і діяльність Василя Довговича. До двохсотої річниці від дня народження (1783-1949) // Науковий збірник музею української культури у Свиднику. – Пряшів, 1982. – № 10. – С. 78

[8] Сирохман М. Церкви України. Закарпаття. – Львів: МС, 2000. – 820 с.

[9] Lehoczky T. Beregvármegye monographiája  4. kötet / Lehoczky Tivadar. – Ungvár: Pollacsek Miksa Könyvnyomtatás, 1881. – III kötet. – 462 old.

[10] Вигодованець Н. Василь Довгович: людина Бароко // Суботній Ужгород. – Ужгород: Ґражда-Карпати, 1998. – С. 60-89

[11] Lehoczky T. Beregvármegye monographiája  4. kötet / Lehoczky Tivadar. – Ungvár: Pollacsek Miksa Könyvnyomtatás, 1881. – III kötet. – 462 old.

[12] Корнелій Фенцикъ церковный живописецъ въ  Мукачевѣ// Мѣсяцесловъ на 1900 годъ. – Унгваръ: Изданіе книгопечатни Общ. Св. Василѣя Вел., 1899. – год изд. 32.