Історія Мукачівської греко-католицької єпархії

Рутени / Русини

З самого свого заснування Мукачівська дієцезія була пов’язана з Рутенами, які представляли більшість її вірних. Навіть якщо термін ‘Рутени’ на початку використовувався західними авторами, щоб вказати на східних Слов’ян, в тому числі і Росіян, пізніше він використовувався, передусім у ватиканському середовищі, по відношенню до тих східних Слов’ян, які певний час підчинялись королям Польщі та Угорщини, а в наступний період австро-угорським правителям. В період Радянського Союзу всі східні Слов’яни, які мешкали в регіоні українського Закарпаття, почали офіційно класифікуватися як Українці. Різні історичні обставини призвели до того, що деякі групи вірних цієї єпархії ідентифікували себе зі Словаками, з Угорцями або з Румунами, навіть якщо їхня більша частина ще сьогодні ідентифікують себе з Русинами, що є слов’янським відповідником Рутенів, і часом вживається в різних варіаціях з власним етнічним відтінком: «Русини», «Карпато-Русини», «Карпато-Руси», «Карпато-Українці». 

Етнічне походження: Русини / Рутени

Предками Русинів можуть бути слов’янські поселення, які в V і в VI столітті маленькими групами почали заселяти долини Карпат. Їхня присутність в цьому регіоні пов’язана із суперечками щодо рідної землі Слов’ян і з наслідками походів у центрально-східну Європу кочових народів, які походили з центральної Азії. Більша частина вчених сходяться в тому, що серцем територій походження слов’янських народів знаходиться в регіоні одразу на північ від Карпат, між сучасною східною Польщею, південно-західною Білорусією та північно-західною Україною. Близько 440 року Гуни проникли до центральної Європи через ці слов’янські території, сприяючи тому, що деякі з тих слов’янських поселень осіли на територіях регіону, який став відомим як Карпатська Русь. Одне століття пізніше, в дунайському басейні з’явилися Авари, які заснували каганат і підкорили собі, між іншими, Карпатських Слов’ян. Серед племен, які жили на землях походження Слов’ян були також і білі Хорвати, які почали заселяти долини на схилах Карпат. Між 896 і 898 рр. Мадяри перейшли Карпати і осіли в Паннонії, де заснували Державу під назвою Угорщина.

Згідно з традиційною історіографією, коли Мадяри вперше перейшли Карпати, вони завоювали замок Унгвар (сьогодні Ужгород) білих Хорватів і здолали легендарного князя Лаборця, якого пізніше націоналістична література зробила одним з перших героїв історії Русинів. Анонім, історик угорського королівського двору Бели IV, в описі здійсненого мадярськими племенами маршруту, щоб зайняти родючу Паннонію, одразу згадує Мукачівський замок. Древні Мадяри називали замок Мункас або Мункач, з мадярського терміну мунка, що означає робота, що в свою чергу походить від слов’янського терміну мука, що означає важка робота або тортура. Анонім, все ж, мав на увазі замок, а не єпархію, чиє походження мало знане. Незважаючи на перемогу у військовому плані, Мадяри на початку не були спроможні взяти під контроль Карпатську Русь, яка впродовж всього X століття і більшості XIзалишалась мало заселеним прикордонним регіоном (латинською: terra indagines; угорською: gyepu) між Угорським Королівством на півдні, Польським Королівством та Галицьким князівством Київської Русі на півночі.

Питання щодо того, чи Слов’яни прибули в регіон enmasse ще перед приходом Мадярів, має своїх прихильників та своїх противників, але це має менше сенсу сьогодні, ніж це було в минулому. Через брак будь-якого політичного контролю ззовні, Слов’яни з Півночі (Галичина) і зі Сходу (Поділля) продовжували поселятися малими групами в різних місцях на межі Карпат. Ці нові колонії, як Слов’яни, які вже жили в Карпатській Русі, в XI столітті стали відомими як народ з Русі, або Русини. Термін ‘русин’ вказував також на східних християн візантійського обряду, щоб відрізняти їх від католиків латинського обряду. Коли розповідається про цей період, середньовічні автори говорять про Рутенську Марку або Руську Марку, яку пізніше русинські історики вважали першою Руською Державою в Карпатах. Дуже ймовірно, однак, що ця Рутенська Марка не знаходилась на території Карпатської Русі, але трохи далі на південь. Міграція Русинів з півночі на схід, особливо з Галичини, відбувалась аж до XVIстоліття і навіть пізніше. XVIстоліття побачило й ще іншу міграцію до Карпатської Русі, що походила з півдня, пастухів з Валахії (Влах), які попри румунське походження, швидко асимілювалися з Русинами. Їхня назва більше вказувала на заняття (пастух) та на юридичний статус (особа звільнена від податків), ніж на їхню національність (румунська).

Давнє походження Карпато-Русинів складне і не виводиться, чого деякі дотримуються, виключно з Київської Русі, від якої, як вважається, походить назва ‘русин’. З іншого боку, оскільки їхня східна християнська релігія походила з православного Константинополя, Карпато-Русини підтримували культурні і релігійні зв’язки з Галицьким Князівством Київської Русі на півночі, з Молдовою/Трансільванією на півдні, та з іншими православними територіями (центральна Україна і Росія) далі на сході. В будь-якому разі, Карпатська Русь ніколи не знаходилась під політичною гегемонією Київської Русі чи будь-якої іншої політичної слов’янської східної дійсності ані в Середньовіччі, ані в будь-який інший історичний період аж до другої половини XX століття. Передусім, в своїй історії, Карпатська Русь, безсумнівно, була пов’язана з культурною і політичною сферою центральної Європи. В Середньовіччі Карпатський регіон став інтегрованою частиною Угорського Королівства і ніколи їй не було надано якийсь особливий територіальний чи федеративний статус. Після турецьких навал і падіння Угорщини, більша частина території була поглинута Габсбурзькою Імперією. Після введення подвійної монархії в 1867 році, територія знову стала частиною Угорського Королівства. Відносини між Мадярами і Русинами були позитивними (особливо греко-католицький клир був прихильним до Угорщини) аж до останніх десятиліть XIXстоліття, коли уряд вирішив вдатись до мадяризації місцевого слов’янського населення. Після Першої Світової війни, регіон став частиною нової Держави Чехословаччини, яка її включила в себе як напівавтономну провінцію (Підкарпатська Русь). Протягом Другої Світової війни ця територія на короткий час повернулась до Угорщини. Після закінчення конфлікту, однак, Радянський Союз провів анексію закарпатського регіону у склад Радянської України, як її західну територію. Після розвалу Радянсько Союзу, регіон залишився частиною незалежної України.

Мукачівська греко-католицька єпархія: походження

Мукачівська греко-католицька єпархія є найдавнішою між тими християнськими єпархіями візантійсько обряду, які мали свій початок в давньому Угорському Королівстві і вважається єпархією-матір’ю єпархій, які від неї походять через територіальні поділи (Пряшів, Ґерла, Гайдудороґ) або через міграційні явища (Піттсбург, католицька митрополія візантійсько-рутенського обряду в Сполучених Штатах Америки). До початку XIXстоліття включала близько 800 парафій, розділених по комітатах: Абов, Боршод, Ґемер, Уж, Береґ, Гайду, Мараморош, Шарош, Сотомар (угорською Сатмар), Соболц(Сабольч), Спиш, Турня, Угоча і Земплін.

Навіть якщо початки єпархії не є зовсім певні, деякі історики вважають, що вона створена святими Кирилом і Мефодієм або їхніми учнями в 863 році. Не входячи в деталі щодо її заснування, все ж здається, що якась християнська присутність в Карпатах існувала ще задовго до кінця IX століття. Інші вчені наводять гіпотези, що єпархія могла бути створена в 1360 році, в час коли напівлегендарний Федір Коріятович, Подільський князь, вважається, що заснував Мукачівський монастир святого Миколая на Чернечій Горі, або ж в першій половині XVстоліття (між 1439 і 1445 рр.), в час коли пресвітер Лука керував тим самим монастирем. Антал Годинка, автор престижного видання Історія Мукачівської єпархії, публікованого в 1910 році, говорив про початки єпархії близько 1458 року. Інші сучасні вчені цитують натомість деякі документи, в яких говориться про існування Мукачівського єпископства вже в 1391 році. Ще інші вважають, що вже в XI столітті був єпископ в Мукачеві. Одна недавня теорія каже, що єпархія могла бути заснована на початку як католицька Ісидором, Київським митрополитом, який, повертаючись до Москви після участі у Флорентійському Соборі, проїжджав через Будапешт. Однак, майже всі історики сходяться на тому, що єпархія функціонувала як православна аж до Унії.

Найбільш недавнє написане свідчення, яке до нас дійшло, що стосується єпархії, походить з 1491 року, коли певний Іван вибирається її першим єпископом (1491-1498). Мукачівська єпархія була монастирською єпархією, а тому її осідок знаходився всередині монастиря святого Миколая близько Мукачева, чиї настоятелі/архімандрити були одночасно єпископами. До кінця XVII століття архімандрити/єпископи єпархії вибирались монашою радою (собором) і потім були висвячені іншими архімандритами/єпископами навколишніх територій, які всі були в єдності з екуменічним православним патріархом Константинополя. Православ’я було толероване, а навіть підтримуване угорськими королями династії Арпадів, яка зрощувала культурні, подружні і політичні зв’язки з Константинополем і слов’янським Сходом. Їхні наступники, Анжу і Габсбурги, натомість не бачили добрим неримських християн.

Ужгородська Унія (1646)

Перші кроки до єднання з Апостольським Престолом відбувались на тлі протестантської Реформи та католицької Контрреформи. З кінця XVI століття був ризик того, що місцеве православне населення буде змушене навернутись до протестантизму, під впливом феодальних панів Мукачева, особливо могутньої родини Ракоці, які стали кальвіністами. Ще сильнішою мотивацією було убоге соціальне становище та юридичний статус, в якому змушений був перебувати православний клир. На відміну від католицьких клириків, православні мали юридичний статусвасалів і були змушені як кріпаки виконувати феодальні обов’язки. Також і єпископ з Мукачівського феода юридично залежав від місцевого пана і був змушений зносити приниження, які він отримував від представника феодала, капітана Мукачівського замку. Клир Мукачівської єпархії в загальному був мало обучений, а вірні були повністю пасивними. Католицизм, натомість, пропонував рівне соціальне становище з католицьким клиром і, в той самий час, навіть кращі можливості в культурі та освіті.

Перші кроки до Унії були зроблені господарем Ужгорода, римо-католицьким магнатом Георгієм ІІІ Другетом, який попросив про допомогу греко-католицького єпископа Перемишля, Атаназія Крупецького. Унія мала бути проголошена в день П’ятидесятниці 1614 року при монастирі в Красному Броді (сьогодні в Словаччині), але натовп православних вірних силою цьому спротивився і вигнав 50 священників, які прибули до монастиря.

Друга спроба проголосити Унію мала місце після 1630 року, завдяки православному Мукачівському єпископу, Василію Тарасовичу, який два роки проводив таємні переговори з римо-католицьким Егерським єпископом, Георгієм Ліпаєм. Але в останню мить ці плани були викриті Трансільванським князем і господарем Мукачівського феода, Георгієм І Ракоці, злісним вогором Унії, який заарештував Тарасовича і відпустив його лише після численних прохань з боку Папи, Імператора і високих католицьких і православних єрархій. Перед смертю Тарасович повернувся до православ’я та знову осів у Мукачеві, де заповідав, щоб монах-василіянин, Партеній Петрович, став його наступником в єпископському уряді.

Досвід Тарасовича переконав Партенія, що Унія не могла бути здійснена з успіхом в землі, підвладній протестантському князеві, і тому він повернувся до Ужгорода, який був під протекцією родини Другетів, римо-католиків. Ця родина прибула до Угорщини з Італії в XIV столітті разом з королем Карлом Робертом Анжуйським. Під протекцією вдови Яноша Другета, Анна Якушич з Орбави та її брата, римо-католицького Егерського єпископа, Георгія Якушича, і за допомоги монаха-василіянина родом з Галичини, Гаврила Косовицького, Партенію вдалося організувати в Ужгороді, 24 квітня 1646 року, збори 63 православних священників. Це була Ужгородська Унія, на основі якої греко-католицька Церква Угорщини зберігала свій візантійський обряд та східні літургійні традиції, її єпископи, як і раніше, обирались радою (собором), що складалась з монахів-василіянів та єпархіального клиру, а потім затверджувались Папою, а її священники здобували всі права і привілеї, що мав римо-католицький клир.

На початку, лише православні священники з комітатів Спіша, Шаріша, Земпліна та Ужа прийняли Ужгородську Унію. Унія була затверджена новим Егерським єпископом, Бенедиктом Кішді, навесні 1648 року та публічно проголошена у вересні того ж року на раді римо-католицьких єпископів Угорщини, що відбулась у Трнаві. Як визнання в підтримці Унії, Партеній, який вже був висвячений на православного Мукачівського єпископа у 1649 році, був обраний греко-католицьким єпископом того ж міста у 1651 році. Протестантські князі Трансільванії, анти-габсбурги і анти-католики, перешкодили подальшому поширенню Унії. Лише вдова Георгія ІІ Ракоці, Софія Баторі, підтримала Партенія, і завдяки її зусиллям в 1664 році також і православні священники та села комітатів Береґа та Угочі приєднались до Унії. При монастирі в Углі, в Марамороському комітаті, однак, православному єпископату вдалось вижити аж до 1721 року, коли нарешті цілий регіон прийняв Унію.

Канонічне заснування Мукачівської єпархії

Після підписання Унії ситуація всередині Мукачівської єпархії залишалась заплутаною через сутички різних релігійних та політичних груп. Задля прикладу досить пригадати, що після обрання єпископом Партенія (1649-1665), великого підтримувача Унії, різними частинами єпархії все ще керували православні єпископи – Іонікій Зейкан (періодами між 1658 і 1687 рр.), подорожуючий Йосиф Волошиновський (1670-1673), Порфирій Кульчицький Ардан (1681-1686) – та греко-католицькі єпископи – Димитрій Монастеллі (1685-1688) та Мефодій Раковецький (1687-1689). У спробі навести порядок всередині єпархії католицький примас Угорщини, Леопольд Колонич, переконав Рим номінувати єпископом Йосифа де Камеліса (1690-1706), монаха-василіянина з Італії, але за походженням грека. Однак, згідно канонічного права (IVЛатеранський Собор 1215 року), який встановив, що всередині однієї єпархії не може бути двох єпископів, де Камеліс та його наступники – Іоанн Годермарський (1707-1715), Юрій Генадій Бізанцій (1716-1733), Симеон Ольшавський (1734-1738), Гавриїл Блажовський (1738-1742), Михаїл Мануїл Ольшавський (1743-1767) та Іоанн Брадач (1767-1772) – могли виконувати уряд лише генерального вікарія (помічного єпископа), з юридичної точки зору підчиняючись римо-католицькому Егерському єпископу. Після різних спроб, зроблених цими єпископами, імператриця Австрії, Марія Терезія, видала декрет (1771), пізніше затверджений Римом, який юрисдикційно робив Мукачівську єпархію незалежною, отже більше не підлеглою Егеру. Також і вчені канонічного права задались проблемою початків єпархії, і таким чином в той самий період єпархія була знову заснована правом як греко-католицька.

Як Марія Терезія, так і її син Йосиф ІІ багато зробили задля зростання престижу присутніх в їхньому пануванні греко-католиків, замінюючи термін Uniat на GriechischKatholisch та зневажливе Poppe на більше поважне Pfarrer. Тим не менше, становище генеральних вікаріїв Егера, яке тривало багато років, перешкодило будь-якій спробі об’єднати греко-католиків Угорщини з греко-католиками австрійської Галичини, і контакти підтримувались лише найбільш необхідні. Мукачівські єпископи остаточно інтегрувалися в єрархічну структуру Угорського Королівства. І справді, як в період націоналістичного пробудження в XIX столітті, так і в період чехословацького уряду в 20-их роках XX століття, політичні та культурні симпатії деяких правителів Мукачівського престолу були звернені  більше до аристократичних традицій старого Угорського Королівства, аніж до націоналістичної слов’янської справи. Ця постава призвела до критики та породила переконання, що греко-католицька Церква більше не була Церквою русинського народу.

Зміна єпископського осідку та поділи

До 1766 року всі Мукачівські єпископи мали свій осідок при василіянському монастирі на Чернечій Горі, який знаходився при воротах міста; пізніше єпископська резиденція була перенесена всередину самого міста. При єпископстві Андрея Бачинського (1772-1809) єпархія зберегла свою початкову назву, навіть якщо осідок та резиденція єпископа були перенесені до Ужгорода (1780), де залишились до сьогодні. Після заборони Товариства Ісуса на австрійській території Мукачівські єпископи отримали від імперської влади місцеву церкву Єзуїтів та бібліотеку. В кінці XIXстоліття, місто Мукачево, що постало біля замку, було населене переважно Мадярами та Євреями, з дуже маленькою слов’янькою меншиною, що мешкала перш за все в селах та в малих та незаселених гірських місцевостях. Мукачівські єпископи керували дуже великою єпархією, але мало заселеною.

Після смерті Бачинського Мукачівська єпархія зазнала свого першого поділу: аж 192 парафії були відібрані з її західних комітатів (Абов, Боршод, Ґемер, Спіш, Шаріш та частина Земпліна), щоб створити Пряшівську греко-католицьку єпархію (1818). Через п’ять років 72 парафії південного комітату Сатмар були переведені до румунської греко-католицької єпархії Орадеа, а в 1853 році інших 94 парафії перейшли до румунської єпархії Герла. Накінець, в 1912 році 68 парафій з південно-східної частини Мукачівської єпархії були переведені до новоствореної мадярської єпархії Гайдудороґ.

В 1914 році Мукачівська єпархія мала дуже звужену територію та обмежувалась Карпатами та східною Словаччиною, регіоном, який після Першої Світової війни став частиною нової Чехословацької Республіки. В 1949 році незадовго до того, як радянська влада ліквідувала єпархію, вона нараховувала 400.000 вірних, більшу частину яких складали Русини (Рутени), після них йшли Угорські греко-католики (28.000), Румуни (16.000) та Словаки (3.000).

Ідеї об’єднаної Церкви в формі греко-католицької Церкви та її східних традицій завжди противилась як світська влада, так і церковна. Періодично, візантійський обряд підпадав латинізуючим впливам, слов’янська мова, використовувана в літургії Церкви, сильно критикувалась, та були часи, коли були різні спроби замінити кирилицю на латинський алфавіт. Попри ці проблеми, Унія відігравала позитивну роль. Русинські священники отримали можливість пізнати західну європейську культуру та могли навчатись в семінаріях та університетах габсбурзької монархії та Риму. Така ситуація приготувала землю для народження русинської інтелігенції як всередині, так і поза Церквою.

В другій половині XIX століття, з різних причин, також і економічних, греко-католицька єрархія прийняла політику національної асиміляції, проваджену Королівством Угорщини. Як прямий наслідок, в період між останнім десятиліттям 1800-их та першим двадцятиліттям 1900-их, серед Карпатських Русинів зародився рух протесту, який закликав до повернення в православ’я. За чехословацького уряду Мукачівська єпархія опинилась у дуже важкому становищі, коли майже чверть її парафіян перейшли до православної Церкви. Також і відносини з чехословацьким урядом були на початку не зовсім ясні. Багато священників єпархії звинувачувались в тому, що вони були членами угорських груп, та єпископ Антоній Папп, відмовившись скласти обов’язкову присягу вірності чехословацькій Державі, залишив осідок в Ужгороді та остаточно оселився в Угорщині. Інші питання стосувались прав Церкви та зарплат священників, які не були врегульовані аж до введення в силу особливих законів в 1926 році. Незважаючи на все, греко-католицька Церква втримала своє домінуюче становище аж до приходу радянської влади в 1944 році та подальшого встановлення комуністичного режиму у всьому регіоні.

Знищення

В 1949 році комуністичний режим закарпатського регіону Радянської України визнав Унію 1646 року недійсною та формально ліквідував Мукачівську єпархію. Правлячий єпископ, Теодор Ромжа, був убитий в 1947 році і, між 1944 та 1949 роком, священники, які відмовлялись зректись католицизму та приєднатись до православної Церкви, були заарештовані та ув’язнені. В 1949 році майже всі священники, які знаходились в містах, були заарештовані, та 83 священники були змушені приєднатись до православної Церкви; в наступних роках те саме сталось з іншими 18 священниками. Греко-католицькі місця культу були віддані православній Мукачівській єпархії для її потреб, тоді як іншу власність греко-католицької Церкви (таку як єпископську палату в Ужгороді, семінарії, школи, землі) були конфісковані Державою. Попри переслідування, греко-католицька Мукачівська єпархія продовжувала виживати підпільно та утримувати свою єрархію.

Відновлення

Близько кінця 80-их років, слідом за політичними змінами, що відбулись в Радянському Союзі, греко-католицька єрархія вийшла з підпілля, та в 1989 році Мукачівська єпархія знову була відновлена з 209 парафіями (в 1949 році в час її ліквідації парафій було 289). В Ужгороді в 1995 році була відкрита нова греко-католицька семінарія. Єпархія, наново заснована на основі своєї історичної традиції та норм канонічного права, зберігала статус церковної спільноти свого права (Ecclesia sui iuris), прямо підпорядкована владі Святого Престолу. Це становище збудило сильну критику з боку українських націоналістів всередині та ззовні Церкви і було причиною внутрішніх поділів в самій церковній єрархії. Одна частина священників – про-українців, проваджених помічним Мукачівським єпископом Іваном Маргітичем (1921-2003) – просила, щоб Мукачівська єпархія була підпорядкована юрисдикції українській Львівській греко-католицькій митрополії з осідком в сусідній історичній Галичині. Натомість, більшість священників, під проводом єпископа Івана Семедія (1921-2008), була проти зміни традиційного юрисдикційного статусу єпархії. Після ознайомлення зі справою, Святий Престол встановив, що юрисдикційний статусМукачівської єпархії залишиться незмінним і два тогочасних помічних єпископи отримали уряд: один у справах вірних русинського та угорського походження (Йосиф Головач, 1924-2000), а другий – у справах Українців (Маргітич). Як визнання мультиетнічного складу єпархії, було затверджено використання в Церквах старослов’янської, української, угорської та румунської мов незалежно одна від одної.