Слідчий Борис Ломага: як розслідували обставини вбивства отця Петра Ороса

У 1993 році слідчий Борис Ломага отримав завдання відновити кримінальну справу про вбивство отця Петра Ороса, якого радянська влада переслідувала за вірність греко-католицькій церкві. Саме він допитував безпосереднього виконавця злочину — Василя Повшика. У відвертій розмові пан Борис ділиться не лише фактами слідства, але й особистими враженнями: про роль КДБ, обставини пострілу, духовну силу священника, який молився на колінах у момент смерті, і про те, чому ця трагедія стала символом відродження Церкви на Закарпатті.

Інтерв’юер — о. Михайло Джіджіна

— Слава Ісусу Христу!
— Слава навіки Богу Святому!

— Представтеся, будь ласка.
— Моє прізвище Ломага Борис Юлійович. Нині працюю у відділі освіти Іршавської міської ради, займаюся напрямком спорту. За своє життя мав різні професії: був завідувачем клубу, юрисконсультом на винзаводі, керівником апарату суду, начальником відділу кадрів на заводі. Але найдовше моє життя було пов’язане зі службою в правоохоронних органах.

— Пане Борисе, знаємо, що Ви мали безпосередній стосунок до справи отця Петра Ороса. Як це сталося?
— У 1992 році, коли відновлювалися греко-католицькі громади, люди почали звертатися в органи влади й прокуратури, щоб з’ясувати долю священника Петра Ороса, якого було вбито в 1953 році. Зрештою, було відкрито могилу біля райвідділу міліції в гаражі, де знайшли його останки. Прокуратура Іршавського району доручила мені відновити стару кримінальну справу. Так я отримав завдання поїхати в Омськ і провести допит людини, яка була безпосереднім виконавцем — Василя Повшика.

— Які враження у Вас склалися під час цієї поїздки?
— Повшик на той час був уже похилого віку, інвалід. Жив у скромній квартирі. Коли дізнався, що я приїхав із Іршави, поставився до мене дуже привітно. Допит відбувався прямо у нього вдома. Він погодився щиро відповідати на питання і навіть не приховував самого факту вбивства.

— Що саме він розповів про ті трагічні події 1953 року?
— Його свідчення підтвердили загальновідомі речі, але додали багато важливих деталей. По-перше, він прямо сказав: завдання затримати отця Ороса давалося всім дільничним міліціонерам, і це робилося під контролем тодішнього КДБ. Начальник райвідділу та керівник районного КДБ Подлесний чітко розпорядилися: затримувати о. Петра Ороса «живим або мертвим». Тобто дозвіл на застосування зброї був даний заздалегідь.

По-друге, він пояснив обставини: Орос приїхав поїздом у Сільце, з ним була жінка, Катерина Станко. Повшик разом зі старшиною Худаном зупинили його й запропонували пройти нібито в сільраду. Отець йшов попереду, вони позаду. В напрямку села Заріччя о. Петро раптом сказав: «Я далі не піду, робіть зі мною, що хочете».

— Як він описав момент пострілу?
— Тут його свідчення викликають сумнів. Він говорив, що зробив попереджувальний постріл угору, але отець усе одно йшов на нього, і з трьох метрів він вистрілив упритул. Проте експертиза показує інше: кіптяви не було, постріл не був «в упор». А за свідченнями жінки, яка була з отцем, той стояв на колінах у момент пострілу. Це дуже важливий нюанс, який підсвідомо замовчує сам виконавець. Бо одне діло — стріляти в людину, яка йде на тебе, інше — в беззахисного, який молиться навколішки.

— Чи пояснював він, чому саме зважився натиснути на курок?
— Він казав, що боявся нападу, вважав, що отець має при собі зброю. Таке орієнтування давало тодішнє КДБ: нібито Орос забрав пістолет у когось із дільничних. Але доказів цього ніколи не було. Це було виправдання для застосування сили.

— Що сталося з тілом отця після вбивства?
— За його словами, тіло спочатку закопали в урочищі Черлений Ярок, потім перепоховали біля ізолятора Іршавського райвідділу в гаражі. А в реальності був проведений розтин.

— Чи визнавав він свою провину?
— Так. Він говорив прямо: так, я вбив. Але пояснював це «обставинами» — мовляв, накази зверху, небезпека. Утім, коли я з ним розмовляв, було видно, що він жалкує. Казав, що залишив службу, виїхав на цілину, оселився в Омську. Весь цей час він жив із цим тягарем.

— Чи згадував він про роль вищих органів?
— Так, він називав конкретні прізвища — Подлесний, начальники міліції. Завдання було політичне. Отець Орос відмовився зректися своєї греко-католицької віри, не погодився перейти у «дозволену» церкву, тому його сприймали як ворога системи.

— Яке враження справила на Вас постать отця Петра після цієї справи?
— Для мене він постає як мученик. Людина, яка знала, що її життя під загрозою, але не зрадила своєї віри. Мене особливо вразив момент, що він став на коліна перед Богом у ту мить. Це символічно: він молився — а його вбили. Система не терпіла духовної сили, бо вона лякала більше, ніж зброя.

— Як Ви самі пережили це слідство?
— Було важко. Бо, читаючи старі документи і слухаючи цього вже немічного чоловіка, я бачив перед собою не просто злочин, а трагедію всього народу. Отець Петро Орос віддав життя за віру. Його кров стала зерном для відродження греко-католицької церкви на Закарпатті.

— Дякуємо за відвертість, пане Борисе.
— І вам дякую. Вірю, що правда мусить бути сказана.