Слово дня

Сьогоднішнє євангельське зцілення сухорукого в суботу — це Боже слово, яке говорить у саме серце нашої сучасної української реальності — реальності війни, вбивств, зневаги до людського життя і болючого запитання: «Де Бог у цьому всьому?»

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/Неділя 4 по ЗСД__g6.mp3[/audio]

У сьогоднішньому Євангелії ми бачимо Ісуса в Капернаумі — Він проголошує Добру Новину і творить чуда. Одним із головних персонажів є сотник — людина, яка, на перший погляд, має владу, авторитет і успіх. Він керує іншими, звик до контролю, до сили. Але навіть такий чоловік переживає момент, коли розуміє: не все в його руках.

І це дуже близько до нас. Коли ми стикаємося з ситуаціями, на які не маємо впливу, в нас з’являється спокуса нарікати, шукати винних, замикатися в розчаруванні. Це — відголосок первородного досвіду Адама, який не повірив Божому слову і сховався.

Але Євангеліє відкриває нам інший шлях: наші обмеження можуть стати початком віри. Кожна криза, кожен момент безсилля — це не випадковість, а можливість, яку Бог дозволяє, щоби звернути нашу увагу на Себе. Бо Він — Той, Хто Словом може зробити чудо.

І найбільше чудо — це не зцілення чи знаки, а відкриття себе як улюбленого сина чи доньки, що з довірою сприймає Боже Слово. І тоді ця віра неминуче веде до братерства — до любові та прийняття ближнього.

о. Ігор Секмар

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/П'ятиця 4 тижня по ЗСД__n8.mp3[/audio]

В Євангелії від Матея неодноразово бачимо, як євангелист вказує: в Ісусі Христі сповнився весь Закон і Пророки. Але суть цього сповнення не в букві, а в любові та милосерді, які є його глибоким фундаментом.

Сьогоднішнє Євангеліє показує нам чергову суперечку Ісуса з фарисеями. Вони не можуть прийняти того, що Закон був порушений — навіть коли це порушення служить людині. Їхнє серце не здатне побачити більше, ніж формальність. І саме тут Ісус відкриває драму: коли відсутній фундамент любові, Закон стає інструментом осуду, а осуд веде до смерті.

Це Слово ставить і нам запитання:

Чи знання, які я маю з віри, традиції, Церкви — приносять любов і милосердя, чи осуд і відмежування?

Бо коли людина ще не досвідчила Божої любові до себе — любові, яка знімає тягар страху, дарує відчуття миру, захищеності й прощення — тоді вона починає використовувати Закон для самозахисту. І наслідком цього стає нездатність приймати іншого — особливо в його слабкості, в інакшості, в гріховності.

Але Христос — це наш щоденний Хліб, Той, хто насичує найглибшу спрагу нашого серця — спрагу любові. Він не прийшов скасувати Закон, але наповнити його Собою, тобто любов’ю. І тому кожен, хто живе Ним, вже не служить букві, а дихає Духом, який оживляє.

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/Четвер 4 тижня по ЗСД__vt.mp3[/audio]

Сьогодні ми чуємо продовження вчорашнього слова, яке запрошувало нас проживати життя згідно з правдою про себе: що ми — люблені Отцем, що ми — не самі. Ця правда може стати живою в нас лише тоді, коли ми є смиренними — коли дозволяємо Богові діяти у нашому житті.

А смирення — це не слабкість, а внутрішня готовність відкривати серце на Божу присутність. Цьому смиренню ми навчаємось у контакті з Христом — через молитву, слухання Його слова і участь у Євхаристії.

Прийняти Його ярмо означає бути поруч із Ним, бути з’єднаним у дорозі. Лише так можна нести ярмо життя з легкістю. Лише так можливо жити не для себе, а для іншого — у радості, свободі та вірі.

о. Ігор Секмар

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/СЕРЕДА 4 тижня по ЗСД__72.mp3[/audio]

У сьогоднішньому Євангелії ми чуємо, як Ісус прославляє Отця:

«Я прославляю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти втаїв це від мудрих і розумних, а відкрив немовлятам».

Йдеться не лише про розум, а про «мудрість світу цього» — прагнення знати все, все контролювати, самому себе забезпечити. Але Євангеліє відкриває нам щось важливіше: досвід того, що я — улюблений син, улюблена донька Отця.

Коли людина не має цього досвіду, вона починає мислити як сирота: намагається сама себе захистити від страху за сьогодні, за майбутнє, від того, що скажуть інші. Вона живе в напрузі самозахисту.

Але щоб вийти з цього, щоб справді відчути любов Отця, потрібно навчитися бути смиренним, як немовля. Смиренний — це той, хто дозволяє Богові діяти навіть у ситуаціях, які здаються нерозумними чи нелогічними. Той, хто не хапається одразу за силу чи контроль, щоб себе захистити, але покладається на Того, Хто любить.

Це слово відкриває нам шлях миру і лагідності, шлях справжньої правди — жити як улюблені діти Отця.

о. Ігор Секмар

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/понеділок 4 тижян ЗСД__ay.mp3[/audio]

У сьогоднішньому Євангельському слові ми чуємо про сумнів, який виникає в Івана Хрестителя. Він посилає своїх учнів спитати Ісуса: «Чи Ти Той, що має прийти, чи чекати нам іншого?» Іван очікував Месію, який прийде, встановить справедливість, відплатить за зло й поверне порядок. Натомість він бачить Ісуса, Який чинить діла милосердя — зціляє, прощає, навчає.

Цей досвід близький і нам. Часто спасіння приходить у спосіб, зовсім не такий, як ми уявляємо. Найперше — спасіння приходить як любов до нас, такими, якими ми є: зі сліпотою, кривотою, глухотою наших сердець. Бог не перестає любити нас навіть тоді, коли ми вважаємо себе негідними любові й пробачення.

Друге — Він спасає нас із гріха нашої «автономії», даючи нам моменти, що викликають дискомфорт: коли потрібно виявити любов до ближнього, пройти випробування, відмовитись від себе.

Та Божа милість — велика. Христос прийшов, щоб зробити нас — найменших — учасниками Царства Небесного. Те, про що мріяли пророки — чути та бачити — ми маємо в кожній Божественній Літургії. Бог проявляє Своє Царство в нас — попри нашу убогість, сліпоту, глухоту.У сьогоднішньому Євангельському слові ми чуємо про сумнів, який виникає в Івана Хрестителя. Він посилає своїх учнів спитати Ісуса: «Чи Ти Той, що має прийти, чи чекати нам іншого?» Іван очікував Месію, який прийде, встановить справедливість, відплатить за зло й поверне порядок. Натомість він бачить Ісуса, Який чинить діла милосердя — зціляє, прощає, навчає.

Цей досвід близький і нам. Часто спасіння приходить у спосіб, зовсім не такий, як ми уявляємо. Найперше — спасіння приходить як любов до нас, такими, якими ми є: зі сліпотою, кривотою, глухотою наших сердець. Бог не перестає любити нас навіть тоді, коли ми вважаємо себе негідними любові й пробачення.

Друге — Він спасає нас із гріха нашої «автономії», даючи нам моменти, що викликають дискомфорт: коли потрібно виявити любов до ближнього, пройти випробування, відмовитись від себе.

Та Божа милість — велика. Христос прийшов, щоб зробити нас — найменших — учасниками Царства Небесного. Те, про що мріяли пророки — чути та бачити — ми маємо в кожній Божественній Літургії. Бог проявляє Своє Царство в нас — попри нашу убогість, сліпоту, глухоту.

о. Ігор Секмар

В сьогоднішньому Євангелії, ми чітко можемо прослідкувати, що кожен ізнас є цінний для Господа. Навіть волосся на голові у нас пораховано. І тепер кожного разу коли приходитиме страх чи відчай, пам'ятай Господь за тебе, Отець любить тебе, Отець знає ситуаці твого життя, і вже є всій присутній. "Бо якщо Бог за нас то хто проти нас"( Рм. 8,31.)

О. Віктор Бурлака 

Христос не обіцяє Своїм учням легкого життя. Він каже прямо: «Я посилаю вас, немов овець серед вовків». Це — реальність християнського життя. Світ часто не приймає істини, яка викриває неправду, не приймає світла, що розганяє темряву.

Та коли настає випробування, Ісус запевняє: «Не ви будете говорити, а Дух Отця вашого в вас говоритиме». Це велика обітниця: якщо ми довіримося Богові, Він сам буде діяти через нас.

І найважливіше — «Хто витримає до кінця, той спасеться». Християнське життя — це не спринт, а марафон. Це шлях вірності, де переможцем стає той, хто не здається, навіть коли довкола — зрада, ненависть і біль. Бо наша надія — в Господі, Який створив небо і землю.

Як пише апостол Павло: «Я боровся доброю борнею, скінчив біг — віру зберіг» (2 Тим. 4:7). Ці слова ще раз нагадують нам: життя християнина — це тривала боротьба і вірність до кінця.

о. Віктор Бурлака

Сьогодні ми згадуємо народження святого Івана Хрестителя.

Це не просто історія про дитину.

Це історія про молитву, на яку Бог відповів, про життя, яке стало місією.

Захарія і Єлисавета молилися, чекали, надіялися — і отримали сина.

І цей син не просто приніс їм радість.

Він став тим, хто готував людей до зустрічі з Ісусом.

А що, як і ти — відповідь на чиюсь молитву?

Може, твоя мама колись стояла на колінах і благала Бога:

«Господи, дай мені дитину, яка буде Твоя...»

І Бог почув. І дав — тебе.

Живий приклад

Одна дівчина, Христина, випадково дізналася, що її мама багато років не могла завагітніти. І тоді молилась:

«Боже, якщо даси мені дитину, я посвячу її Тобі. Вона буде Твоя...»

Христина була тією відповіддю. І коли вона це усвідомила, її життя змінилося.

Вона більше не хотіла жити «просто так».

Вона захотіла жити — як Божий дар, на Божу славу.

А як ти живеш?

Чи розумієш, що твоє життя — це не випадковість, а відповідь?

Чи живеш ти так, щоб через тебе хтось зміг зустріти Бога?

Ти — не просто хтось.

Ти — відповідь на молитву.

Ти — Божий дар, покликаний нести Його світло іншим.

МОЛИТВА:

Господи,

Я дякую Тобі, що я не випадковість,

а відповідь на чиїсь молитви.

Дай мені жити — як Твій дар,

як Твій інструмент, як Твоє світло для цього світу.

Амінь.

Якщо ти народився завдяки молитві —

живи так, щоб твоє життя стало чийсь відповіддю.

О. Олександр Манзич

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/неділя 2 по зсд__kv.mp3[/audio]

Коли Ісус проходив біля Галилейського моря, він побачив простих рибалок: Симона, Андрія, Якова, Івана…
І мовив їм тільки одне:
«Ідіть за Мною — і Я зроблю вас рибалками людей.»

І що зробили вони?
Негайно кинули сіті. Зараз же залишили човен. Пішли — не знаючи всього. Але довірилися. Бо відчули — це заклик від Бога.

Так починається історія Церкви. Так народжується святість. Не з досконалості. Не з того, що все зрозумів. А з того, що почув і пішов.

У Євангелії Неділі Всіх Святих ми читаємо Блаженства:
«Блаженні вбогі духом… Блаженні чисті серцем… Блаженні переслідувані…»
Це програма святості. Не на вівтарях — а в житті.

Бо святість — це не виняток. Це покликання кожного християнина.

І сьогодні ми згадуємо тих, хто це покликання втілив у нашому народі:
– мученики й ісповідники віри,
– святителі, мучениці, пустельники,
– новомученики ХХ століття: з ГУЛАГів, тюрем, підпілля.
– і прості, непомітні святі — бабусі, воїни, матері, душпастирі…

Вони теж були рибалками, учителями, лікарями, пастухами. Але відповіли: «Так, Господи! Я йду за Тобою.»

А що це означає для тебе?

Святі не були супергероями.
Вони просто дали Богові діюче “так”.
І Бог діяв через них.

Ти — теж покликаний.
Не просто ходити до церкви,
а стати світлом, стати сіллю,
стати голосом Євангелія у світі темряви.

Але мусиш вийти з “своєї лодки”.
Вийти зі звички. Зі страху. З байд

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/СУбота 2 по ЗСД__2d.mp3[/audio]

Ісус каже дуже просто й сильно:  «Не судіть — щоб вас не судили.» Бо тим самим мірилом, яким ми міряємо інших — мірятимуть і нас.

Ці слова влучають просто в серце. Бо як часто ми легко помічаємо чужі слабкості — і зовсім не бачимо своїх.

Скалка в чужому оці — болить нам більше, ніж колода у власному. Ісус не забороняє розпізнавати добро і зло. Але Він забороняє зверхність, осуд, глузування, лицемірство. Бо справжнє виправлення починається не з крику на інших — а з покори перед Богом: «Господи, очисти мене, щоб я міг із любов’ю допомогти ближньому.» А далі Ісус нагадує: «Просіть — і дасться вам. Шукайте — і найдете. Стукайте — і відчинять.»

Тобто: Спершу — звернися до Отця. Спершу — відкрийся Його світлу. І тільки тоді зможеш стати провідником цього світла для інших. А що це означає для тебе? Якщо ти бачиш у комусь гріх — не кидайся судом. Молися. Подивись у дзеркало Божого Слова: чи сам не впав у подібне? Бо дуже легко кинути камінь. А дуже важко — подати руку. 

Приклад з життя

Одна монахиня, вже в старшому віці, розповідала: «У молодості я дуже швидко бачила “гріхи” інших сестер. Аж поки одного разу не почула в серці тихий голос: “А чи хотіла б ти, щоб Я так дивився на тебе?” Це змусило мене змінити погляд. Тепер я перш за все молюся: “Господи, покажи мені мою колоду — щоб я з любов’ю могла побачити скалку в іншому.”»

МОЛИТВА:

Господи,

научи мене не судити інших,

а спершу побачити себе.

Очисти моє серце від гордості

і дай мені дух лагідності та правди.

Допоможи мені просити — і довіряти,

1