НАШ БОГ… «був розп’ятий за нас за Понтія Пилата, і страждав, і був похований».Роздуми про «Символ віри» розділ ІІІ
о. Іван Васько - ThDr
Чер 12, 2024
Чому саме ім’я Понтія Пилата згадується у «Символі віри»? Це ж тільки одне ім’я, серед багатьох інших імен осіб, які брали участь в засудженні і муках невинного Месії. На дане питання можемо дати дві відповіді, однаково важливі для нашої віри.
1. Насамперед, згадуючи ім’я Пилата, «Символ віри» звертає увагу на те, що страждання, смерть і поховання Ісуса Христа – це події історичні, а не кимось придумані легенди.
2. Інша причина чітко вказана у словах самого Пилата, звернених до Христа: «Не говориш до мене? Хіба ж Ти не знаєш, що маю я владу розп’ясти Тебе, і маю владу Тебе відпустити?» (Ів. 19,10). Дійсно так, доля Сина Божого залежала в цей момент від земної влади римського прокуратора. Добре відомо, що Пилат «ніякої провини» не знаходив в Ісусі Христі і шукав можливості, як би Його відпустити (пор. Ів. 19,6-12). Пилат був вільний зробити так, як вважав за потрібне, однак він страшенно боявся спровокувати бунт. Його влада, як каже Христос, була дана йому згори, а це значить – для правди, щоб судити справедливо і захищати невинних. Але в той момент, коли перед ним стояв Сам Правитель Всесвіту, Пилат зрадив своїм чесним намірам. Був лише один момент, коли все залежало від нього, і він це знав, але вчинив свідомо проти голосу своєї совісті. Саме ця свобода Пилата робить його вчинок страшним та трагічним. Згадка імені Пилата в «Символі віри» – це нагадування кожному з нас про те, що ми вільні! Ця хвилина, коли Пилат міг відпустити Христа, але зрадив сам собі, – триває вічно. Ані одного дня не існує, коли б кожен із нас не стояв перед вибором: слухати голос своєї совісті чи ні, обирати Бога і правду чи відкидати їх.
Таким чином, згадуючи ім’я лише однієї людини, «Символ віри» навіки віків розкриває нам всю неосяжну глибину людської свободи: Сам Бог стоїть перед нами, як тоді перед Пилатом, у терновому вінці й багряниці, кожен із нас вибирає прийняти Його чи відкинути і зрадити.
«І був розп’ятий...»
Чому Христос був розп’ятий? Євангелія нам свідчать, що все служіння Христа, вся Його проповідь – це одне суцільне втілення любові, добра, співчуття і милосердя. У містах і селах до Христа приносили хворих, Він навіть воскрешав померлих, за Ним слідували натовпи людей, які Його обожнювали… Куди ж поділася ця юрба, коли Христос постав перед судом юдейського Синедріону, а потім перед Пилатом? Де були послідовники Ісуса тоді, коли над Ним знущалися римські воїни, коли вони прибивали Його до хреста? Відповідь євангельської розповіді проста: окрім поодиноких осіб, всі відкинули Христа, зненавиділи, розіп’яли за вигадані злочини і наклепи. Тут немає ніякого непорозуміння чи випадковості: Христа розп’яли тільки тому, бо бачили в Ньому добро і любов, бо Він був Світлом, яке знищувало темряву зла...
Саме в цьому і міститься вся глибина Хреста і Розп’яття: у видимому торжестві зла насправді тріумфує добро. Бо перемога добра над злом починається якраз тоді, коли добро розкриває всю безглузду реальність зла. Юда знав, що зраджує, первосвященики знали, що зводять наклеп; Пилат знав, що засуджує на смерть невинного… І годину за годиною, крок за кроком, у цьому страшному торжестві зла, яким було катування і розп’яття, починає розгоратися світло перемоги. Перемога добра над злом чітко виявляється у каятті розп’ятого розбійника, а також у словах сотника, який керував стратою: «Чоловік Цей був справді Син Божий» (Мр. 15,39). Хрест і смерть – це початок тієї перемоги життя над смертю, яка повністю звершиться у Воскресінні.
«І страждав...»
Навіщо це повторення? Адже твердження «був розп’ятий» містить у собі поняття страждання, чи не так? Втім, це уточнення «Символа віри» дуже важливе. Говорячи «і страждав», ми зосереджуємо свій внутрішній духовний погляд не просто на історичному факті розп’яття Сина Божого, але концентруємо нашу увагу над фактом існування самих страждань, фізичних та душевних, які відчував Христос. Ми віруємо, що Господь страждав і помер за нас по Cвоїй волі: «Я кладу моє життя, щоб знову його взяти. Ніхто його в мене не забирає, бо я сам кладу його від себе» (Ів.10,17-18).
Не потребує ніяких доказів той факт, що світ переповнений стражданнями. Але так само очевидно й те, що, незважаючи на всі можливі страждання і муки, що існують у світі, людина завжди противиться їм з усіх своїх сил. У людині існує свідоме, а часом й підсвідоме відчуття, що страждання – це щось протиприродне.
Всі релігії та філософії, які існували протягом тисячоліть, всі, без винятку, обіцяють людині визволення від страждань, пропонують якийсь свій «рецепт», завдяки якому можна уникнути страждань або їх перемогти. Поміж усіма релігіями та світоглядами є один виняток: християнство не обіцяє нікому звільнення від страждання у цьому світі… Справді, Ісус упродовж усього свого служіння тільки те й робить, що допомагає страждаючим. Він заповідає робити це і нам. Але Христос жодного разу ніде не говорить, що Він прийшов звільнити світ від страждання. Наш Господь, знаючи що Його чекає, свідомо й добровільно йде на страждання і вільно приймає його. Також ми, якщо й слідуємо за Ісусом і чинимо за Його заповідями, залишаємося приречені на страждання. Чому так?! Адже всі ми знаємо, що Бог створив людину не для страждання і муки, але для радості й життя …
По-людськи думаючи, ми все ще хочемо від Бога припинення страждань, хочемо того самого, що чекали від Нього люди, які бачили у Христі тільки цілителя та чудотворця. Але Христос не знищив страждання ні для Себе, ні для нас! Господь вважає нас гідними більшого: прийняти страждання і вчитися співстраждати разом з іншими. Для чого? Щоб обернути руйнівну силу зла проти самого зла…
Ось що робить Христос: Сам, вільно приймаючи страждання, Він робить наше страждання Своїм, страждає разом з нами і як один із нас, таким чином відкриваючи нам можливість співстраждати разом з Ним, а це означає прийняти духовний подвиг, вести духовну боротьбу і врешті здобути духовну перемогу. Людські страждання Христос втілив у Своє життя, наповнив їх Своєю вірою, любов’ю та надією. «Сила Божа в немочі звершується» (пор. 2Кор. 12,9). Лише той, хто приймає, хто втілює свої особисті життєві страждання у страждання Ісуса, зможе їх перемогти силою Самого Ісуса Христа.
«і був похований»
Слідом за сповіданням Христа розп’ятого і страждаючого, «Символ віри» стверджує, що Він був «похований». Поховання, очевидно, містить у собі смерть і її має на увазі. Але ж не випадково у перерахуванні тих подій із життя Христа, в яких і через які відбулося й вічно відбувається спасіння світу і людини, Церква згадує не про смерть, а саме про поховання Сина Божого. Чому?
Можна сказати так: смерть належить до нашого земного, видимого життя. По своїй біологічній сутності смерть – це факт очевидний і беззаперечний як для тих, хто вірить у життя після смерті, так і для тих, хто в нього не вірить. Натомість, поховання померлого відноситься вже не до самого факту смерті, але до того, що за нею слідує. Поховання виявляє те, як ми ставимося до смерті. Для одних – це обряд вічної розлуки, абсолютний кінець, повернення людини у небуття, із якого вона чомусь виникла і в яке безвихідно повертається. Цей обряд прощання можна провести з більшою або меншою урочистістю, можна прикрасити промовами і квітами, але по суті нічого не зміниться. Коли ховає когось людина без віри, то вона має тільки почуття безнадійності та абсурду: ось була людина і її вже не стало. Для інших поховання – це вираження віри у продовження життя поза труною. Нам добре відомі древні язичницькі культи, коли в гробницю померлого клали їжу, зброю, одяг та інші необхідні речі для загробного життя. Іноді навіть убивали дружину, щоб вона могла бути і в загробному житті поруч зі своїм чоловіком. Таке поховання ми давно спростували як марновірство.
Так чи інакше, поховання – це завжди вияв певного розуміння смерті. Ось чому Церква у своєму «Символі віри» говорить не про смерть, а саме про поховання Христа. Більше того: кожен рік у Велику Суботу Церква ніби наново повторює це поховання Христа, знову й знову розкриваючи і пригадуючи нам те, що відбулося із самою смертю тоді, коли її прийняв Син Божий. Коли після потемків Великої П’ятниці, дня розп’яття і смерті, коли всі сили зла нагрянули на Христа, ми вступаємо у суботу, – посередині храму зустрічаємо Плащаницю, тобто погребальне полотно із зображенням на ній мертвого Христа. Нам може здаватися, що смерть тріумфує, коли бачимо мертве тіло Христа: Бог помер і все скінчено. Але сенс і глибина цієї служби Великої Суботи полягає в тому, що ми бачимо у гробі того, кого Євангеліє називає самим Життям, бо «в Ньому було життя, і життя було – світло людей» (Ів. 1,4). Той, Хто є Життям, у своїй любові і співчутті занурюється у смерть, якої Він не створив, але яка заволоділа світом, отруїла життя. Ось що відбувається у Велику Суботу: смерть поглинає життя, але раптом смерть Христа сама виявляється поглинена Життям. Відтоді будь-яка смерть, якою би вона не була жахливою, сумною і страшною, вже є переможена Тим, Хто її прийняв, пережив і переміг на Собі. «Поглинута смерть перемогою» – стверджує апостол Павло (1Кор. 15,56). Всім нам належить померти, але, дякуючи нашій вірі, ми знаємо, що Христос перетворив смерть на зустріч із Собою, щоб нам також дарувати воскресіння!
Читати попередниій розділ