«Скарб із глибини століть: Духовний резонанс Нікейського Собору»

о. Михайло Микуланинець - ThВiblic

Чер 01, 2025

Неділя Отців Першого Вселенського Собору, яку сьогодні вшановує Церква, є не тільки знаком важливості цієї події для церковної історії, але й свідченням Святого Духа в Христовій Церкві, який діє понині. Це пам’ять про зібрання біля трьохсот єпископів, скликаних тодішнім римським імператором Константином у місті Нікея (325 р.), сучасному Ізніку (Туреччина). Цього року ми переживаємо цю подію в особливий спосіб з огляду на 1700-літній ювілей з часу проведення цього святого зібрання.

Та непересічність цієї події зовсім не обмежується лише сивим, «круглим» ювілеєм. В історії Церкви нашого часу Собор у Нікеї наново промовляє до нас у часи, подібні до тих, коли Церква шукала зцілення розбратів, принесених віровідступництвом і єресями. Шляхом такого зцілення став собор (збір), який виразив незаперечну природну ознаку синодальності Христової Церкви як спільної дороги (συν – разом, ὁδός – дорога). Це одне з найголовніших, хоча й не завжди помічених, повчань цього Собору, що є важливим і для наших часів.

Прагнення оживити розуміння синодальності Церкви може стати дорогою для відновлюючої та життєдайної сили Святого Духа. Основою такої синодальності є спільне визнання віри, яке дарували отці Собору. Воно відоме як Нікейський Символ віри, що виражає віру в одного Бога, в Тройці Святій єдиного: Отця, Сина і Святого Духа. Це визнання стало основою для подальшого, доповненого отцями наступного Собору в Константинополі, і відоме нам як молитва «Вірую…».

Порядок у служінні також займає своє важливе місце у побудові синодальної (соборної) Церкви. Отці в Нікеї проголосили двадцять канонів, покликаних унормувати практику для врегулювання труднощів у різних сферах життя Церкви в тогочасних обставинах. Ці правила стосувалися як кліриків, так і мирян. Вони виражають практичну відповідь Церкви на запитання, що виникали, не ховаючись від них, а зустрічаючи їх у дусі віри та Євангелія.

Із Собором 325 року пов’язуємо також і тему спільного для християн святкування Пасхи. Та слід зауважити, що отці не торкаються цього аргументу ні в канонах, ні тим паче у визнанні віри. Про тему Пасхи ми дізнаємося з листа отців Собору до Церков у Єгипті та Лівії, у якому широку увагу приділено питанню подолання єресі Арія (який не визнавав божество Ісуса Христа) та зухвалості Мелетія (розкол, пов’язаний з питанням призначення єпископів). Темі ж святкування Пасхи присвячено лише декілька рядків цього листа:

Сповіщаємо вам добру новину про згоду щодо найсвятішої Пасхи, що це питання також було правильно врегульовано вашими молитвами; щоб усі наші брати на Сході, які раніше дотримувалися звичаю юдеїв, відтепер святкували одночасно з римлянами, з вами і всіма тими, хто від початку з вами зберігає Пасху.
(Зі згаданого листа отців Нікейського Собору)

Іншу інформацію про Собор у Нікеї ми черпаємо з листів Константина, у яких він торкається як теми єресі Арія (лист до Александрійської Церкви), так і теми спільного для християн святкування Пасхи (лист до Церков).

Визнаючи важливість цього Собору для життя Церкви та її чутливість до Святого Духа, можемо зауважити основні риси її єдності. Вона полягає не лише у зовнішніх ознаках чи прагненні структурної уніфікації. Насамперед – це соборність у єдиній вірі Христової Церкви та її ісповіданні, не виключаючи потреби унормування практик для добра церковної спільноти.

Це і є шлях Нікейського Собору до відновлення синодальності, що руйнує розбрат. Це дар, який Церква не повинна втратити, а зберегти, святкуючи цей день чи ювілей не лише як спогад, але й віднаходячи чутливість до дії Святого Духа.