Церква — Таємниця Любові: Дух, Єдність і Творчість

Name: МГКЄ
Price range: UAH

Перш за все потрібно звернути увагу на те, що Церква - це не є просто зібрання людей, які мають одинакові переконання чи погляди. Звичайно, правда, у яку вірить Церква, є невід’ємною частиною і, взагалі, є основою самого її існування і життя. Але слідуючи лише таким переконанням, базуючись лише на визнаннях певних правд віри, будь-яке зібрання чи групу людей однодумців можна назвати церквою. Насправді, початок Церкви, а отже і початок нашого життя як Церкви, є Святий Дух, якого Христос лишає апостолам, коли возноситься до Отця. Отже Церква є там, де є Святий Дух, тобто, там, де люди люблять один одного. Звичайно, можна стверджувати, що однакове визнання правд віри є достатнім елементом для єдності християн, але в будь-якому разі істинна духовна, божественна не є доступною без любові, яка є основним знаком Святого Духа. Тому в книзі Одкровення в посланнях до семи Церков (глави 2-3) кожного разу повторюється: «Хто має вуха, нехай слухає, що Дух говорить Церквам».

Єдність християн не полягає в деклараціях правд, а в любові, бо коли люди любляться то приймають один одного, і як наслідок правда і визнання віри народжуються і промовляються Церквою спонтанно, без того аби про них домовлятися, як би це, напевно, банально і ідеалістично не звучало. Без любові будь-які декларації лишаються лише документами, які нікому не цікаві і як наслідок не потрібні; при любові, натомість, ніякі документи не потрібні, бо вже є прийняття один одного. Через Святого Духа Церква не просто здатна домовлятися, приходити до спільної точки зору, а спроможна створити щось нове, бо єдиним джерелом правдивої творчості є Святий Дух. Якщо джерелом творчості Церкви є Святий Дух, то речі, які із неї народжуються і проголошуються перевершують якісно будь-які логічні земні переконання. Церква тоді спроможна бути соборною, бо творить соборність не політичну, базовану на юридичних правилах, а таку яку їй подарував Святий Дух, є по-справжньому творчою і креативною.

Через це Церква при кожній можливості призиває Святого Духа, молиться «Царю Небесний». Так кожне починання вже не є просто ділом якогось зібрання людей, а креативним творінням Церкви, стає таїнством, тобто участю у житті Бога. Життя Церкви може перевершити всі наші сподівання і намагання на вирішення якихось ситуацій, протирічь чи труднощів. Тому що гріх, який увійшов у світ, потворить людину і вона природньо та спонтанно схильна не бути згідною з іншим, у Церкві, яка має в собі любов Святого Духа, любов Христову, здатна не просто приймати думку іншого, а креативно створити щось нове, аби стати символом Бога на землі. Тому Христос лишив свого Духа Церкві, який є істинний творець. Очевидно, що такі твердження здаються мало реалістичними і неможливими, про те зовсім не банальними, якщо брати до уваги той факт, що Церква бере свій початок під хрестом, коли з пробитого боку Христа потекли кров і вода, коли невинний і Бог вмирає за гріхи світу.

Через Святого Духа, життя самого Бога стає життям людей, життям Церкви. Логічним є запитання, в який конкретно спосіб це відбувається. Звичайно, все не так очевидно і здається не реальним або лише простими переконаннями. Але не дарма Церква наповнила своє життя таїнствами, де Бог входить у життя людини, щоб поміняти його у зовсім незрозумілий і неможливий для нас спосіб. Це особливо помітно під час літургії. Ми приносимо на престол хліб і вино, плоди нашого труда і наших мук. Коли вони ставляться на престол, то там є не лише власне життя, але і життя того, кого не спроможен любити і під час літургії ці хліб і вино стають тілом Христовим. Так життя того, кого ненавиджу, стає Христом і, як наслідок, життям вічним для мене. Тому життя Церкви є тайною, так само як і тайна самого Бога, який міняє життя людини від такого, яке вже не йде в напрямку смерті, а в напрямку життя вічного.

Варто, напевно, знову вернутися до книги Одкровення, згаданої вище. Ця книга, може здатися абсолютно незрозумілою, але якщо уважно читати образи, які вона використовує, то стає чітко зрозуміло, що вся книга хоче описати літургію, яка не просто служиться на землі, а що вже тут на землі Церква бере участь у літургії Царства. Ця книга вказує на те, що саме літургія і є повнотою життя Церкви. На початку Одкровення Святий Дух звертається до семи Церков, утверджуючи їх у вірі чи докоряючи за недосконалість у любові. Потім, протягом усієї книги, пророк описує, як Церква поклоняється Агнцю, як страждає від світу і як проливає власну кров, тобто омивається самою кров’ю Агнця. Це все і є життя Церкви і, власне, її літургія, бо вона сама стає тілом Христовим, усе її життя стає літургією. Очевидно, що будучи тілом Христовим Церква приречена на життя, яке поніс Христос. Одкровення через власні образи вказує на те, що страждання закладено в порядок світу, бо світ створений Богом на любові, тому Церква через власну креативність здатна страждати і віддати саму себе у спосіб, щоб тримати себе і весь світ у єдності, а не змусити чи вмовити до єдності, так як про це молився сам Христос: «Та не лиш за цих молю, але і за тих, які завдяки їхньому слову увірують в мене, щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об'єднані; щоб світ увірував, що ти мене послав» (Ів. 17, 20-21).

Якщо Церква хоче і очікує приходу нового світу, нових небес і нової землі, які описує книга Одкровення, то не може нищити світ чи жити в спосіб який живе світ довкола неї, так думати і діяти. Замість того аби перечити чи протистояти, Церква готова проливати власну кров заради спасіння світу, як це зробив Христос на хресті. В цьому і полягає образ Агнця і взагалі літургія, яку описує Одкровення і яку служить кожен день Церква у своїх таїнствах. Так, у власних таїнствах, життя Церкви стає життям Агнця, бо готова віддати своє життя заради спасіння себе самої і всього світу. Звичайно, це протирічить нормальній логіці, коли аби спастися, то треба захиститися, але це і є тайна самого Бога і, як наслідок, тайна Церкви. Ці переконання стануть зрозумілими лише при другому пришесті Христа і воскресінні мертвих, тобто в часи есхатологічні. І про це власне говорить книга Одкровення, яка образами переносить літургію Церкви на землі в літургію Царства, тобто в час вже після очікування другого приходу Христа.

Церква зовсім не є юридичною структурою, а єдиним тілом, яке є переповнене життям самого Бога. Напевно через це святий Іриней порівнює її із сотворінням людини: «Очевидно, отже, як Церква отримує божественний дар, у спосіб схожий, коли Бог вдихнув свого духа у плоть, щоб дати життя кожному її членові… Як наслідок, де є Церква, там є Святий Дух і де є Святий Дух там є Церква і повнота Благодаті».

Під час кожної літургії у символі віри ми визнаємо, що Церква є єдина, свята, соборна і апостольська. Після всього сказаного вище, виникає запитання, чому саме цими прикметниками Церква вирішила себе охарактеризувати, а не просто сказала, що Церква це Тіло Христове, місце де люди люблять один одного. Становлення цих прикметників, які для нас здаються зовсім очевидними, дуже тривалий, складний та болючий процес, який тривав у перші три століття життя Церкви. Ці атрибути, якими Церква себе назвала, пов’язані як із життям всередині спільноти християн так із відношенням із зовнішнім світом, поганами та державою.

У цьому контексті прикметники: єдина, свята, соборна і апостольська, можна також назвати критеріями церковності будь-якої спільноти. Отці Церкви сформулювали їх в контексті багатьох єресей та протирічь, які стосувалися інтерпретації особи Ісуса Хрита. Це стає очевидним, якщо взяти до уваги факт, згаданий вище. Якщо Церква - це Тіло Христово, то будь яка хибна думка щодо Христа, унеможливлює життя Церкви як Христового Тіла. Важливо розуміти, що неможливо розділити істинну, яку визнає Церква і життя всередині неї. Для прикладу, не можливо визнавати єдиного Бога, який є любов і не бути єдиними у самих собі.

Не йде мова про різноманітність думок та ідей всередині спільноти, що особливо притаманно людській натурі і є, в якійсь мірі, даром божим. Критерій єдності полягає в тому щоб визначити чи ці думки не є націлені аби знищити когось, унеможливити існування та думання іншого, чи щоб краще зрозуміти істинну Бога, брати участь у житті Тройці. Чому власне єресь є явищем церковним, а не просто іншим судженням, бо ділить церкву, бо унеможливлює існування іншого, не здатна прийняти те як живуть інші. Історично, коли інтерпретації щодо особи Ісуса Христа не нищили єдності Церкви, то були прийняті і визнані такими, які мають у собі істинну. Натомість деякі судження названі єрессю не просто тому що є інакшими, а тому що не здатні приймати те у що вірить Церква, тобто знищують єдність, любов. Коли в християнській спільноті немає єдності то немає любові цим самим перестає бути Тілом Христовим, перестає бути Церквою і стає просто одним із багатьох юридичних зібрань (знову ж таки варто звернути увагу, що йдеться не просто про різноманітність суджень, які, очевидно, не є основним фактором єдності, які не завжди їй перечать і не мають перечити, а на те як живе Церква чи християни люблять один одного). Саме тому, найперше, Церква характеризує себе як єдину, бо живе життям Тройці, тобто в любові: «щоб усі були одно, як ти, Отче, в мені, а я в тобі, щоб і вони були в нас об'єднані» (Ів. 17, 21). Ясно, що християни, говорячи про єдність не нехтували істинною про Бога, йдеться про те, що єдність і любов самі по собі не можуть перечити істинні, бо там де є любов там є Бог і повнота правди. Без любові богослов’я, істина в яку вірить Церква є просто міфом, відв’язаним від реального життя.

Майже це саме стосується і святості Церкви. Якщо Церква є Тілом Христовим то є святою, тобто не живе гріхом. Саме тому апостол Павло говорить про неї як про Церкву «без плями чи зморшки або чогось подібного, але щоб була свята й непорочна» (Еф. 5,27). Це також означає, що Церква шукає виходи із ситуацій, які ставить світ перед нею у спосіб, який не слідує логіці гріха, здатна не піддаватися на спокуси світу і зла, чого б це їй не коштувало. Святий Іриней встановлює святість критерієм, коли докоряє єретикам через їхню моральну поведінку, яка протирічить самій проповіді тих єретиків. Останні проповідуючи і говорячи про святість Христа, ведуть розпусне життя, і вже лиш тому, говорить Іриней, ця проповідь від початку є неправдою, бо критерієм істини божественної, критерієм любові є святість. Істина, якою є Христос не може не бути святою. Якщо Церква є Христовою то є святою і, як наслідок, не живе гріхом, а бореться з ним і кається через зло, як те що прокрадається в середину неї так і зі злом, що панує у світі.

Соборність Церкви вказує на те, що церква єднає в собі всі народи, увесь світ. Церква соборна, це не та, яка підходить усім, а якій підходять усі, бо не має у собі дискримінації і не надає переваг. Людей, котрих вона приймає до себе, здатна перетворювати, щоб всі стали символом Бога на землі. Тому Церква допускає багато обрядів, способів молитися і не насміхається з іншого прояву віри, а учиться все більше і більше перетворювати, освячувати те що приймає у себе аби життя церкви і життя світу стало як життя Тройці. Перед викликами та пропозиціями, які протягом століть світ ставить перед нею, Церква проявляє свою креативність і, освячуючи, втілює у власній традиції. В цьому проявляється дія Святого Духа, безмежна творча сила любові, яка не має страху, бо здатна будь-що і будь-кого зробити символом Бога, ввести у вічність.

Іншим прикметником, яким охарактеризовують християни свою Церкву є апостольська. Апостольскість також була важливим критерієм для християн, щоби пояснити життя, яким вони живуть. Це означає, що життя і проповідь Церкви є напряму зв’язані із життям Христа. Апостольскість Церкви і її традиції полягає в тому, щоби не забути і щоб світ не втратив пам'ять про те, що є спасенний Богом, що Христос прийшов у світ об’явив Отця і дарував Святого Духа. Цю пам'ять Церква передає як живу, власним життям, а не як дані, як будь-яка інша енциклопедія. Це може прозвучати дуже банально, але водночас і жахаючи реально, що без життя Церкви світ просто не знатиме, хто такий Бог, що був колись спасенний через Ісуса Христа. Саме тому Церква є апостольська, бо не просто передає дані чи якісь правди, а вчить жити, вказує власним життям на те що є істинна. Через власний досвід, який через апостолів напряму зв’язаний з Христом, вчить молитися, як жити з Богом, як боротися з гріхом і каятися, як власним життям перетворювати світ аби кожна людська діяльність стала символом Тройці, брала участь у таїнственний спосіб у житті самого Бога, увійшла у вічність через святість Церкви. Власне це і є апостольськість Церкви, її передання.

З другого століття існування християн все більшою стає також роль єпископа, як образа Христа у Церкві. Це також тісно пов’язано із внутрішньо церковними роздорами та літургією. Поділ Церкви тягнув за собою поділ літургії і, як наслідок, відхід від того хто очолює літургію, тобто єпископа. Тому в перших століттях було заборонено мати більш ніж одного єпископа в одному місті, бо дивлячись на єпископа видно Церкву і, навпаки, дивлячись на Церкву, видно єпископа, образ Христа в Церкві. Через це Церква не представляє свого єпископа, як юридичну особу, представника якоїсь групи людей, а як того, котрий власним життям гарантує, що життя та літургія Церкви є саме Тілом Христовим. Ігнатій Антіохіський, ідучи на мученицьку смерть, у своїх листах закликає власні Церкви не знаходити шляхи його виходу з в’язниці, бо якщо помре як мученик, тоді він і його церкви будуть впевнені, що він є правдивим образом Христа, який любить свою Церкву. Помираючи Ігнатій є впевнений, що його Церкви не помруть і надалі будуть жити як Тіло Христове, бо мають єпископа, в якому в досконалості сповнюється образ Христа.

На кінець важливо підкреслити, що Церква не використовує вищезгадані критерії, щоб судити про когось, але щоб бачити, чи вона живе у любові, чи власне є Тілом Христовим. Чи потрібні критерії щоб бачити любов, як знати, що Церква живе саме у любові? Напевно не можливо визначити якісь критерії чи мірила любові у Церкві, так само як визначити їх у Христі. Одне є певним, що кожен відчуває, де є любов, саме це і є доказом того, що у тій церкві нема єресі і поділу, що вона є втіленням внутрішнього життя Тройці на землі, не дивлячись на різноманітність поглядів та думок. Лише життя Церкви у любові показує де є істинна, і прикметники єдина, свята, соборна і апостольська говорять, що Церква є Тілом Христовим, тим що лишилося після Христа, що живе і що Святий Дух втілює у світі. Напевно, коли є любов то кожні критерії і зайві, бо її видно саму по собі, вона притягує не через наукові і логічні докази, а самим своїм існуванням.