Як людина може мати доступ до Бога, щоб Його пізнавати? Роздуми про «Символ віри» розділ ІІ
о. Іван Васько - ThDr
Тра 29, 2024
1. «Вірую ... в Єдиного Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Єдинородного…».
Віра в Єдиного Бога об’єднує великі релігії світу. Християнство відрізняється тим, що воно сповідує Ісуса Христа, як правдивого Бога та одночасно реальну людину. Тільки Єдинородний Син, що в лоні Отця, об’являє людям Бога, якого «ніхто і ніколи не бачив» (Ів. 1,18). Для того, щоб людина могла пізнати Бога, який перебуває поза межами досяжності розуму, хтось повинен дати нам до Нього доступ. Християнська віра якраз у тому й полягає, що Бог Сам прийшов назустріч людині в особі Ісуса Христа, Який у своєму житті та навчанні відкриває нам всю правду про Бога. Той, «хто вірує в Сина, той має вічне життя; а хто в Сина не вірує, той життя не побачить, а гнів Божий на нім перебуває» (Ів. 3,36).
Ісус є Господь!
Титул «Господь» в епоху виникнення християнства означав вождя, наділеного божественною владою і силою, посланого Богом, щоб правити світом в ім’я Боже. Цей титул привласнювали собі римські імператори, щоб підкреслити божественне джерело своєї влади. Саме цей титул не визнавали за імператором християни. Вони, не боячись ні смерті, ні переслідувань, стверджували, що є лише один Господь, народжений поміж людьми, і тільки Він є носій Божественної влади у світі. «Отець не судить нікого, а увесь суд віддав Синові, щоб усі шанували і Сина, як шанують Отця. Хто не шанує Сина, не шанує Отця, що послав Його» (Ів. 5,22-23).
Ісус є Христос!
Якщо «Ісус», означає «Бог спасає», що було досить поширеним ім’ям в Палестині тієї епохи, то «Христос» – це титул, що відносився лише до царів. «Христос» є грецьким перекладом староєврейського «Месія», тобто «помазаник». Царів помазували єлеєм, що було символом їхньої духовної сили та особливої місії, яку вони виконували в ізраїльському народі в ім’я Боже. Старий Заповіт у багатьох місцях містить пророцтво про те, що Бог пошле в світ Месію, людину, яку сам вибере, зодягне Божественною владою, наповнить Своїм Духом. Месія піде у світ, щоб сповістити людям волю Бога, врятувати їх від гріха та зла. Це очікування Месії досягло особливої напруги якраз в епоху, яку описують нам Євангелія.
Ісус Христос є Син Божий Єдинородний!
Основне твердження другого артикулу «Символу віри» визнає, що Господь Ісус Христос – це не просто людина, яка виконувала волю Божу, а Єдинородний Син Божий. Коли Ісус, у смиренному послусі приходить хреститися до Івана Предтечі, Бог Отець відкриває нам цю таємницю: «І сталося тими днями, прийшов Ісус з Назарету Галілейського, і від Івана хрестився в Йордані. І зараз, коли Він виходив із води, то побачив Іван небо розкрите, і Духа, як голуба, що сходив на Нього. І голос із неба почувся: «Ти Син Мій Улюблений, що Я вподобав Його!» (Мк.1,9-11).
Сповідуючи Сина «від Отця родженого перед усіма віками», «Символ віри» підкреслює, що народження Сина від Отця є поза часом. Поняття часу завжди пов’язано із поняттям сотворіння, тому «Вірую» наголошує, що Син є «несотворений», але «народжений» від Отця. Тут не йдеться про народження тілесне, а духовне, адже Бог є найдосконаліший Дух. «Бог є любов» (1Ів. 4,8) – навчає нас святий апостол Іван, і це не означає, що любов є одна із якостей Бога, але що Бог і є найдосконаліша Любов. Не може бути Любові без Того, хто любить, – Бог Отець; Того, хто приймає цю Любов, – Бог Син; їхньої взаємної Єдності – Бог Дух Святий. Тому, можна сказати так: Бог – це Найдосконаліше Буття і ця Його досконалість полягає у вічній любові, Бог не є самотність, Він не є таке собі вічне «Я» – без вічного «Ти». Бог є абсолютна, всеблаженна Єдність Трьох: Люблячого, Любленого і Любові, тобто Отця, Сина і Святого Духа.
2. «Він задля нас, людей, і нашого ради спасення зійшов із небес …»
Чим для нас є спасіння? Християнство, по своїй суті, це релігія спасіння, що в свою чергу передбачає повну загибель. Але чи відчуває себе людство в реальній небезпеці? Чи не перестала людина усвідомлювати, що вона є створінням погибаючим, істотою, чиє життя невблаганно прямує до смерті, чиє існування часто просякнуте злом, позначене тваринною боротьбою за краще існування чи матеріальне багатство, похіттю до влади, брехнею? На жаль, ми навчилися не помічати, придушувати суєтою своє повсякденне життя. Як часто ми не маємо часу, щоб усвідомити собі разючу безглуздість людського життя тоді, коли в ньому немає Бога…
Євангелія не бояться показати нам правду про людську злобу. Радість Різдвяної ночі затьмарена людською пихою і ненавистю: Ірод хоче вбити Дитятко, потенційного майбутнього царя, і тому вбиває невинних немовлят. Проте бідні пастухи, поганські царі та простий люд сприймають Ісуса, як того, хто прийшов зціляти, навертати і спасати. Він проповідував про любов та прощення, а згодом був зраджений близьким учнем, засуджений боягузливим Пилатом і власним боговибраним народом. Ми бачимо Сина Божого, Який у передсмертній муці «зачав сумувати й тужити…» (Мт. 26,37), Який у страшних болях, самотній і покинутий, молився на хресті: «Боже мій! Боже мій! Чому Ти Мене покинув?...» (Пс. 22,2). Розкриваючи оцю глибину і жах нашої реальності, озлобленості та лукавства людини, спрямованих проти Бога, Євангелія розкривають нам Христа, Його вчення і Його заклик до спасіння. «Заради нас»: для мене, для тебе, для кожного окремо і для всіх разом; задля нашого спасіння Христос «зійшов із небес». Кожен раз, повторюючи ці твердження, ми визнаємо, що кожен із нас є в небезпеці загибелі від власного егоїзму та злоби.
3.«… і воплотився з Духа Святого і Марії Діви, і стався чоловіком»
Для невіруючих немає, мабуть, більшого каменя спотикання і спокуси, ніж віра в те, що Ісус Христос народився від Діви. Навіть для багатьох християн, особливо для тих, які сприймають Євангеліє і об’явлення Боже чисто науково, – віра в Матір-Діву здається неприйнятною. Фактично довести дівственне зачаття і народження неможливо, ми в нього віримо або не віримо, смиренно приймаємо або принципово, в ім’я науки та чистого розуму, його відкидаємо. Можемо спробувати лише висвітлити, що дає ця віра нашій свідомості і нашому серцю.
Варто одразу зауважити, що питання про дівство Божої Матері стосується не тільки особи Богородиці, але також і до самого Бога. Розум та наука, в свою чергу, не знають ані Бога-Творця, ані Бога-Любові чи Бога-Спасителя. Наука знає тільки те, що вона може експериментально перевірити та довести. Варто задати собі просте питання: хіба людський розум не має своїх кордонів? Хіба в людському житті не існує таких явищ, які непідвладні розуму?
Так ось, християнська віра по відношенню до розуму займає наступні позиції. По-перше: визнає розум вищим даром Бога людині. По-друге: стверджує, що як розум, так і сама людина є затьмарені і обмежені гріхом. Саме тому не все можна пізнати і пояснити. І, по-третє: розум може і повинен бути просвітлений, поглиблений та відроджений вірою. У світі діє не тільки сліпа й бездумна причинність, яку єдину наш розум може пізнати, але діє також Бог, про Якого сказано, що Його шляхи – не наші шляхи, Його мудрість – не наша мудрість (пор. Іс. 55,8). Бог руйнує гординю самовпевненого людського розуму, який думає, що нібито він все може пізнати (пор. 1Кор. 1,19-31).
Церква у твердженнях своєї віри не наполягає на тому, що дівственне зачаття і народження – це нормально, тобто, що діти можуть народжуватися без участі батька. В одній зі своїх молитов Церква стверджує: «Чуже матерям дівство і чудне дівам дітородження». Але: «На Тобі, Богородице, обоє довершилися». Віра, яку ми перейняли від перших християнських спільнот, тільки стверджує, що ця нечувана і незрозуміла для нашого занепалого розуму подія дівственного зачаття і народження відбулася лише тоді, коли на Землю в людській подобі прийшов Сам Бог!
Тому віра в дівоцтво Марії – це повністю ініціатива Божа. Але плоть і кров Свою Христос приймає від людини, простої Дівчини, Якій Духом Божим та любов’ю дано стати Матір’ю і цим материнством навіки поріднити нас із Христом. Вільне рішення Бога стати людиною і вільне прийняття людиною цього дару – ось сенс цієї нашої віри. Бог сходить із Неба, щоб людина була взята на Небо. Через Ісуса Христа ми — діти Божі, а через Марію – Христос Господь став одним із нас. Це гарно підсумовує Конституція про Церкву Другого Ватиканського Собору: «Син Божий, через Своє Воплочення певним чином з’єднався із кожною людиною. Людськими руками працював, людським розумом мислив, людською волею діяв, людським серцем любив. Народжений від Діви Марії, Він справді став одним із нас, у всьому подібний до нас, окрім гріха» (GS, 22).
Читати попередниій розділ