Преосвященний владика Мілан, єпископ Мукачівський
ВЛАДИКА МІЛАН ШАШІК, СМ
Єпископ Мукачівський
*17.9.1952 - †14.7.2020
Народився 17 вересня 1952 року в селі Легота біля міста Нітра у Словаччині. Став п’ятим сином у родині землеробів Яна Шашіка та Анни Бернатової. Через чотири дні був охрещений у місцевому парціальному храмі святої Анни.
У травні 1961 року приступає до першої Святої Сповіді та першого Святого Причастя в храмі св. Анни разом із усіма однокласниками. Опісля стає міністрантом і прислуговує з багатьма хлопцями під час церковних Богослужень, переважно при Святій Літургії.
12 березня 1963 року в парафіяльному храмі приймає Таїнство Миропомазання з рук єпископа др. Амброза Лазіка з Трнави, титулярного єпископа Аппійського (наступника в титулі Блаженного Теодора Ромжі).
У червні 1968 року закінчив 9 клас основної школи. У липні бере участь у паломництві до храму Пресвятої Богородиці в Левочі на Східній Словаччині: там він уперше був присутній на греко-католицькій Літургії оновленої Греко-Католицької Церкви, яка вийшла з підпілля.
З 1968 по 1971 рік навчається в середній школі в Нітрі, де в червні 1971 року здобуває атестат зрілості.
31 серпня 1971 року був таємно прийнятий до місійної спільноти святого Вінкентія де Поля (лазаристи) та розпочав новіціят (монашим спільнотам у соціалістичній Словаччині з 1950 року було заборонено приймати нових членів). 17 серпня 1972 року складає тимчасові обіти, а 27 вересня 1973 року, в провінційному домі сестер-вінкентинок в Мендрику (сьогодні — Чеська Республіка), складає вічні обіти.
Із 1 вересня 1971 року був офіційно прийнятий до священичої семінарії за направленням Трнавської єпархії. Навчається на Кирило-Мефодіївському богословському факультеті в Братиславі. Тут зустрічається зі студентами-семінаристами Пряшівської єпархії, які теж навчаються в Братиславі, в єдиній семінарії у Словаччині. Почав цікавитися східним обрядом, тому чотири семестри щосуботи відвідував лекції зі східної Літургії, співу та історії. Із семінаристами Пряшівської єпархії брав участь у греко-католицьких Службах Божих у парафіяльному храмі Воздвиження Чесного Хреста в Братиславі (сьогодні — кафедральний собор Братиславської єпархії Греко-Католицької Церкви).
2 червня 1976 року єпископ Юліус Ґабріш, Апостольський адміністратор Трнавської архієпархії, висвячує його на диякона. 4 червня він єдиний раз служить як диякон греко-католицьку Літургію у храмі Воздвиження Чесного Хреста. А 6 червня того ж року, на свято Зіслання Святого Духа, був висвячений на священика у Братиславському соборі святого Мартина разом з іншими 36 дияконами з усіх єпархій Словаччини (окрім Пряшівської єпархії). Святитель той самий – владика Юліус Ґабріш.
Першу Святу Літургію звершив у базиліці Семиболісної Діви Марії — головної Покровительки Словаччини в Шаштині. У своєму рідному селі вперше служив за участю тисячі людей з околиць у неділю, 13 червня 1976 року.
1 липня 1976 року призначений помічним священиком в Леопольдові із філією в Червеніку. Окрім відправляння Літургій, проводить офіційно катехизацію дітей у школі та підпільно працює з молоддю. 15 жовтня 1977 року був переведений помічним священиком до Преселан із філіями Грушовани, Коніаровці, Белінце, де багато працював із молоддю, дітьми, міністрантами. Проводив літні табори в Польщі з євангелізаційним рухом Оаза. Тут також починається і праця з Неокатехуменальною дорогою. Багато сповідає, до прикладу, в час Першої п’ятниці до сповіді приходило понад 500 осіб.
Через два роки переведений помічним священиком до парафії Ступава з філіями Масть та Борінка. Влітку 1980 року організовується перша Оаза в Словаччині, але відразу відбувається перший допит державною безпекою у Братиславі. Погрози з боку органів закінчились відібранням у жовтні 1981 року державного дозволу працювати в Західнословацькому краї.
Із 1 листопада 1981 року призначений адміністратором парафії в гірському поселенні Банська Бела при Банській Штявниці в Середньословацькому краї. Окрім цього, обслуговує ще парафію Годруша-Гамре. Опісля допомагає в Банській Штявниці та адмініструє Антол (сьогодні — Святий Антон).
У січні 1986 року, після погроз поліції, отця Мілана переводять до однієї з найменших парафій єпархії – Висока при Банській Штявниці, де мешкало 157 жителів, в її філії Декиш – 240 жителів (220 католиків та 20 євангелистів), а в Копаниці – менше 150 жителів (40 католиків та 110 євангелистів). Три з половиною роки минуло між дуже ревними вірниками, особливо в Декиші.
На початку змін на краще, 15 липня 1989 року, переведений парохом до села Яцовце при Топольчанох. Три філії – Кузьмиці, Тесари та Вельке Бедзани вже тоді мали нові храми. Разом із помічним священиком катехизує велику кількість дітей, проводить Богослуження, сповідає, євангелізує.
Після змін політичної ситуації, вже влітку 1990 року посланий на духовні студії до Риму. 1990-1992 роки – навчання у Терезіяні в Римі. На початку січня 1991 року вперше відвідав Україну (Закарпаття). Влітку 1991 року мав десять тижнів місійного досвіду в Еквадорі.
Взимку 1992 року побував у Росії: Москва, Волгоград, Комишин та Енгельс. У червні 1992 року закінчує навчання в Римі – отримує ліцензіат із богослов’я. Бере участь у Генеральному зібранні отців-лазаристів у Римі. Тоді ж отримує запрошення працювати в Апостольській Нунціатурі в Києві.
19 серпня 1992 року приїжджає в Україну, на Закарпаття, у село Довге. Проводить пасторальну службу для словацької спільноти у Великому Березному, Кольчині, Довгому й Лисичові аж до 4 жовтня 1992 року. Між тим бере участь у перепохованні тлінних останків священномученика отця Петра Павла Ороса в Білках.
Із 5 жовтня 1992 року до 5 липня 1998 року працював в Апостольській нунціатурі в Києві. Виконуючи службові обов’язки, об’їздив майже всю Україну, супроводжував Апостольського Нунція, перекладав. За цю працю в нунціатурі 9 жовтня 1998 року отця Мілана нагороджено Папським орденом “Pro Ecclesia et Pontifice”.
Часто навідувався на Закарпаття, допомагав у пасторальній службі, певний час навіть щосуботи та щонеділі. Брав участь у святкуваннях 400-ої річниці Берестейської унії та 350-ої річниці Ужгородської унії. З січня 1994 до липня 1998 року також служить для чеської спільноти в Києві.
Після закінчення праці в нунціатурі повернувся до Словаччини, де став настоятелем спільноти отців-лазаристів у Банській Бистриці, директором новіціату. Викладав у Банськобистрицькій семінарії в Бадині. В цей час часто навідувався в Україну та допомагав у пасторації.
Із серпня 2000 року знову посланий на Закарпаття та призначений настоятелем спільноти отців-лазаристів і парохом у Перечині для римо-католиків. Із двома співробітниками обслуговував ще й Тур’я Ремету, Оноківці, Гуту, Великий Березний і Забрідь, а також і греко-католиків. У Заброді збудував новий храм.
12 листопада 2002 року призначений за єпископа для греко-католиків Закарпаття – Апостольським адміністратором Мукачівської греко-католицької єпархії із осідком в Ужгороді. Хіротонізований в єпископи Святішим Отцем Іваном Павлом ІІ 6 січня 2003 року в Римі.Уряд прийняв 25 січня 2003 року.
27-28 червня 2003 року за участю владики Мілана та спеціального представника Папи Римського кардинала Роже Ечеґарая відбулося урочисте Перенесення мощей Блаженного Теодора Ромжі до Ужгородського кафедрального собору.
28 червня 2004 року разом із кардиналом Йозефом Томком освятив завершену будову Ужгородської греко-католицької богословської академії та семінарії.
24 вересня 2004 року за наполегливої діяльності владики Мілана було повернено Мукачівській греко-католицькій єпархії єпископську каплицю та частину приміщень єпископської резиденції.
У 2005 році відбувся Євхаристійний конгрес Мукачівської єпархії. Завершальну Літургію разом з владикою Міланом очолив Верховний архієпископ Києво-Галицький, кардинал Любомир (Гузар).
У червні 2006 року за участю владики Мілана в Ужгородській греко-католицькій богословській академії відбулася міжнародна конференція, присвячена сторіччю публікації Мукачівського простопінія (ірмологіону) Іоанна Бокшая. Участь у конференції взяли не тільки греко-католицькі, а й православні єпископи.
У 2007 році нагороджений орденом України «За заслуги» ІІІ ступеня.
У 2007 році під головуванням владики Мілана відбулося відзначення 60-річчя мученицької смерті Блаженного Теодора Ромжі за участі єпископів із різних країн та областей України.
У 2008 році освятив завершену будову семінарійної церкви Перенесення мощей Блаженного Теодора та Будинку милосердя для Карітасу Мукачівської єпархії.
У 2008 році обраний почесним громадянином Ужгорода.
12 травня 2009 року на запрошення владики Мілана відбулася зустріч єпископів Східних Католицьких Церков Європи, в якій взяло участь майже сорок владик, у тому числі — кардинал Любомир (Гузар) та Президент конференції єпископів Європи, кардинал Петро Ерде.
У червні 2009 року з ініціативи владики Мілана в Ужгородській греко-католицькій богословській академії імені Блаженного Теодора Ромжі відбулася міжнародна конференція, присвячена 60-річчю насильницької ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії та 20-річчю виходу з підпілля Греко-Католицької Церкви.
У 2009 році прийняв громадянство України.
17 березня 2010 року іменований єпархом Мукачівським та 24 квітня святково введений (інтронізований) на кафедру в Ужгородському соборі Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста.
13 квітня 2011 року, в переддень 100-ої річниці Блаженного священномученика Теодора, переїхав до історичної резиденції Мукачівських єпископів в Ужгороді, поруч із кафедральним собором.
28 червня 20011 року, на запрошення владики Мілана, Архієрейську Службу Божу, присвячену святкуванню 100-річного ювілею Блаженного Теодора Ромжі, очолив кардинал Леонардо Сандрі, префект Конгрегації для Східних Церков із Ватикану.
У грудні 2011 року з ініціативи владики Мілана на площі святого Петра у Ватикані поставлена різдвяна ялинка з Великого Бичкова — як дар від усіх Церков України.
24 червня 2012 року за участю владики Мілана та Апостольського нунція Святого Престолу в Україні Томаса Ґалліксона відбулося перенесення копії чудотворної ікони Божої Матері із базиліки Санта Марія Маджоре, освяченої Папою Римським Бенедиктом ХVІ, до найстарішої церкви Закарпаття – Горянської ротонди.
За час свого перебування в Мукачівській єпархії владика Мілан освятив 269 храмів та каплиць, висвятив 195 нових єпархіальних священиків.
Помер 14 липня 2020 року несподівано для своїх близьких, отців та вірників, але для себе готовий, як завжди, до зустрічі з Господом, на 68 році життя, 45 році священства і 18 році єпископства.
Рік 2020-й. Спогади про владику Мілана Шашіка
«З болем та глибоким сумом сприйняла несподівану звістку про передчасну смерть єпархіального єпископа, Преосвященного владики Мілана Шашіка, надзвичайно сильної, інтелігентної, толерантної і високодуховної людини з великим інтелектом, світлою душею і гарячим люблячим серцем. Добрий, ревний пастир, турботливий батько єпархії, титан віри. Так його називали неспроста, бо всім своїм життям, хоч і коротким, але таким яскравим і боголюбивим, він це постійно підтверджував…
Спогадів у мене надзвичайно багато, адже знайомство з ним відбулося ще у далекому 2002 році, коли був призначений Апостольським адміністратором Мукачівської греко-католицької єпархії, а я, як представник ЗМІ, мала можливість взяти у нього інтерв’ю для нашого каналу РТК-Хуст, який очолюю з 1998 року (нині пані Галина вже у вічності; світла пам’ять. — Ред.)… Вразила душевна простота владики, що відразу сповільнила моє хвилювання, а його вміння викликати до себе довіру і налаштовувати на цікаву невимушену бесіду залишили «за кулісами» всі мої журналістські «заготовки»… Я зрозуміла, що Бог обов’язково скерує мене і без цього у потрібний момент! Так воно й сталося. А коли з оператором отримали єпископське благословення, яке пронизувало до глибини душі, то й день видавався надто щасливим і радісним! Так зав’язалася наша співпраця, і наші інтерв’ю стали не тільки частішими (адже владика був дуже активним у своїй душпастирській діяльності), а й більш вагомішими і цікавішими… Хуст, Іршава, Виноградів, Ужгород, Мукачево, Тячів, Рахів, Великий Бичків та багато інших сільських і міських населених пунктів Закарпаття, та й не тільки, в яких побував і брав участь у різних релігійних заходах владика Мілан, закінчувалися ексклюзивними і змістовними інтерв’ю, в яких проявлялася не лише неординарна особистість, а й щире вболівання за долю закарпатців і велика любов до українського народу владики Мілана, словака за походженням, який розмовляв виключно українською мовою з таким милим іноземним акцентом! Він вмів розташовувати до себе, викликати прихильність. За нашої ініціативи ми започаткували єпископські відеовітання краянам до великих релігійних свят. Владика залюбки погодився, і до цього поставився дуже скрупульозно, щоб не випустити навіть найдрібнішу деталь під час зйомок (підбір відповідного інтер’єру, ракурсу, обов’язкова моя присутність під час запису, контроль за мімікою, якість звуку, переслуховування запису і багато-багато інших дрібниць, які часто у нас викликали посмішку, бо інколи дуже довго доводилося його переконувати, що все вийшло добре). Він це робив не тому, що не довіряв нам, а тому, що був дуже відповідальною людиною. А ще — пунктуальною. Пригадую, коли ми запізнилися на зустріч з владикою в Ужгороді й шукали виправдання, посилаючись на нелегку дорогу з незадовільними погодними умовами, владика не сердився, але, поспішаючи на ранкове Богослуження в собор, зробив нам легке зауваження: час потрібно розраховувати так, щоб не забирати його в інших і не створювати й собі проблем. І він був правий: довелося терпеливо чекати на нього добрі дві години. Але потім смуток розвіявся: під час приємної бесіди настрій підвищився, бо інтерв’ю з владикою все-таки відбулося. А ще в подарунок я отримала книгу про дерев’яні церкви Закарпаття. Я пообіцяла владиці, що обов’язково використаю цю книгу у своїй роботі…
Остання наша телефонна розмова відбулася під час карантину, 24 березня ц.р. Владика Мілан допоміг мені вирішити одну важливу справу. Тому я подзвонила, щоби подякувати йому за те, що не залишився байдужим до моєї проблеми, й отримала від нього благословення по телефону… Ніколи не думала, що це — останнє. Розумом сприймаєш, що всі ми рано чи пізно закінчимо своє земне життя, а серце не хоче змиритися, що більше ніколи не побачиш цю прекрасної душі людину, яка для нас усіх стала прикладом безкорисливої любові, ревного служіння Господу і людям на Землі. Спочивайте з миром, дорогий владико! Молимося за Вас, щоб Господь Бог прийняв Вашу душу у Своє Царство Небесне».
Галина РИБАК,
директор регіональної телевізійної компанії «Хуст»
«Важко повірити, що нашого владики Мілана вже немає серед нас. Але ми, греко-католики краю, вдячні Господу Богу, що саме він був нашим Великим Пастирем майже вісімнадцять років. Мудрий, скромний, працьовитий, надзвичайно діяльний владика Мілан зробив за цей час стільки для розбудови Греко-Католицької Церкви в Закарпатті, що цей період можна по праву вважати другим золотим періодом в розвитку Мукачівської греко-католицької єпархії після єпископа Андрея Бачинського. Це був період значного духовного збагачення закарпатців, активного будівництва храмів, духовних центрів, підготовки кадрів душпастирів, великої духовної праці з вірниками, молоддю, дітьми. Владика Мілан був справжнім Апостолом, любив і шанував своїх вірників, жертовно служив їм, з радістю йшов до них, проповідуючи Боже Слово. Він був людиною європейського мислення і сприяв сучасному оновленню Греко-Католицької Церкви в нашому краї та завжди достойно представляв Мукачівську єпархію у світі.
Мені випало щастя бути на першій Архієрейській Службі Божій владики Мілана в Хрестовоздвиженському соборі в Ужгороді 25 січня 2003 року за участю багаточисельних вірників краю. Мене тоді вразила його промова: коротка, чітка, конкретна, проголошена чудовою українською мовою. Владика благословив вірників і, привітно усміхаючись, вітав нас усіх.
За час його єпископства я була на багатьох його Архієрейських Богослуженнях. Літургії за участі владики Мілана були по-особливому урочисті, від нього надходила позитивна енергетика. Проповіді його були надзвичайно повчальні й багатьох змусили переглянути свої життєві цінності та пріоритети, навернутися до Господа. В проповідях він згадував також про нелегку працю наших заробітчан за кордоном. Зустрічався владика в Празі із закарпатцями, які працювали там. Пізніше дізнався, що одного із тих молодих заробітчан привезли з інсультом в лікарню до Ужгорода. Владика навідав його в лікарні, молився за нього і молодий чоловік, який до цього не говорив, впізнав єпископа і до нього повернулася мова.
Владика Мілан неодноразово в проповідях наголошував, що найголовніше в людини є сім’я, діти, й потрібно закарпатцям повертатися із заробітків та працювати в рідному, такому чудовому краї, розбудовувати його. Він був закоханий у неповторну природну красу Закарпаття, як міг, беріг її, виступав за збереження від руйнації Боржавських полонин, прекрасної природи Карпат.
Владика цінував історію Мукачівської греко-католицької єпархії, сприяв дослідженню та вивченню маловідомих фактів її історії. Саме з його ініціативи я досліджувала документи Державного архіву області стосовно життя та діяльності Блаженного священномученика Теодора Ромжі до 100-ої річниці від Дня його народження. Матеріали цих досліджень були опубліковані в журналі «Благовісник» у квітні-жовтні 2012 року. Владика Мілан тішився, коли вдавалося віднайти цікаві архівні документи з історії Греко-Католицької Церкви краю та розпочав роботу зі створення музею історії нашої єпархії.
А ще багато працював, аби повернути нерухоме майно єпархії, відібране під час ліквідації нашої Церкви в 50-роках минулого століття. Ще торік в судах доводилося вкотре захищати право єпархії на будівлю єпископської резиденції, незважаючи на наявність всіх необхідних правостверджуючих архівних документів. Крім того, старався повернути й інші будівлі, які належали нашій Церкві.
Минулого року, коли ми вкотре ввечері поверталися в Ужгород із Берегівського підрозділу Держархіву області, де були віднайдені важливі документи стосовно майна Церкви, владика подзвонив водієві-семінаристу Андрію та запросив нас до єпископської каплиці в резиденцію на Службу Божу, яку він сам правив. Владика Мілан молився за працівників архіву та за нас, ми прийняли з його рук Святе Причастя і архієрейське благословення. Це була неповторна й незабутня Архієрейська Літургія в єпископській каплиці.
І тепер, після відходу у вічність владики Мілана, виконаймо його заповіт – молімося, аби Господь прийняв його душу до Царства Небесного. А ще допомагаймо нашій Церкві, щоб завершити ті добрі справи, які розпочав наш владика».
Магдалина ШТЕЛЯ
«Відійшов до Будинку Небесного Отця наш архіпастир владика Мілан, якого я особисто знав сімнадцять років, з початку мого священства. Він для мене був особливою людиною, люблячим батьком, який піклувався нами, священиками, та всіма нашими вірниками як істинний єпископ! Ми будемо за ним дуже сумувати, бо за всі ці роки нас зв’язувало з ним багато прекрасного, що відбувалося у житті Церкви. Незабутні спогади про нього, який так багато разів відвідував наш деканат і зацікавився нами, румунами. Мав нагоду багато разів подорожувати з ним по Румунії та інших країнах на різних подіях: освячення церков, паломництва, на інтронізації, на одну беатифікацію, на похоронах та востаннє, минулого року, під час візиту Папи Франциска до Румунії. Він тримав зв’язок зі всією ієрархією Румунської Церкви та був мостом між нашими Церквами й народами. Він був людиною, посланою Богом, він був вірним і мудрим єпископом, який сіяв з ревністю та жертовністю Слово Євангелія. Вічная йому пам’ять і блаженний покой зі святими!».
отець став. прот. Нуцу ДАН,
декан Солотвинського деканату
«Дві речі яких я навчився від владики Мілана: не боятися робити добрі справи, навіть якщо вони виглядають безперспективно на даний момент, бо на майбутнє, не побоявшись то зробити, завжди знайде та справа свого адресата. І друга річ: він мені привив любов до молитви Святого Ружанця».
отець Павло ФІЦАЙ
«Владика Мілан був люблячим батьком з великим і добрим серцем, який пам’ятав за всіх своїх синів духовних, як тих, які були близько, так і у всіх віддалених куточках світу. Ніколи ні за кого не забував, не давав відчути себе покинутим. Він жив і болів Мукачівською єпархією, парафіями, священиками й людьми, і все його служіння було посвячене Богу та його любимій Мукачівській єпархії. Невтомний патріот, який переживав за долю свого краю і його жителів, за збереження навколишнього середовища. Його проповіді можна було слухати безкінечно, і при кожній зустрічі можна було почерпнути мудрість та пораду батька. Не можна перерахувати всі ті моменти та доброту владики Мілана, вони назавжди закарбуються в наших серцях. Під час випробовувань нашої сім’ї владика Мілан проявляв любов і розуміння справжнього батька. Він завжди вмів і хотів вислухати, був готовий підставити батьківське плече. Його слова завжди підбадьорювали. У час, коли твоє життя здавалося понівеченим, і ти думав, що це кінець, що виходу нема, владика вмів показати позитивну сторону ситуації, але в той же час мудрістю вмів піднести дух: «Сину, твоє життя не закінчилося…».
Своїм життям владика показав, як проповідувати Христа Воскреслого. Ніколи не забудуться всі моменти зустрічі з ним, поради від нього і настанови, його біль за нашу Мукачівську єпархію, і все зроблене на благо єпархії. Його простота завжди проникала в серце, а його активність, невтомність, енергійність та самопожертва і відданість Богу залишаться прикладом для майбутніх поколінь. Всі ми не можемо і досі повірити в те, що владика не є з нами. Що робити тепер? Він нас не покинув, бо дуже любив і багато про любов одне до одного говорив і вчив. Вогник його любові й тепла, як люблячого батька, живе в кожному з нас. Ми маємо тепер великого заступника в Небі, який вже разом з Теодором Ромжею молиться за нас».
отець Михайло ШКИНДЯ
«Владика Мілан, як людина і як єпископ, був твердим, конкретним, милосердним, відважним, люблячим і дбайливим архієреєм. Від нього можна було багато вчитися, а головне — постійній молитві та невтомній праці. У 2015 р., а саме на п'ятому навчальному році в семінарії, я проходив практичний рік на єпархіальному управлінні у владики Мілана. Будучи молодим семінаристом, ледве встигав за активним владикою у його тодішні 62 роки. Я бачив, що він ніколи себе не шкодував для інших. Мене завжди вражала його жертовність. Із впевненістю можу сказати, що владика Мілан — це велика людина і християнин. Його велич, найперше, — в простоті і покірності. Наведу два приклади на підтвердження. Сталось це ще на практиці. Одного разу, коли ми їхали з владикою до парафії, я зробив помилку і він на мене накричав. Я образився на нього за це. Наступного дня, коли владика служив Божественну Літургію, а я співом її супроводжував, він зупиняє Службу перед «Символом віри» і каже: «Іванку, я вчора сильно накричав на тебе. Вибач мені!». Мене це розчулило до сліз. Тоді ми обнялися, як батько із сином, і продовжили Службу Божу. Я знав, що, незважаючи на те, що владика строгий, він милосердний і покірний. Інший випадок стався на моєму першому році священства. Коли владика Мілан послав нас на служіння у Великоберезнянський район, я змушений був шукати собі заміну в Ужгороді, щоб піти на першу святкову Літургію і познайомитися з парафіянами. Це припало на час пішої прощі з Хуста до Великого Бичкова, тому знайти заміну не вдалось. Коли я зателефонував владиці Мілану, він сказав: «Я заміню тебе на парафії, як священик». Так і сталось. Я поїхав на свято, а владика замінив мене в Ужгороді. Ніколи не забуду останні його слова, сказані мені за декілька днів до його смерті: «Іванку, я так люблю, коли ти усміхнений». Особисто для мене та нашої родини владика Мілан був духовним батьком та наставником. Дякую Богу за те, що я мав можливість знати владику, вчитися від нього та бути його священиком».
отець Іван ДУДУРА з родиною
«Владика Мілан Шашік для мене був історичною особистістю. Прийшов в наш край у дуже складний час. На його плечі впав великий тягар. Потрібно було відновлювати зруйновану Церкву, а це труднощі різного плану — від господарської діяльності до душпастирської роботи. В краї став знаковою постаттю. Його поважали владні структури, шанували і любили віряни. Відмітив би його високий естетичний смак (реставрація собору, резиденції та інше). І, нарешті, очолювана ним, незабутня паломницька поїздка до Ватикану. Його щира усмішка, спокійний розважливий голос, уміння толерувати у різних ситуаціях створювали атмосферу доброзичливості та любові до ближнього. Молимося за нього. Дай, Боже, йому блаженний спокій і прийми його душу у Своє Небесне Царство».
Іван ДІДИК, художник
«Про владику Мілана Шашіка вже чимало сказали, написали мої друзі і знайомі, вірники Мукачівської греко-католицької єпархії, адже він був і назавжди залишиться нашим духовним батьком, взірцем для наслідування. Досі не можу повірити, що фізично він уже не з нами… Виразно пригадую його своєрідний голос, упізнаваний словацький акцент, лагідний і добрий погляд. Саме таким – життєрадісним, енергійним, завжди заклопотаним єпархіальними справами – запам’ятався він мені, як і багатьом, хто його знав, поважав, захоплювався ним. Радісні спогади зберігаю із прес-заходів, медіа-турів, організованих єпархією, коли журналісти могли ближче познайомитися з владикою Міланом, почути його мудрі життєві поради. Із задоволенням відвідувала презентації, під час яких єпископ ділився своїми планами розбудови Мукачівської греко-католицької єпархії. Однією з найважливіших для мене професійних відзнак є журналістська премія імені Йосипа Терелі, яку в 2015 р. отримала з його рук. Пригадую, наскільки була вражена, вперше побачивши фрески в приміщенні резиденції, відреставровані з його ініціативи, а також почувши про ідею відновлення парку у дворі позаду собору. Щоразу захоплювалася наполегливістю єпископа і водночас його толерантністю в питанні повернення єпархії приміщень, колись відібраних радянською владою. Він поступово, крок за кроком, відновлював історію не тільки Греко-Католицької Церкви, а й Ужгорода, Закарпаття загалом. Його внесок можна порівняти з діяннями єпископа Андрея Бачинського. Вони однаково піклувалися про культурний, освітній розвиток єпархії та краю, вважали своїм обов’язком відновлення минулого і водночас дивилися далеко в майбутнє, чітко усвідомлювали, що зроблене залишиться не тільки для теперішніх поколінь, а й для нащадків.
Неймовірний смуток переповнює мене як вірницю Греко-Католицької Церкви від передчасної смерті єпископа… Утім усвідомлюю правдивість відомого вислову: людина живе доти, доки про неї пам’ятають. Владика Мілан Шашік завжди буде з нами, бо залишив після себе неоціненний спадок. Його любов, добро і ласка, які дарував усім нам, підтримуватимуть у найтяжчі хвилини, а добрі справи надихатимуть на працю для зміцнення віри, розбудови власного міста, області, країни. Вічна йому пам’ять!».
Наталія ТОЛОЧКО (КАРАЛКІНА),
журналістка, викладачка кафедри журналістики УжНУ
« — Скажіть, ця дорога веде до храму?
— Це вулиця Варлама. Не ця вулиця веде до храму.
— Тоді навіщо вона потрібна? Навіщо дорога, якщо вона не веде до храму?».
Цей діалог героїв з відомої грузинської кінострічки Тенгіза Абуладзе «Покаяння» доволі часто цитував на зустрічах з журналістами владика Мілан Шашік, який, гадаю, все своє життя віддав саме на те, щоб доріг, які ведуть до храму, в нашому краї ставало дедалі більше. З першої зустрічі єпископ підкорив мене своєю обізнаністю й інтелектом. Його хотілось слухати, ловити кожне слово. Як радіоведуча, намагалась бути на всіх акціях, які організовувала греко- католицька єпархія, адже знала, що це неодмінно буде цікаво нашим радіослухачам. Завжди захоплювало і захоплює те, наскільки відкрито живе єпархія. Це, насамперед, ті безліч зустрічей з журналістами, на яких справді хотілось бути всім. Нас тягнуло на ці зустрічі. Йшли ми, насамперед, до владики Мілана, йшли, аби почути Його слово. Особливо пам‘ятні ті по-домашньому теплі різдвяні вечори біля ялинки, у Хрестовоздвиженському кафедральному соборі, на Капітульній. Вони, як правило, завершувались спільним багатоголосим колядуванням імпровізованого хору журналістів та духовенства. Те тепло і душевний спокій, які огортали нас на цих зустрічах, гадаю, йшли насамперед від владики Мілана. Тішить також і те, яким оновленим і прекрасним стає з кожним роком головний храм нашого краю. Відмічала для себе, наскільки професійно і цивілізовано ведуться реставраційні роботи в соборі. Гадаю, велика заслуга в цьому була саме очільника Мукачівської греко-католицької єпархії. От би всім нашим керманичам брати в цьому приклад з єпископа Мілана Шашіка. Пригадую наші подорожі з владикою Закарпаттям, впродовж яких журналістам показували, як відбудовує церкви Мукачівська греко-католицька єпархія після років тотальної заборони та гоніння. Ще була незабутня подорож до Словаччини і зустрічі там з молоддю греко- католицької громади. І де б не був з нами єпископ, його присутність наповнювала все, що відбувалось, якимсь особливим змістом і значимістю. Гадаю, Закарпаттю надзвичайно пощастило, що Мілан Шашік жив і працював тут впродовж років. Говорять, незамінимих людей нема. Та знаю точно: владику Мілана ніхто не замінить. Ми справді осиротіли. Втіхою є те, що за роки свого ревного служіння Мілан Шашік встиг виховати достойне молоде покоління. Тож вірю, що справу продовжать сильні духом та закохані в Україну і Закарпаття Його послідовники. Спочивайте в мирі, владико. Мені Вас не вистачатиме…».
Вікторія ПЕТІШКО,
ведуча суспільного радіо «Ужгород»
«Для нас, перечинців, владика Мілан Шашік був своїм. У 2002 році, коли мене вперше обрали міським головою Перечина, отець Мілан Шашік був настоятелем римо-католицького храму в Перечині. До речі, теперішній владика Ніл був настоятелем греко-католицького храму, який будувався в нас. У той час у нас постало проблемним питанням відкриття нового кладовища, бо старе в центрі міста вже було переповнене. Я запросив усіх трьох священиків Перечина для того, щоб порадитися і спробувати вирішити це питання. Тоді отець Мілан закликав своїх коллег (з боку Православної Церкви був отець Василь Росоха, на жаль, також уже покійний) допомогти вирішити це питання. І всі троє освятили хрест на місці майбутнього цвинтаря, який виготовив на прохання отця Мілана Штефан Вальо. І через три роки, в 2005-у ми розпочали там хоронити людей.
Крім цього, у 2002 році я домовився з ще настоятелем римо-католицького храму отцем Міланом, що він допоможе нам знайти спонсорів, аби провести реконструкцію будівлі колишнього дитсадка по вулиці М. Підгірянки в Перечині. А 2007 владика Мілан Шашік освятив будівлю і хрест майбутнього дитсадка. З 2008 і донині там виховується 25 дітей, а ще проходять Богослуження і живуть сестри. Однією із родзинок у нас є Хресна дорога, і це також ідея, втілена в життя отцем Міланом. А було це так. Я був запрошений на Службу в римо-католицький храм навесні 2002 року, перед Великоднем. Там вперше побачив інсценування проходження Ісусом Христом Хресною дорогою. Тоді ж в нас із о. Міланом Шашіком і виникла ідея побудувати Хресну дорогу зі стаціями. Спочатку планувалося зробити з території костела, але реалізував цю ідею Штефан Вальо, побудувавши і дорогу, і каплички, починаючи від старого кладовища на горі Гурка. Тепер — це не лише місце паломництва, але й майже щоденно відвідують Хресну дорогу наші жителі та гості міста. Це я пригадав найяскравіші проєкти, які було реалізовано в нас завдяки, на жаль, уже покійному владиці Мілану Шашіку. Я його любив, і паску освячував тільки в кафедральному соборі за участі владики Мілана, крім цього року - із-за коронавіруса…».
Іван ПОГОРІЛЯК,
міський голова Перечина
«Владика Мілан був простою, скромною, високоосвіченою людиною Він зумів знайти спільну мову з кожним, з ким мав нагоду спілкуватися, незалежно від того, хто якої конфесії, бо вважав кожну людину Божим створінням. Він наводив приклад поведінки вятого Шарбеля, котрий ніколи не питав хворого, який приходив до нього з надією на зцілення, якої він конфесії. Владика своє життя присвятив повністю Церкві, був дуже настирливий щодо вирішення церковних питань, не зупинявся ні перед чим, щоб не допустити зволікання проведення окремих заходів на користь Церкви.
Мені прийшов на думку один цікавий епізод ще з березня 2003 року, коли владика Мілан хотів прискорити освячення каплиці у повернутій державою фарі в селі Тур'я Бистра. Зустрівшись із вірниками, здається, в п'ятницю, сказав, що в суботу буде освячення каплиці, але через те, що жінки не мали часу, щоб спекти тістечка для пригощання приїжджих на свято людей, владика сам на це торжество привіз майже півбагажника різного виду тістечок.
Це свідчення того, якою простою і турботливою була ця людина. Він мав сильну віру, завжди довіряв Богу, любив у вільний час відмовляти Вервиці, що було для нього найкращим відпочинком».
отець Георгій ХВАСТА
«Упродовж неділі та понеділка 19-20 липня багато спогадів проходило в мене перед очима. Згадалось найдовше спілкування під час роботи над ілюстрацією книжки «Бесіди з владикою Міланом», автором якої є Олександр Гаврош. Завдячуючи цій праці мені вдалося провести беспосередньо з владикою декілька годин у посякденній робочій обстановці. Спілкування особисто для мене показало, наскільки інтелігентною та в той же час простою в спілкуванні була ця людина. На моє прохання відбулась скромна фотосесія в його особистих апартаментах, яка показала, наскільки він врівновжений та спокійний у побуті. Також відбулася фотосесія беспосередньо в студії, де владика Мілан багато жартував, але все-таки прислухався до моїх рекомендацій. Результатом співпраці були його офіційні фото. За результатами плодів його праці можна судити про нього як про непересічну особистість. А результати його трудів будуть відчуватись на Закарпатті й за його межами ще дуже багато літ. Вдячний долі та моїй професії, що звели мене в часі з цією Людиною, і я зміг увіковічнити його образ. Дуже цікава усмішка на студійному фото (Див. титульну «Благовісника» № 335, серпень 2020 р.). Радий, що багато людей запамятає його таким! Нещодавно фотографував його на випускному в духовній семінарії. Прекрасно пам’ятаю розмову про історію закладення будівлі семінарії, на якій я був присутній у 1992 році. Цікава ще згадка про роботу в студії, коли владика побачив мою історичну зацікавленість його посохом. Розповів цікаву історію про походження посоха з 1782 року та ще декілька історичних цікавинок про Марію-Терезію».
Ярослав МАКАР
«Владика Мілан...Лише від одної згадки про нього душу огортає тепло... Я ще був малим, як відбулося моє перше знайомство з ним. Але вже навіть тоді, ще зовсім не знаючи його, в моєму дитячому баченні він був особливою людиною. Коли згодом поступив у семінарію, переконався у цьому назавжди. Владика Мілан — людина, яка завжди несе світло, випромінює мудрість і навіть якщо десь проявляв строгість, то це було справедливо і з великою любов'ю. Пишу про нього в теперішньому часі, бо якось важко повірити в те, що сталось. Владика — велика підтримка для кожного священика, для кожної священичої сім'ї. Він — наш батько з добрим поглядом, завжди дає мудрі настанови. З великим трепетом і переживанням завжди питав про парафію, про вірників. Важко уявити, як міг пам'ятати про кожну сім'ю, кожну дитину. Як радів появі нових діток у сім'ях священиків, як переживав, підтримував у складних ситуаціях. Пам'ятав навіть імена усіх діточок, чому я завжди дивувався, адже наших священичих сімей чимало. Неустанно молився, і його молитву та заступництво за кожного з нас ми відчували постійно. Особливо теплі спогади маю з нашої останньої зустрічі: 30 травня владика освятив храм в с .Притисянське. То був особливий день. Владика з великою радістю освячував наш храм. Стільки доброти, молитви, мудрості він влив у наші душі того дня. Був веселий, його очі горіли добром і любов'ю, це помітили багато присутніх. Від малого до великого всі уважно слухали його настанови. Наприкінці Літургії багатьом щедро уділяв своє благословення. Він завжди знаходив потрібні слова, обіймав мене при зустрічі, як батько свою дитину. Я безмірно вдячний йому за все: за науку, за любов, за терплячість, за мудрі настанови і за мій священичий шлях, пройдений під його опікою. Я виріс з ним як людина, як священик. Дуже бракуватиме владики усім нам. Його мудрості, гострого розуму, толерантності нема меж. А ще не було меж його любові до Христа і любові до кожного з нас...».
отець Михайло ПАЗУХАНИЧ «Для кожного з нас, хто особисто мав щастя знати владику Мілана, його відхід до Господа став болючим ударом, але водночас і нагодою заново переосмислити його прагнення та бажання стосовно блага для жителів нашого краю. Я мав особливу благодать отримати священиче рукоположення з його рук і проживати своє, поки коротке, служіння дивлячись на владику, як на свого батька і наставника. Можу роздумовувати про нього з багатьох сторін, але зупинюся на одному: маю певний дотик до медіа-праці. Нам, молодим, завжди здається, що люди старші дуже далекі від технологій, ба навіть не мають ніякого бажання ці технології використовувати і вчитися чогось нового. В лиці владики Мілана можу повністю спростувати такого роду думки. Він добре володів всіма доступними видами комунікацій, а також радо відкривав для себе можливості інтернету, бо усвідомлював важливість цього нового засобу для євангелізації. Його прагнення всюди і в усьому бути разом зі своїми людьми сподвигло його на рішучі кроки, котрі проявились в активній співпраці з локальними ЗМІ, журналістами, митцями та письменниками. Важливою подією для нього було запуск радіостанції та оновлення єпархіального веб-сайту. Господь сказав: «Істинно кажу вам: якщо ви не навернетеся і не станете, як діти, не ввійдете в Небесне Царство» (Мт. 18:3). Він у своїй праці та прагненнях залишиться в моїй пам’яті як невтомний і молодий пастир, котрому були близькі переживання та потреби молоді. Дякую Вам, ВЛАДИКО…».
отець Павло СОСНИЦЬКИЙ
«Про боголюбивого єпископа можу згадати лише все добре. Ми часто бачились в резиденції, а також на різних офіційних заходах, семінарах, конференціях. Але найкращі спогади саме про особисті діалоги. Він міг запитати про сім'ю, про моїх діток, про роботу, про колег, міг пожартувати, й це було дуже природно і звично. Єпископ Мілан залишається у наших спогадах, і маю добру християнську надію, що у Царстві Небесному ми всі будемо разом славити Бога, адже впевнений, що відтепер маємо ще одного єпископа, який вже у вічності молить Бога за всю нашу єпархію, якою так піклувався весь цей час, маємо ще одного покровителя-єпископа разом з Теодором Рожмею та іншими владиками».
Михайло БІЛАНИЧ
«Владику Мілана я знав особисто. Часто мені, як тележурналісту доводилося з ним пересікатися у роботі. Це була непроста особистість, він був мудрим наставником, міг дати і житейську пораду, і церковну. Пригадую, коли з ним у його авто ми їздили на освячення церковного дзвону у село Верхні Ворота, що на Воловеччині. Я був приємно здивований, що з ним можна було поговорити не лише про духовне, він цікавився і політичними справами в Україні, економічними. Це була надзвичайно мудра людина. Він був доступним і простим, не любив помпезностей. Декілька разів бачився з ним також у соборі Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста у місті Братислава (Словаччина). Владика Мілан дбав про духовний розвиток довірених йому вірних, будучи для них люблячим духовним наставником, він турботливо піклувався про розвиток важливих єпархіальних інституцій, а також щиро переймався будівництвом нових храмів та каплиць. Його щирі стосунки з вірними, завзяття у величезній роботі для Мукачівської греко-католицької єпархії, шанування Матері Божої, але особливо його віра в Бога та у Воскреслого Христа залишиться в наших серцях назавжди».
Ростислав БЕГЕШ,
журналіст міжнародної служби новин
словацького телеканалу ТА3 у Женеві (Швейцарія)