ЛЕЛЕКАЧ Іван
Помічний священик (капелан) церкви св. Миколая-Чудотворця в с. Люта Великоберезнянського р-ну
Народився 9 липня 1924 р. в сім'ї хліборобів Михайла Лелекача і Варвари Качур в с. Ляхівці (1946 р. перейменоване в с. Лемківці) Ужгородського р-ну. Закінчив чотири класи державної народної школи у рідному селі, потім батьки віддали хлопця до Ужгородської гімназії , яку закінчив 1942 р . Посіяні батьками й уміло хоронені ляхівецьким парохом Євгеном Петриком (1891—1936) в серці дитини добрі зернята і паростки віри дальше плекалися о. Омеляном Бокшаєм (1919—1945) в Ужгородській гімназії. Тут він отримує поглиблене духовне виховання. Боже покликання і щиросердечне бажання присвятити своє життя служінню Христовій Церкві привело юнака 1942 р. в Ужгородську духовну академію.
Після закінчення богословських студій 14 вересня 1947 р. Іван Лелекач разом із богословами Мироном Бескідом, Іваном Гаджею, Андрієм Глебою, Йосифом Головачем, Йосифом Сабовим і Стефаном Федором в Ужгородському кафедральному храмі був возведений в духовний сан і рукоположений єпископом-ординарієм Мукачівської Греко-Католицької єпархії, преосвященним Теодором Ромжею. Молодого щойно висвяченого священика єпископ призначив помічним священиком (капеланом) у с. Люту Великоберезнянського р-ну, де парохом на той час був його тесть о. Юлій Іванчо (1941 — 1947 рр. ).
Не встиг о. Іван Лелекач ще й освоїтись на новому місці, як працівники Великоберезнянського відділу КДБ 21 листопада 1947 р. після проведених Богослужінь на празник св. Архангела Михаїла заарештовують, звинувативши його в тому, що не доповів властям про існування в селі антирадянської молодіжної організації, яку ніби-то очолював його тесть о. Юлій Іванчо.
Після короткого слідства і підготовки "доказів" Військовий трибунал прикордонних військ МВС Закарпатського округу 13-14 лютого 1948 р. засудив о. Івана Лелекача на 10 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. В одному з таборів ГУЛАГу поблизу м. Североуральська безкоштовна праця о. Івана використовувалась у шахтах по видобутку мідної руди, а пізніше, щоб збагатити казну сталінської тоталітарної системи, змушений був добувати золото в далеких краях на Колимі й закінчує свої поневіряння в Комі АРСР у таборі ГУЛАГу м. Абез. Велика віра у Христа-Спасителя зміцнювала в ньому надію в торжество правди, а безмежна любов до Пречистої Діви Марії, заступництва якої у своїх молитвах просив удень і вночі, допомогла йому у важкі часи випробувань і принесла довгождану волю: 4 січня 1955 р. його було звільнено з-під стражі, о. Іван повернувся до своєї сім'ї у м. Ужгород.
Після короткого відпочинку він спробував працевлаштуватися, але вдома колишніх політичних в'язнів не чекали з розпростертими руками, а можновладці чинили різні перешкоди бажаючим працювати, не дивлячись на те, що о.Іван вже у 1955 році був реабілітований . Та світ не без добрих людей. Довгі пошуки роботи в кінці кінців увінчуються успіхом: о. Івану вдається стати до роботи на Ужгородській макаронній фабриці, де завідуючий відділом кадрів його особову карточку заховав, ніби він тут і не працює , а пізніше в автопарку, де працював аж до виходу на пенсію.
Одночасно з державною роботою о. Іван Лелекач не забував про своє основне покликання. Він активно включився в підпільну душпастирську роботу, таємно обслуговував греко-католицьких вірників в м. Ужгород та на його околицях, а за потреби і в найвіддаленіших селах Мукачівської єпархії. Після виходу на пенсію він повністю віддається підпільній священицькій праці, а коли в листопаді 1989 р. була легалізована Мукачівська Греко-Католицька єпархія, то о. Іван бере активну участь в організації церковних громад.
І вже 27 лютого 1990 р. єпископ-ординарій Іоанн Семедій дає благословіння о. Івану на обслуговування вірників у с. Глибоке Ужгородського р-ну, де греко-католицьким вірникам, першим в області, влада повернула храм Господній.Іменно він і „його сумлінна душ пастирська ревна праця сприяла відновленню не лише храму кам’яного, але насамперед – живої Церкви” Як тільки 4 жовтня 1991 р. владою був переданий у власність греко-католикам Ужгородський кафедральний храм, то о. Івана було призначено парохом цього храму. Господь Бог і Пречиста Діва Марія вислухали постійні щирі молитви о. Івана, бо в нагороду за пройдені тортури і терпеливо сприйняті зневаги в сталінських таборах і дома в роки підпілля збулася його потаємна мрія, що жевріла в глибині душі: помолитись у самій Апостольській Столиці — Ватикані, там, де на Петровій Скалі закладена Христова Церква. Ця мрія, з волі Господньої, здійснилася 27 жовтня 1996 року, коли випала велика честь пароху Ужгородського кафедрального храму о. Івану Лелекачу, разом із колегою з того ж храму о. Олександром Легезою проголосити початковий возглас Божественної Літургії у Базилиці Святого Петра: "Благословенно Царство Отця, і Сина, і Святого Духа... " .
Ця та інші Божі ласки давали наснагу й терпіння переносити нажиті в таборах ГУЛАГу хвороби, які в останні роки все частіше давали про себе знати. Він стійко тримався й ніколи не скаржився на стан свого здоров'я. Забувати про свої хвороби йому допомагали рідні й близькі, а також сама відповідальність священицького покликання. Ще не так давно, 30 серпня 1998 р., о. Іван стояв біля престолу головного храму, приймаючи участь у св. Літургії з нагоди ювілейного святкування 20-ї річниці єпископської хіротонії Архіпастиря Мукачівської єпархії Іоанна Семедія. Та невблаганна смерть все ближче і ближче підкрадалась до нього і 28 листопада 1998 р. вирвала о. Івана з рядів душпастирів єпархії, забрала його від рідних, близьких і численних вірників Мукачівської єпархії.
І 30 листопада настав той сумний день, коли всі вони прийшли в Ужгородський кафедральний храм, щоб попрощатися із своїм духовним отцем і наставником і провести його в останню дорогу . Заупокійну Службу Божу за своїм вівтарним братом і чин священицького похорону відправили владики Іоанн Семедій та Йосиф Головач при співслужінні як греко-, так і римо-католицьких священиків, вівтарних братів о. Івана, які провели його до місця вічного спочинку, молячи Господа упокоїти його благородну душу .
Дружина о. Івана Лелекача, Єва Іванчо, народилася 16 листопада 1930 р. у сім'ї греко-католицького священика Юлія Іванча і Маргарети Гладоник у с. Руське Поле Тячівського р-ну. Початкову освіту отримала в упражнительній школі при Ужгородській дівочій учительській семінарії . 4 вересня 1947 року вийшла замуж за богослова Лелекач Івана. У важкі роки випробувань вона залишилася без роботи, але завдяки допомозі добрих людей і Божому Провидінню разом із малою дитиною, яка народилася уже після арешту чоловіка, вижили. Разом із чоловіком вони виховали трьох дітей: Марію, Олександра і Катерину.