МИКУЛЯК Василь
Парох церкви Різдва Пресвятої Богородиці (21 вересня) в с. Сірма (у 1946 р. перейменовано в с. Дротинці) Виноградівського р-ну
Народився 26 грудня 1906 р. в сім'ї хліборобів Івана Микуляка і Марії Піскач в с. Торунь Міжгірського р-ну. Початкову освіту здобув у рідному селі. Сільський греко-католицький півцеучитель Олексій Староста порекомендував батькам віддати здібного хлопця для подальшого навчання. Ті відвезли сина в Ужгородську гімназію, яку він закінчив 1928 р. з відзнакою. Вихований у побожній християнській сім'ї, а в гімназії маючи прекрасних вихователів-катехитів оо. Єміліяна Бокшая і Кирила Феделеша, назавжди закріпили у душі дух глибокої і свідомої побожності, яка й привела його в Ужгородську духовну семінарію. Керівництво семінарії вирішило послати новоприйнятих богословів Василя Микуляка і Миколу Мурані для продовження навчання за кордон у м. Страсбург (Франція).
Закінчивши семінарію, приїхав додому, і 21 листопада 1933 р. єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Олександр Стойка рукоположив на священика 5 богословів: Лендел Георгія, Скиба Івана, Сливко Дмитра, Чонка Юлія, серед яких був і Василь Микуляк . Після висвячення його направляють парохом у с. Крива Хустського р-ну. Апостольський адміністратор Мукачівської єпархії в м. Хуст Діонісій Няраді в лютому 1939 р. переводить о. Василя парохом у с. Ільниця (з 1971 р. — смт. Ільниця) Іршавського р-ну, де працював лише кілька місяців.
З серпня 1939 по березень 1949 р. був парохом у с. Сірма. Тоталітарна система, готуючись ліквідувати Греко-Католицьку Церкву, шукає однодумців серед греко-католицького духовенства. Отцю Василю пропонують підписати відозву про перехід до російського православ'я і одночасну співпрацю з владою. Він відмовився. І на початку 1949 р. йому заборонили виконувати душпастирську роботу, а сім'ю виселили з парохіяльного будинку. Коли й це не вплинуло на рішення о. Василя, то працівники Виноградівського КДБ вночі 7 березня 1949 р. заарештовують його.
Про арешт о. Василя Микуляка о. Стефан Бендас одержав звістку з перших рук — від чекіста Федотьєва, коли в приміщенні Виноградівського КДБ 8 березня група чекістів переконувала о. Стефана перейти на російське православ'я. Ось як він про це згадує: "Не будьте таким легінем. Бачили ми вже таких як ви; і сірм'янського священика просили ми гарно підписати. І він був таким легінем, як ви. А коли показали йому ордер на арешт, втратив свідомість. Хотів би вже тоді підписати, але нам уже не потрібен був його підпис.
— Будьте впевнені, я вам не подарую таку радість.
Так я довідався, що вже заарештований і о. Василь Микуляк, а вже під час судового розгляду моєї справи переконався: і на мене видали ордер про арешт 7 березня... "
Вірники о. Василя в с. Сірма, як і він, не дали згоди перейти на російське православ'я. Але після арешту і ізоляції священика працівники КДБ разом з місцевою владою в селі стараються організувати ініціативну групу (двадцятку), яка б підписала заяву про перереєстрацію греко-католицької церкви у православну, їм це не вдалося, і 14 березня 1949 р. вони просто закривають церкву загрожуючи вірникам зробити з неі склад, що й змусило вірників греко-католицької церковної громади села піти на компроміс і “добровільно” передати ключі від церкви і всього церковного майна православній громаді. Так греко-католицькі вірники с.Дротинці, з одного дня на другий, стали православними і підпорядкованими Московському патріархату.
Отця Василя Микуляка з Виноградова відправили в слідчий ізолятор Ужгородського КДБ, де було сфабриковано справу, згідно якої Закарпатський обласний суд 25 квітня 1949 р.засудив о. Василя на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Після суду через Львівську тюрму-розподільник потрапив у Київську тюрму № 1, так звану "Лук'янівку". Із спогадів о. Стефана Бендаса дізнаємось, що він "наздогнав" о. Василя Микуляка у Київській тюрмі № 1 10 вересня 1949 року: "... я узнав, що нас з о. Михайлом Мозером поселяють в камеру № 32, де нас тепло прийняли оо. Гафич Стефан, Кампов Йосиф, Карпинець Іван, Микуляк Василь, Попович Дмитро, Станинець Антон і Тербан Михайло... 3-го листопада 1949 року о. Микуляк Василь з Київської тюрми був відправлений.... " у табори ГУЛАГу Казахської РСР. Тут його безкоштовна праця використовувалася на різних будівельних роботах у таборах селищ Рудник і Кенгір (у 1954 р. перейменовано в м. Джезказган).
Із спогадів о. Стефана Бендаса відомо, що в сел. Кенгір 6 січня 1955 р. перед від'їздом додому він просив дозволу на зустріч з оо. Миколою Ляховичем і Василем Микуляком. Начальник табору підполковник Федоров такого дозволу не дав.
З місць позбавлення волі о. Василь Микуляк був звільнений 9 квітня 1956 р.і йому було дозволено повернутись додому. Приїхавши додому і поселився у м. Хуст, де працював робітником місцевого лісозаводу. Помер о. Василь Микуляк 20 серпня 1979 р. на 73-му році життя і 46-му році свого душпастирства у м. Хуст. Згідно з ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Василь Микуляк реабілітований прокуратурою Закарпатської області 22 квітня 1992 р.
Дружина о. Василя Микуляка, Параска Яцко, народилася 27 березня 1912 р. в сім'ї учителя Павла Яцка та Олени Ріган у Гуменному (Словаччина). Закінчивши учительську семінарію в 1931 р., працювала вчителькою початкових класів. У 1933 р. вийшла заміж за богослова, майбутнього священика і вчителювала в селах, де був парохом її чоловік. Після приходу радянської влади у наш край, то “доля цієї сім’ї ставала все біль драматичною і трагічною. Сім’я, котра з діді-прадіда усвідоомлювала свою велику причетність до землі батьків, до прадідівської віри” зазнавала все більших і більших переслідувань . 8 січня 1947 р. була звільнена з учительської роботи як жінка священика, яка нібито не забезпечувала принципів радянської системи навчання підростаючого покоління. Після арешту чоловіка важко ростила п'ятьох малолітніх дітей: Богдана (1935 р. н. ), Терезію (1937 р. н. ), Наталію (1940 р. н. ), Мирона (1947 р. н. Помер у 1993 р.) і 2-місячного Василька (1949 р. н. ). Позбавлена можливості працювати за фахом, заробляла на прожиття в місцевому колгоспі робітницею на птахофермі, пізніше — куховаркою в дитячому садку с. Дротинці. Життєвий шлях дітей теж не був устелений трояндами. Бо ж вони були дітьми репресованого священика – про що вони могли мріяти. Всупереч всякі ідеологічним перепонам, вона разом із чоловіком дала усім дітям путівку в життя, їм вдається здобути освіту і стати гідними громадянинами нашого краю. Померла 26 січня 1990 р. на 78-му році життя в Ужгороді.