РОМАН Іван
Парох церкви Покров Пресвятої Богородиці (14 жовтня) в с. Суха Іршавського р-ну
Народився 12 травня 1921 р. в присілку Шардик (у 1946 р. перейменовано в с. Заболотне) Іршавського р-ну в працьовитій хліборобській сім'ї Івана Романа і Марії Погоріляк. Після здобуття початкової освіти батьки віддали хлопця на навчання до Хустської гімназії, яку закінчив в 1941 р. і, за прикладом старшого брата Антона, поступив в Ужгородську духовну академію.
18 серпня 1946 р. єпископ Мукачівської Греко-католицької Церкви Теодор Ромжа рукоположив 6 богословів: Брунцвік Стефана, Гладоник Стефан, Маргітич Іван, Скубенич Петра, Яцкович Василя, серед яких був також Іван Роман. Після висвячення єпископ направляє о. Івана на новоутворену парохію в с. Суха (до 1946 р. с. Суха було філіалом парохії в с. Довге) Іршавського р-ну.
Він одразу з великою самовіддачею включився в душпастирську та громадську діяльність. Це насторожило місцеву й районну владу. З ним пробують вести роз'яснювальну роботу, аби підготувати до возз'єднання з російським православ'ям. Владоможці пробують "пояснити" йому "історію" унії, опорочуючи Католицьку Церкву, звинувачуючи її у зраді та в співпраці з ворогами трудового народу. В грудні 1948 р. греко-католицькі священики були скликані в Ужгород на обласну конференцію, де дізналися про єдиний вихід — возз'єднатися з російським православ'ям. На той час ще ніхто із священиків у це не міг повірити, і конференція не дала бажаних результатів.
На початку 1949 р. місцева влада разом із КДБ розпочинає загальний і відкритий наступ на Греко-Католицьку Церкву. В березні 1949 р. о. Івана Романа викликали в Іршавське відділення КДБ, де спочатку в улесливій бесіді запропонували йому возз'єднатися з російським православ'ям, спокушаючи обіцянками. Коли ж побачили, що він не піддається, заборонили виконувати душпастирську роботу і порадили ще раз добре подумати. Щоб надати ваги своїм словам, поки з о. Іваном велася розмова, в село поїхали працівники міліції і КДБ і з місцевою владою закрили церкву, а сім'ю о. Івана з двома малолітніми дітьми виселили з парафіяльного будинку. Сім'я о. Івана Романа змушена була переїхати в с. Олешник Виноградівського р-ну до батьків дружини. Працівники КДБ і місцевої влади строго й точно стараються виконувати заходи по ліквідації Греко-Католицької Церкви, розроблені уповноваженим у справах Руської Православної Церкви по Закарпатській області А. Г. Шерстюком: "... не допускати проживання і влаштування на державну службу уніатських священиків у містах і селах... не порушуючи при цьому закон". Через цю “гуманну” вказівку пошуки роботи для священиків були довгими й принизливими. Влаштувавшись на роботу в Кушницькому лісокомбінаті, о. Іван працював сумлінно, але через два місяці за вказівкою "зверху" був звільнений. Вдається влаштуватися мулярем в Берегівській райбуддільниці, але й тут його звільнили через два з половиною місяці. Пізніше його прийняли лісорубом в Шаланківському лісництві. Була надія, що тут, в лісі, він загубиться і стане непомітним для пильного ока КДБ, але не так сталося.
В один із зимових вечорів, колишній вірник з с. Суха Юрій Пецко прийшов попередити о. Івана, що працівники КДБ "сьогодні вночі прийдуть вас арештувати". Часу для роздумів не було. Він знав, що в Олешнику Андрій Сігеті переховує трьох священиків оо. Петра Ороса, Івана Маргітича й Івана Ченгері. Вирішив і собі просити притулку в цієї доброї і мужньої людини. Отця Івана Романа тут прийняли як свого. Вони тут не сиділи, склавши руки, а займалися підпільною душпастирською роботою в навколишніх селах. Працівники КДБ, міліція при підтримці місцевої влади розшукують їх, роблять облави, обіцяють грошову винагороду за наведення на слід.
З часом працівники КДБ знайшли потрібну їм людину в особі вчителя Василя Рішка, який через посередників домовився з священиками, що вони йому з Костак Анною вислужать чин подружжя в с. Боржавське Виноградівського р-ну. Доля розпорядилася так, що вислужити Тайну Подружжя випало оо. Івану Роману й Івану Маргітичу. "Наречений", підкуплений властями, виявився провокатором. Уночі З березня 1951 р. священики прийшли до вказаної хати в с. Боржавське і розпочали обряд вінчання. В засаді їх підстерігали працівники КДБ й міліція. Коли вони ввірвалися в хату, то о. Роману вдалося вистрибнути у вікно, але його наздогнали, повалили на землю й під "триповерхові" матюки били чобітьми куди попало, напхавши до рота землі, щоб не міг кричати й кликати на допомогу.
На другий день обох священиків доставили в обласне управління КДБ, де сам начальник цієї установи пробував намовити о. Романа на перехід до російського православ'я, обіцяючи у разі згоди спокійне й влаштоване життя, парохію на вибір, автомашину. Цей високопоставлений чиновник не посоромився добавити: "Два — три роки попрацюєте... але з нами". Ввіривши Божому Провидінню своїх дітей і вагітну дружину, не погодився возз'єднатися з російським православ'ям і на співпрацю з КДБ. Після цієї "дружньої" розмови його було поселено в одну із камер слідчого ізолятора КДБ. Підготувавши справу, о. Івана переводять в Ужгородську тюрму, і 8 червня 1951 р. Закарпатський обласний суд на підставі ст. 54-4 і 54-10 ч. 2 КК УРСР засудив його на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна.
Після суду о. Івана було відправлено у Львівську тюрму-розподільник, а звідти в табори ГУЛАГу м. Омськ. З 1952 по 1956 рр. його безкоштовна праця використовувалась в одному із таборів м. Омськ на будівництві різних об’єктів. Життя і тут дарувало свої несподіванки. “Якось понад вечір етапом поступило 500 чоловік із лісосплаву на Тайшеті. Часину з них розселили і в моєму бараці. Втомлений присів на лавицю і над собою почув давно не чуті тут слова. – Слава Ісусу Христу! – Це був голос Івана Маргітича. Боявся звести голову, щоб не розвіявся цей солодкий міраж. З-під стражі був звільнений 16 травня 1956 р.
Приїхавши додому, влаштувався на роботу у Виноградівському дитячому будинку-інтернаті № 3, але через два місяці був звільнений. В жовтні 1956 року йому допомагають влаштуватися на роботу у Виноградівському винрадгоспі, звідки був направлений на навчання в сільгосптехнікум. У 1961 р. з відзнакою закінчує технікум і одержує диплом агронома.
З 1964 р. до виходу на пенсію в 1981 р. працює агрономом у Виноградівському радгосп-заводі "Виноградівський". Повернувшись додому, з перших же днів включився в душпастирську роботу, підпільно обслуговує греко-католицьких вірників у м. Виноградів, у довколишніх селах та населених пунктах Іршавського р-ну.
4 серпня 1987 р. єпископи Іван Семедій та Павло Василик заявили про свій вихід з підпілля, що викликало масовий рух за відновлення Греко-Католицької Церкви. Отець Іван Роман у Виноградові організував греко-католицьку громаду, з якою 30 квітня 1989 р. провів першу Службу Божу під відкритим небом на цвинтарі біля римо-католицької каплиці у м. Виноградів. На ній були присутніми біля 600 вірників. З ростом численності громади о.Іван розпочав проводити Богослужіння у парку перед колишньою греко-католицькою церквою. Після легалізації Греко-Католицької Церкви єпископ-ординарій Мукачівської єпархії Іван Семедій призначив о. Івана Романа парохом у м. Виноградів. Отець Іван разом із вірниками на протязі трьох років проводив Служби Божі в парку перед греко-католицькою церквою.
В 1992 р. греко-католицькій громаді було повернуто колишній парохіальний будинок (фару), яким до цих пір користувалось Виноградівське райвно, де і проводились у дальнійшому Богослужіння. З невимовною радістю приймав о.Іван участь у архієрейській Службі Божій 19 листопада ювілейного 2000 року, коли владика-орпдинарій Мукачівської Греко-Католицької єпархії Іоанн Семедій освятив наріжний камінь під будівництво нового храму . У зв’язку з погіршенням стану здоров’я о.Івана єпископ Іоанн Семедій 26 березня 2001 р. звільний його від обов’язків пароха і назначив о.Івана сотрудником-помічником о.Тараса Ловски- новопризначенного пароха церкви Успіння Пресвятої Богородиці у м.Виноградово і декана Виноградівського р-ну.
Та невблаганна смерть все ближче і ближче підкрадалась до нього і не дозволила йому разом з своїми вірниками радуватись і хвалити Бога у новозбудованному храмі, бо 19 липня 2003 р. на 83-му році життя і 57-му році свого душпастирства вона вирвала о. Івана з рядів душпастирів єпархії, забрала його від рідних, близьких і численних вірників Мукачівської єпархії. І 21 липня настав той сумний день, коли всі вони прийшли в церкву Зіслання Святого Духа (церква біля Виноградівської лікарні) в м.Виноградово, щоб попрощатися із своїм чоловіком, батьком, дідиком, своїм духовним отцем і наставником, і провести його в останню дорогу . Заупокійну Службу Божу за своїм олтарним братом і чин священичого похорону відправили владики Мілан Шашик та Іван Маргітич при співслужінні більше 30-ти як греко-, так і римо-католицьких священиків, олтарних братів о. Івана, які провели його до місця вічного спочинку, молячи Господа упокоїти його благородну душу.
Згідно з ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Іван Роман реабілітований 19 грудня 1991 р.
Дружина о. Івана Романа, Анна Сайков, народилася 4 листопада 1925 р. в працьовитій хліборобській сім'ї Йосифа Сайкова і Єлизавети Шуби в с. Олешник Виноградівського р-ну. Після здобуття в рідному селі початкової освіти батьки віддають її в 1937 р. для продовження навчання в Ужгородську гімназію. Закінчивши чотири класи гімназії, переводиться в Ужгородську жіночу вчительську семінарію. Одержавши диплом учительки початкових класів, один рік працювала вчителькою в с. Нове Село Виноградівського р-ну. 8 серпня 1946 р. вийшла заміж, і новий навчальний рік сподівалася розпочати за місцем призначення чоловіка. Звільнилася з попереднього місця роботи, та Іршавський райвно не приймає її на роботу вчителя згідно вказівки облвно від 30 серпня 1946 р. за № 025 як жінку священика. На початку 1949 р. вона разом із сім'єю змушена переселитися до своїх батьків у с. Олешник. Після арешту чоловіка, залишившись без роботи і будучи вагітною, на її плечі ліг важкий тягар по утриманню й вихованню неповнолітніх дітей. Після народження дочки шукає роботу, але дружину "ворога народу" нікуди не приймають. У листопаді 1952 р. по Божому Провидінню й за допомоги добрих і чуйних людей їй вдається влаштуватись санітаркою у Виноградівській райлікарні. Там на протязі 10 років працювала на кухні, пізніше була переведена в бухгалтерію райлікарні, звідки й вийшла па пенсію. Разом із чоловіком дали путівку в життя чесним і працьовитим дітям: Софії, Йосифу і Магдалині.