Владика Андрій Бачинський (1732 – 1809)
Народився 14 листопада 1732 року в селі Бенятин у сім’ї священика. Відомий греко-католицький церковний діяч, публіцист, просвітитель. Учився в Ужгородській гімназії. Теологію та філософію вивчав у Трнаві і у 1758 році став доктором філософії.
Служив священиком з 1756 року. З 1772 по 1809 рік був єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії. Будучи єпископом, виступав як церковний діяч і просвітитель, організатор шкільної системи в краї. 1775 року переносить до Ужгорода єпархіальний осідок. Тут він створив велику для свого часу бібліотеку. 1778 року дворічну духовну школу, яка діяла в Мукачеві, реформував у семінарію і переніс її в стіни Ужгородського замку. Єпископ Бачинський допомагав у формації вчителів для шкіл, також заснував головну королівську гімназію.
Ввів у семінарії викладання руською мовою та зробив її діловою мовою єпископської канцелярії. Видав біблію церковнослов’янською мовою в п’яти томах, сприяв публікації робіт з історії І. Пастелія та І. Базиловича, також активно втручався у взаємини між поміщиками і селянами, будучи на стороні останніх. Помер 1809 року в Ужгороді, похований у крипті Ужгородського кафедрального собору.
• • •
Андрей Бачинський народився 14 листопада 1732 року в сім’ї сільського греко-католицького священика Теодора Бачинського в селі Бенятина Унгського комітату (тепер Східна Словаччина). Початкову освіту отримав, як і більшість дітей священиків того часу, від батька, бо в убогому підгірському селі Бенятина тоді ще не було ні школи, ні дяка. Батьки вже з раннього дитинства прищеплювали дитині любов до своєї Церкви і свого обряду, і він з радістю сидів у крилосі на місці дяка, допомагаючи батькові у Богослужіннях.
Коли Андрею виповнилось десять років, він в Ужгороді успішно складає іспит згідно з програмою народної школи. І батько віддає його для продовження навчання до Ужгородської гімназії, яка належала тоді єзуїтам.
Виконуючи розпорядження королеви Марії-Терезії від 21 квітня 1750 року про перепис парохій Мукачівської єпархії, єпископ Мануїл Ольшавський у цьому ж році приїхав до Бенятини і в протоколі залишив таку згадку: „Парох – Теодор Бачинський, висвячений у Галичині єпископом Устрицьким, прийнятий у парохію в Бенятину єпископом Годермарським. Парафіяльного грунту в Бенятині нема, парох живе на власному купленому.
Церква св. Миколая, дерев’яна, покрита шинглями (драницями), в доброму стані. Всі ікони на полотні. Антиміс Бизанція, цинкові дарохранительниця і чаша. Два стихарі, два дзвони. Кладовище огороджене. Метрика є. На утримання священика вірні дають по два віка вівса від хати”. Під час навчання Андрея в Ужгородській єзуїтській гімназії єпископ Мануїл Ольшавський завжди тримав його в полі зору. І коли Андрей у 1752 році здобув середню освіту, єпископ вислав його для продовження навчання на богословському факультеті Трнавського університету. Навчання йому давалось легко, без труднощів. Андрей завжди був одним із кращих учнів богословського факультету. Граф Майлат високо оцінював його здібності і „прийняв його за домашнього вчителя для своїх дітей”. Бути частим гостем „в графському домі Майлатів” було корисним для юнака, бо він тут навчився вести розмови „з людьми вищого походження” і мав можливість познайомитись із впливовими особами. Закінчивши богословські студії, Андрей повертається додому. 2-го вересня 1756 року єпископ Мануїл Ольшавський, як неодруженого, висвятив його на священика. Але після висвячення Андрей повертається в Трнаву, щоб продовжити навчання. У 1758 році о. Андрей Бачинський, здобувши вчений ступінь доктора теології, повертається до своєї єпархії. У цьому ж 1758 році єпископ Мануїл Ольшавський призначає його помічним священиком в містечко Дорог (тепер Гайдудорог в Угорщині), де на той час був парохом і деканом (1756-1760) о. Юрій Сабадош . У 1760 році єпископ Мануїл Ольшавський призначає о. Юрія Сабадоша парохом Мукачева і деканом Мукачівського деканату. У зв’язку з цим переміщенням о. Андрей Бачинський став парохом містечка Дорог і деканом Дорозького деканату, а пізніше — Саболчським і Сатмарським архідияконом. Андрей Бачинський протягом дванадцяти років був парохом міста Дорог.
Перші роки о. Андрея Бачинського на посаді пароха проходили у спокійній праці, в якій він знаходив велике задоволення. Але цей спокій не тривав дуже довго, бо на території його парохії в 1765 році розпочався бунт проти унії. Цей бунт виник не спонтанно, а був підготовлений ззовні і тому має свою окрему історію.
У 1764 році до містечка Токай приїхав один московський генерал з декількома молодшими офіцерами і з великою кількістю обслуговуючого персоналу. Серед цього персоналу був один російський православний нез’єднаний священик, який досить скоро зумів навести контакти із з’єднаним населенням Токаю і близьких до нього населених пунктів. Тут він розпочав протиунійну пропаганду і закликав до бунту проти унії. Свою агітаційну працю розповсюдив на русинів і сербів Саболчського комітату. Він підбурював їх відректися від унії і католицизму і щоб просили Карловацького митрополита послати до них православного священика. Його агітація знайшла добрий ґрунт в самому Гайдудорозі, де 21 липня 1765 року одна частина вірників відреклася унії і вислала делегацію до Карловацького митрополита, щоб випросили від нього для себе священика. Бачинський, довідавшись про ці події, зразу ж написав про це листа Егерському єпископу Карлу Естеразі, який разом зі своїми коментарями вислав листа Бачинського до Відня. Була призначена комісія для встановлення причин цього заколоту. Як у Ніредьгазі, так і в Гайдудорозі було вислухано свідків і учасників заколоту. Із зізнань точно встановили, що причиною цього бунту була агітаційна праця, проведена московським священиком з Токаю. Марія-Терезія, одержавши 16 вересня 1765 року протоколи цього слідства, одразу написала листа до російського царя, щоб відкликав свого генерала і його прислугу із Токаю. Одночасно заборонила Карловацькому митрополитові висилати до Гайдудорога православного священика.
Гайдудорозький бунт закінчився, але він залишив глибокий слід у Андрея Бачинського, бо ці події наштовхнули його, щоб шукати глибші причини і корені цих подій. Врешті-решт, він дійшов висновку, що головна причина незадоволення вірників у збереженні ними унії криється у залежності Мукачівської єпархії від Егерського єпископа.
Тут потрібно нагадати, що Мукачівська єпархія від самого початку свого існування була незалежною і мукачівські єпископи були самостійними, не були підпорядковані в ієрархічному смислі кому-небудь вищому в сані і ніколи не визнавали таким Константинопольського патріарха. Цю думку підтверджують листи Егерського єпископа Дьердя Липпая до кардинала Паллотто, а також листи-накази імператора Фердинанда ІІ до князя Дьердя Раковці і до капітана Мукачівського замку Яноша Баллінга, у яких як імператор, так і Липпай називають Мукачівського єпископа „Мукачівським патріархом”. Мукачівська єпархія у 1646 році, як самостійна і не залежна від іншої церковної влади єпархія, прийняла унію. Мадярська латинська церковна влада не бажала змиритися з таким станом речей і старалася підкорити під свою владу Мукачівську єпархію та її єпископів. У 1690 році Мукачівським єпископом був призначений Йосиф Де Камеліс. Він був призначений як титулярний єпископ Себастії та апостольський вікарій з підпорядкуванням Егерському латинському єпископу. Єпископ Де Камеліс не підкорився волі Егерського єпископа і відстояв свою незалежність від нього. Але після смерті єпископа Де Камеліса 22 серпня 1706 року і десятирічного безвладдя апостольським вікарієм Мукачівської єпархії Папа Климентій ХІ на початку 1716 року призначив Генадія Бізанція. Цим призначенням Мукачівська єпархія була перетворена в апостольський вікаріат, а її єпископи як „ритуальні вікарії” вимушені були підкорятись Егерським єпископам. Егерські єпископи старались обмежувати права Мукачівських єпископів. Проти такого стану єпархії протестували єпископи Генадій Бізанцій (1716-1733), Симеон Ольшавський (1733-1737), але їм не вдавалось добитись успіху. У цій боротьбі найбільших успіхів досяг єпископ Мануїл Ольшавський (1743-1767). Та й він до кінця свого життя не зміг добитись звільнення єпархії з-під влади Егерських єпископів. І тільки у 1771 році під час єпископства Іоанна Брадача (1767-1772) Мукачівська єпархія була канонізована Папою Климентом ХІV.
Пройдений шлях до канонізації єпархії не був легким, бо Егерські єпископи і Латинська Церква Угорщини стояли на перешкоді у вирішенні цієї справи Апостольською столицею. Справа канонізації єпархії почала набувати ширшого розмаху тільки, коли за це взялася сама імператриця Марія-Терезія. Заворушення в Мараморошськім комітаті і в Гайдудорозі переконали її в необхідності канонізації Мукачівської єпархії.
На прохання єпископа Мануїла Ольшавського імператриця Марія-Терезія 30 квітня 1766 року звернулася з листом-проханням до Папи Климента ХІІІ (1758-1769), щоб той канонізував Мукачівську єпархію Але Егерський єпископ граф Карло Естеразі, використавши свій церковний авторитет і при допомозі ново назначеного Віденського нунція Антонія Вісконтія, рішуче виступив проти канонізації, і Папа прислухався до нього. Після смерті єпископа Мануїла Ольшавського, 27 січня 1768 року, Івана Брадача Апостольська Столиця призначила тільки „апостольським вікарієм”. Тепер вже на прохання єпископа Іоанна Брадача імператриця Марія-Терезія, незважаючи на невдачу при першому зверненні до Папи, вже 7 березня 1768 року через кардинала Албані і своїх римських адвокатів знову просить, щоб Папа проголосив незалежність Мукачівської єпархії. Але Папа й на цей раз відмовив імператриці. Тоді Марія-Терезія звернулась листом від 24 серпня 1768 року до обох єпископів, тобто до Егерського і Мукачівського, щоб вони по-дружньому впорядкували усі суперечки між собою. Отримавши цього листа, у вересні 1769 року з чотирма архідияконами, між якими був і Андрей Бачинський, єпископ Іоанн Брадач поїхав до Егеру, щоб задовольнити прохання імператриці і дійти до згоди та порозуміння з єпископом Каролем Естеразі. Однак, ця зустріч не дала очікуваного результату, а навпаки: обидва єпископи відстоювали свої позиції, ніяк не могли знайти спільної мови, тож, урешті-решт, розійшлися із ще більшими непорозуміннями, як були до того.
Єпископ Іоанн Брадач дуже важко міг у собі опрацювати ту зверхність з якою Егерський єпископ вів розмову з ним і всією делегацією від Мукачівської єпархії. Він не бачив виходу з цього становища і тому навіть думав про те, щоб відмовитись від єпископства. Але після різдвяних свят приїхав у Мукачево навідати єпископа Андрій Бачинський, якому вдалося підбадьорити прибитого духом єпископа та намовити до нових дій. Андрій Бачинський не тільки заспокоїв єпископа, але й радить йому знову вислати послів до імператриці Марії Терезії. Єпископ Іоанн Брадач вже у лютому 1770 року, забезпечивши своїми довірчими листами, посилає у Відень Андрея Бачинського, як такого, що найкраще знав цю справу. У Відні Андрея Бачинського прийняли дуже холодно , а „тодішній радник угорської королівської канцелярії Йосиф Байзат зі всією старанністю і зусиллям турбувався про те, щоб цей депутат, не завершивши справу, повернувся туди, звідки прийшов”. У цій ситуації показались дійсні здібності молодого архідиякона. Не дивлячись на всі перешкоди Андрей Бачинський не мав наміру здаватись і своєю настирливістю він добився аудієнції у імператриці Марії Терезії. Андрей Бачинський одержав особисту аудієнцію в неділю 1-го квітня 1770 року, де „своїм вродженим мистецтвом діяти і говорити він” зумів переконати імператрицю в необхідності утворення окремої Мукачівської єпархії настільки, що вона тут же завірила його: „Що я не змогла зробити за попереднього папи Климента ХІІІ, без сумніву зроблю за теперішнього Климентія, щоб мукачівський єпископ канонізувався для католиків грецького обряду і, таким чином, був проголошений незалежним від ординарної юрисдикції егерців”.
Щоб справа канонічного утворення Мукачівської єпархії пройшла без перепон, то імператриця Марія Терезія послала Андрея Бачинського до свого головного дорадника в церковних справах, міністра Каєтана Плімегена, якого він скоро переконав у необхідності задовільнення домагань Мукачівської єпархії. Таким чином Андрею Бачинському вдається переконати всіх дорадників імператриці, які на першій же аудієнції у Марії Терезії 3-го квітня всі одноголосно підтримали її рішення у справі канонічного визнання Мукачівської єпархії.
Андрей Бачинський затримався у Відні аж до 15 квітня 1770 року і коли бачив, що справа Мукачівської єпархії просувається у доброму напрямку, то з великим задоволенням повернувся додому. У Мукачеві з великою радістю зустріли молодого архідиякона, який доповів про успішне закінчення дорученої йому справи.
Марія Терезія вже 12 травня 1770 року звернулася листом до Папи Климента ХІV (1769-1774), у якому просила остаточно вирішити питання канонізації Мукачівської єпархії. Одночасно, щоб обґрунтувати своє прохання, імператриця доручила з своєму римському адвокату Кокуелін виготовити новий меморандум, який вона передала до Святої Столиці. Кокуелін тепер був у вигідному положенні, бо він мав на руках Меморандум Егерського єпископа Кароля Естеразі і він досить легко всі твердження єпископа міг спростувати.
У 1764 році до містечка Токай приїхав один московський генерал з декількома молодшими офіцерами і з великою кількістю обслуговуючого персоналу. Серед цього персоналу був один російський православний нез’єднаний священик, який досить скоро зумів навести контакти із з’єднаним населенням Токаю і близьких до нього населених пунктів. Тут він розпочав протиунійну пропаганду і закликав до бунту проти унії. Свою агітаційну працю розповсюдив на русинів і сербів Саболчського комітату. Він підбурював їх відректися від унії і католицизму і щоб просили Карловацького митрополита послати до них православного священика. Його агітація знайшла добрий ґрунт в самому Гайдудорозі, де 21 липня 1765 року одна частина вірників відреклася унії і вислала делегацію до Карловацького митрополита, щоб випросили від нього для себе священика. Бачинський, довідавшись про ці події, зразу ж написав про це листа Егерському єпископу Карлу Естеразі, який разом зі своїми коментарями вислав листа Бачинського до Відня. Була призначена комісія для встановлення причин цього заколоту. Як у Ніредьгазі, так і в Гайдудорозі було вислухано свідків і учасників заколоту. Із зізнань точно встановили, що причиною цього бунту була агітаційна праця, проведена московським священиком з Токаю. Марія-Терезія, одержавши 16 вересня 1765 року протоколи цього слідства, одразу написала листа до російського царя, щоб відкликав свого генерала і його прислугу із Токаю. Одночасно заборонила Карловацькому митрополитові висилати до Гайдудорога православного священика.
Гайдудорозький бунт закінчився, але він залишив глибокий слід у Андрея Бачинського, бо ці події наштовхнули його, щоб шукати глибші причини і корені цих подій. Врешті-решт, він дійшов висновку, що головна причина незадоволення вірників у збереженні ними унії криється у залежності Мукачівської єпархії від Егерського єпископа.
Тут потрібно нагадати, що Мукачівська єпархія від самого початку свого існування була незалежною і мукачівські єпископи були самостійними, не були підпорядковані в ієрархічному смислі кому-небудь вищому в сані і ніколи не визнавали таким Константинопольського патріарха. Цю думку підтверджують листи Егерського єпископа Дьердя Липпая до кардинала Паллотто, а також листи-накази імператора Фердинанда ІІ до князя Дьердя Раковці і до капітана Мукачівського замку Яноша Баллінга, у яких як імператор, так і Липпай називають Мукачівського єпископа „Мукачівським патріархом”. Мукачівська єпархія у 1646 році, як самостійна і не залежна від іншої церковної влади єпархія, прийняла унію. Мадярська латинська церковна влада не бажала змиритися з таким станом речей і старалася підкорити під свою владу Мукачівську єпархію та її єпископів. У 1690 році Мукачівським єпископом був призначений Йосиф Де Камеліс. Він був призначений як титулярний єпископ Себастії та апостольський вікарій з підпорядкуванням Егерському латинському єпископу. Єпископ Де Камеліс не підкорився волі Егерського єпископа і відстояв свою незалежність від нього. Але після смерті єпископа Де Камеліса 22 серпня 1706 року і десятирічного безвладдя апостольським вікарієм Мукачівської єпархії Папа Климентій ХІ на початку 1716 року призначив Генадія Бізанція. Цим призначенням Мукачівська єпархія була перетворена в апостольський вікаріат, а її єпископи як „ритуальні вікарії” вимушені були підкорятись Егерським єпископам. Егерські єпископи старались обмежувати права Мукачівських єпископів. Проти такого стану єпархії протестували єпископи Генадій Бізанцій (1716-1733), Симеон Ольшавський (1733-1737), але їм не вдавалось добитись успіху. У цій боротьбі найбільших успіхів досяг єпископ Мануїл Ольшавський (1743-1767). Та й він до кінця свого життя не зміг добитись звільнення єпархії з-під влади Егерських єпископів. І тільки у 1771 році під час єпископства Іоанна Брадача (1767-1772) Мукачівська єпархія була канонізована Папою Климентом ХІV.
Пройдений шлях до канонізації єпархії не був легким, бо Егерські єпископи і Латинська Церква Угорщини стояли на перешкоді у вирішенні цієї справи Апостольською столицею. Справа канонізації єпархії почала набувати ширшого розмаху тільки, коли за це взялася сама імператриця Марія-Терезія. Заворушення в Мараморошськім комітаті і в Гайдудорозі переконали її в необхідності канонізації Мукачівської єпархії.
Андрей Бачинський затримався у Відні аж до 15 квітня 1770 року і коли бачив, що справа Мукачівської єпархії просувається у доброму напрямку, то з великим задоволенням повернувся додому. У Мукачеві з великою радістю зустріли молодого архідиякона, який доповів про успішне закінчення дорученої йому справи.
Марія Терезія вже 12 травня 1770 року звернулася листом до Папи Климента ХІV (1769-1774), у якому просила остаточно вирішити питання канонізації Мукачівської єпархії. Одночасно, щоб обґрунтувати своє прохання, імператриця доручила з своєму римському адвокату Кокуелін виготовити новий меморандум, який вона передала до Святої Столиці. Кокуелін тепер був у вигідному положенні, бо він мав на руках Меморандум Егерського єпископа Кароля Естеразі і він досить легко всі твердження єпископа міг спростувати.
Щоб справа канонічного утворення Мукачівської єпархії пройшла без перепон, імператриця Марія Терезія відіслала Андрея Бачинського до свого головного дорадника в церковних справах, міністра Каєтана Плімегена, якого він скоро переконав у необхідності задоволення домагань Мукачівської єпархії. Таким чином Андрею Бачинському вдається переконати всіх дорадників імператриці, які на першій же аудієнції у Марії Терезії 3-го квітня всі одноголосно підтримали її рішення у справі канонічного визнання Мукачівської єпархії.
Андрей Бачинський затримався у Відні аж до 15 квітня 1770 року, і коли бачив, що справа Мукачівської єпархії просувається у доброму напрямку, з великим задоволенням повернувся додому. У Мукачеві з великою радістю зустріли молодого архідиякона, який доповів про успішне закінчення дорученої йому справи.
У травні 1770 року приїхав до Мукачева імператор Йосиф ІІ, який не тільки прийняв на аудієнції єпископа Мукачівської єпархії Іоанна Брадача (1768-1772), але був присутній на Архієрейській Службі Божій на празник Зіслання Святого Духа у церкві монастиря св. Миколая. Головним церемоніалом був о. Андрей Бачинський, який пояснював на німецькій мові імператору хід Літургії Східного обряду. В розмові з імператором, Андрей Бачинський багато розповів про жалюгідне становище та утиски Мукачівської єпархії. Андрей Бачинський і в цьому випадку старався використати цю зустріч із Йосифом ІІ, щоб здобути для справи канонізації Мукачівської єпархії ще одну впливову людину при імператорському дворі.
Але, незважаючи на всі законні доводи, Римська Столиця і далі була на боці Егерського єпископа Карла Естерагазі. Тоді Марія Терезія розпорядженням від 14 вересня 1770 наказала своєму міністру Кауніцу, щоби постарався прискорити буллу канонізації Мукачівської єпархії у Римі. Одначе Папа Климентій ХІV, згідно зі своєю постановою від 10 жовтня 1770 року, мав намір ще раз вислухати Егерського єпископа Карла Естергазі. Марія Терезія рішуче виступила проти цього затягування часу і відкрито заявила Віденському Нунцію Вісконті, що, врешті-решт, буде змушена сама прийняти рішення по цій справі, тобто, користуючись своїм патрональним правом, зможе й сама заснувати Мукачівську єпархію. Нунцій зразу ж 1 листопада 1770 року поспішив повідомити про це Папу, але й сама імператриця через п’ять днів (6 листопада) повідомила Папу про свій намір. Папа Климентій ХІV, не дочекавшись листа Марії Терезії, щоб вона не зробила цієї церковної акції без римського погодження, вже 17 листопада повідомив Віденського Нунція про свою згоду на канонічне заснування Мукачівської єпархії. Отримавши листа від Марії Терезії, Папа Климентій ХІV своїм листом від 24 листопада 1770 року повідомив про свій намір також імператрицю Австрії.
Врешті-решт, старання, ерудиція і дипломатичний хист, якими о. Андрей Бачинський покорив імператрицю і її міністрів, дали щедрий плід, бо 19 вересня 1771 року Папа Климентій ХІV буллою „Eximia Regalium Principum” канонічно визнав Мукачівську єпархію. А 23 вересня 1771 року Іоанна Брадача, до цих пір титулярного „Россенського” єпископа, призначив дійсним Мукачівським єпископом. Єпископ Іоанн Брадач тішився новим титулом досить короткий час, бо через неповних десять місяців, 4 липня 1772 року, помер. Після смерті єпископа Іоанна Брадача духовенство Мукачівської єпархії одноголосно вибрало о. Андрея Бачинського капітулярним вікарієм і дочасним управителем єпархії.
17 липня 1772 року Андрей Бачинський повідомив імператорську канцелярію і Віденського Апостольського Нунція про смерть єпископа Іоанна Брадача і про вибір його особи на капітулярного вікарія.