Початок Індикту (нового церковного року)
о. Назар Винницький - lic. Theo
Сер 31, 2024
Початок нового церковного року називається індиктом. З латинської мови «індикт» означає «проголошення» - оголошення важливих указів і постанов, виданих римським імператором. Перший такий індикт з'явився за правління імператора Діоклетіана (284-305). Це був перепис людей і майна, який проводився кожні 15 років у Римській імперії для визначення оцінки майна та сплати податків. У VI ст., за царювання Юстиніана I (527-565), в християнській Церкві вводиться календарне числення по Індиктам або індіктіон (від лат. Indictio – оголошення), 15-річним періодам накладення данини. Під indictio в Римській імперії розумілося позначення цифри податку, які слід було зібрати в даному році. Таким чином, фінансовий рік в імперії починався «вказівкою, наказом» (indictio) імператора, скільки потрібно зібрати податку, при цьому кожні 15 років проводилася переоцінка маєтків. Згодом слово «індикт» стало використовуватися не тільки в економічно-демографічних питаннях, але й для позначення циклу з п’ятнадцяти років і його першого дня.
Спочатку індикт вираховувався з 23 вересня, дати народження Октавіана Августа, першого імператора Риму, але під час правління імператора Костянтина (306-337) він був перенесений на 1 вересня.
Отці Першого Вселенського Собору у Нікеї у 325р. визнали 1 вересня початком Церковного року, ця практика залишається у східних церквах донині.
Святкування саме 1 вересня, як початку нового церковного року, збігається із давньоєврейською традицією. Євреї в цей час святкували свято Суккот: «Це свято пригадувало юдеям про кочування стародавнього Ізраїлю протягом сорока років пустелею після виходу із Єгипту. Тому юдейське свято Суккот накладалося на римський Індикт і, відповідно, християнство прийняло це за новий церковний рік».
У XI столітті, після Хрещення українських земель, наші предки формують Чин літопроголошення, тому в древній літургійній традиції Київської Церкви з’являється урочистий Молебень на початок нового церковного року. У візантійській церковній традиції цей день вважається малим господським святом, однак окремого літургійного богослужіння для нього немає, за винятком тропаря і кондака та деяких літургійних стихир властивих цьому святу.
Літургійний рік складено так, що центральне місце в ньому посідає наш Божественний Спаситель в оточенні ангелів і всіх святих. У документі Другого Ватиканського Собору — Конституції про Святу Літургію — читаємо: „Свята Мати Церква вважає, що завданням її є в означені дні протягом року святкувати святим способом спасенне діло божественного Обручника. Щотижня, у день, що його назвала неділею, вона згадує Господнє Воскресення, яке також раз у році звеличує найбільшими врочистостями Пасхи, разом із Його святими стражданнями. А ціле Христове таїнство вона розгортає протягом річного круга: від Воплочення і Різдва, аж до Вознесення, до дня П’ятдесятниці та й до очікування блаженної надії й Господнього пришестя”.
Свята нашого церковного року, не повинні бути для нас просто спогадами про історичні події, які раз і назавжди відбулися і минули. Ми повинні кожного разу духовно переживати їх у своїх серцях і брати таку активну участь у цих подіях, ніби ми були реальними живими свідками та учасниками подій, що відбуваються. Особа Ісуса Христа (довкола якого зосереджено все коло церковного року) не є мертвою історичною особою, яка жила колись. Ісус Христос живе вічно, він реальний. Він навчає нас сьогодні, як і в минулому, наставляє нас, освячує нас і прощає, жертвує собою заради нас, спасає нас, подаючи приклад людству. «Ісус Христос учора, і сьогодні, і навіки Той Самий!» (Євр. 13, 8). Отже, літургійний рік є копією живого Христа, Його праці та науки; це містичне відтворення таємниць з Його життя в серцях віруючих.