Єпископ-номінат Теодор: цінувати й розвивати дари Мукачівської єпархії

«Чисто по-людськи кожен може засумніватися в своїх силах, але є Божа благодать, яка доповнює всякі наші немочі, і я на неї уповаю», – зазначає в інтерв’ю владика-номінат Теодор Мацапула, якого цими днями Папа Франциск призначив Правлячим єпископом Мукачівської греко-католицької єпархії.

Світлана Духович – Ватикан

Цінувати і розвивати дари, якими Бог наділив Закарпаття, яке в час війни стало місцем транзиту і прихистку для численних біженців і переселенців; і де, немов відображаючи багатство природи, співіснують різні національні меншини. Плекати також і дари Мукачівської греко-католицької єпархії, з її неповторною літургійною традицією, де служать священики різних поколінь, які зростали в різних культурних середовищах; об’єднувати їхні спільні зусилля, спрямовуючи «до тієї цілі, яку має кожен священик: привести людей до Ісуса Христа». З такими намірами у єпископське служіння вступає владика-номінат Теодор Мацапула, який незабаром очолить Мукачівську греко-католицьку єпархію. В інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News він розповів про деякі моменти, які були важливими для його формування, про те, які сфери життя єпархії хотів би насамперед розвивати і яким чином хоче будувати свої стосунки з місцевими священиками.

Владико, якими були перші думки, коли Ви дізналися про своє єпископське призначення?

Я не можу сказати, що це для мене було повністю несподівано. Тому що вже ходили чутки і були певні підказки, натяків про те, що «для тебе готується якесь більше служіння». Я завжди якось віджартовувався, тому що практично всім монахам чи неодруженим священикам говорять жартома: «Ти колись будеш єпископом». Але коли я отримав повідомлення від нунція про те, що він хоче зі мною розмовляти, то я зрозумів, про що йдеться. Я йому перетелефонував, і він покликав мене, щоб зустрітися особисто. Коли я до нього приїхав в Київ у нунціатуру, тоді ми мали дуже довгу, майже тригодинну розмову. Звичайно, що було хвилювання, тому що це дуже велика відповідальність і дуже велика паства, яка очікує на свого пастиря, і тому чисто по-людськи кожен може засумніватися в своїх силах. Але є Божа благодать, яка доповнює всякі наші немочі, і я на неї уповаю. Нунцій дав мені три дні на роздуми, вірніше, я попросив цих три дні на роздуми, і я їх використав, відвідавши три храми, які для мене є дуже дорогі. Перший храм – це наш Крилоський храм, де я молився біля Галицької ікони і просив Господа Бога, щоб дав мені розпізнання. Другий храм я відвідав у селі Ямниця, де в 1984 році мене охрестив один підпільний священик. І третій храм – це храм на Ясній Горі в Гошеві, там, де я відчув своє покликання до монашого стану. Тому, маючи таку духовну підготовку упродовж цих трьох днів, я потім сказав Господу Богу «Так». Звичайно, я хотів би відповісти так само, як Марія: дуже швидко, з готовністю, але напевне, що мені ще до цього дуже далеко, тому я попросив трошки більше часу. І, мабуть, у мене було більше питань, аніж у Марії. У Пречистої Діви Марії було тільки одне питання: «Як це станеться?». А в мене тих питань було дуже багато. Але за допомогою цих трьох святих місць, за допомогою нунція, а також мого духівника, я розпізнав Божу волю і відповів на це покликання.

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/Владика Номінант__g4.mp3[/audio]

Церква Вас покликала бути єпископом у важкий для України час – в час повномасштабної війни. Який зміст Ви відчитуєте у цьому і які найбільші виклики бачите в цьому контексті перед всіма єпископами?

Про Закарпаття дуже часто кажуть, що ми є як у Бога за пазухою, тому що сюди не летять ракети. Звичайно, ми, можливо, трохи безпечніше почуваємо себе, бо ми обгорнуті кордонами європейських країн, які входять до НАТО. Але тим не менше, як і увесь організм України, ми дуже глибоко відчуваємо рани війни. Зокрема, специфіка Закарпаття полягає в тому те, що ми приймали дуже багато біженців і переселенців. Пригадую перші дні війни, коли ми мусіли приймати дуже багатьох людей, які втікали зі своїх зруйнованих домівок, втрачали все своє майно… Ця проблема продовжує існувати, і ми надалі покликані вирішувати ці всі гуманітарні проблеми. Якщо порівнювати з іншими єпископами, я вважаю, що у кожного єпископа, мабуть, є своя специфіка того, як лікувати ці рани війни. Але це спільний біль, і кожен, у міру того, до чого Господь Бог його кличе, старається це все виконувати. Ну а ми стараємося також не тільки допомагати тим людям, які є тут, у нас на Закарпатті, але також дуже багато наших священиків мають різні ініціативи, щоби допомагати людям на Сході, а також нашим воїнам.

Чи проводяться у Вас якісь заходи, спрямовані на те, щоб допомогти священикам надавати підтримку людям, які переживають різні важкі випробування ?

Час від часу у нас проводяться курси для капеланів. Закарпаття для цього є дуже придатним регіоном, спокійним, з гарною природою, і тому для капеланів це місце є дуже приємним і допомагає їм зростати в тому, до чого Господь Бог їх покликав. Також ми часто ми організовуємо курси з психологами, які допомагають священикам краще допомагати людям, які борються зі стресом, особливо з посттравматичним синдромом. Є теж багато інших різних ініціатив. Зокрема, я зараз пригадую моїх співбратів священиків, які навчилися робити в тетрапакетах їжу для наших воїнів. Це і голубці, і бульйон, і плов, і інші страви. Воїну дуже легко і зручно взяти з собою цей продукт, коли він в окопі, чи на передовій, і насититися смачним обідом. Зокрема, треба також згадати про типову страву на Закарпатті бограч. Наші священики дуже велику партію цієї закарпатської страви щотижня відправляють на передову для хлопців.

Владико, Ви належите до Згромадження Воплоченого Слова, і це згромадження є місійним. Яким чином цей досвід впливатиме, на Вашу думку, на Ваше єпископське служіння?

Насамперед, специфіка нашого Згромадження – це євангелізація культури, тобто нести Ісуса Христа в те середовище, де є людина. І тому для Закарпаття, як для мультикультурного регіону, ця специфіка є дуже актуальна. Ну і мені особисто цей досвід може стати у пригоді в тому сенсі, що я мав можливість відвідувати дуже багатьох наших місіонерів в різних країнах: в Латинській Америці, зокрема в Аргентині, в Іспанії, Італії, Франції. Я бачив багатьох священиків-монахів, сестер, які задіяні в різну харитативну роботу, а також здійснюють місійну діяльність там, де Слово Боже ще зовсім не проповідувалося. Наприклад, маю дуже гарне спілкування з моїми співбратами, які працюють також в інших країнах, де триває війна, зокрема в Газі, а також в Сирії. Тобто спілкуватися з ними, спілкуватися про те, як вони переживають війну – для мене цей досвід став дуже корисним, коли у нас почалася ця повномасштабна війна 2022 року.

Владико, як Ви вже згадали, Ви народилися в Крилосі, в древньому Галичі, на Прикарпатті, але вже дванадцять років служите в Мукачівській греко-католицькій єпархії, отож мали змогу добре з нею ознайомитися. Якою, на вашу думку, є її харизма в лоні Христової Церкви і які сфери її життя ви б хотіли насамперед розвивати?

Вчора, коли об'явили про те, що я буду єпископом, першими, хто мене привітав, були діти з нашої католицької школи ТеоБенд [ред. що діє при Ужгородському греко-католицькому катедральному соборі]. Це недавно заснована школа, і вона дуже активно і гарно розвивається. Як на мене, цьому потрібно надати дуже великий пріоритет, тому що зараз, як ніколи, ми потребуємо гарної, освіченої молоді, багатьох людей, які вміють жити християнськими цінностями. Тому, мені здається, це буде моїм пріоритетом, щоб це все діло, яке розпочав мій попередник владика Ніл Лущак, ми могли продовжувати. І також мені спадає на думку наше духовенство. Воно дуже різноманітне: ми маємо як священиків, що пережили підпілля, так і дуже молодих священиків, яких ми так жартома називаємо “поколінням гаджетів”. Середній вік наших священиків тридцять шість років, і якщо брати в процентному співвідношенні з іншими країнами, то це дуже хороший показник. Тобто маємо дуже молоде духовенство, а отже, це є дуже велика сила. І ще одною особливістю нашої єпархії є те, що вона має дуже унікальні особливості літургійного співу: всі, хто вперше приїжджає на Закарпаття і чує цей спів, то захоплюються цією традицією. Маємо також румунські громади, угорські, маємо представників словацького народу, адже ми межуємо з багатьма іншими країнами, такими як Румунія, Угорщина, Словаччина, Польща. Ну і також варто пригадати про монашество. Блаженної пам'яті владика Мілан Шашік, один з моїх попередників, докладав дуже великих зусиль для того, щоби різні чини і згромадження привести до нашої єпархії. Тому в нас на Закарпатті маємо двадцять вісім монаших домів різних згромаджень. Я думаю, що не кожна єпархія може цим втішатися, а ми маємо дуже різні харизми. Маємо традиційні чини, такі як отці василіяни, сестри василіянки, сестри служебниці Непорочної Діви Марії та інші, а також маємо і нові згромадження, такі як, наприклад, Сестри Марії Вранішньої Зорі. Порівняно недавно до нас приїхали отці капуцини східної гілки, отці францисканці східної гілки та інші сестри, які працюють в нашій єпархії. Я думаю, що ці всі складові – це дуже велике багатство, великий подарунок від Бога. Ми маємо чим втішатися і маємо що розвивати.

Владико, хто з Вашого минулого відіграв найбільшу роль у розвитку тих здібностей, які, на Вашу думку, знадобляться вам у єпископському служінні?

Я думаю, що, напевно, як і для кожного, це його сім'я. Мої батьки були вчителями, а отже, прищепили мені любов до слова. Вони, до речі, були філологами, – я теж у свій час планував бути філологом, але Господь Бог покликав мене на інший шлях, – і тому вони навчили мене любити слово, вони навчили мене висловлюватися, тому я щиро їм за це вдячний. Також моя бабуся, яка навчила мене молитися, навчила мене ходити до церкви, завжди мене брала з собою на всі богослужіння. Тобто ті особи, які пов'язані з моїм дитинством. Якщо вже взяти період мого священства, то очевидно, що багато членів чернечої родини Воплоченого Слова, які мене формували і яким підказували, радили, виправляли, коли було потрібно, зіграли надзвичайно важливу роль в моєму формуванні. Також не можу не згадати ще раз владику Мілана Шашіка, біля якого я працював кілька років як синкел у справах монашества, і який, можна так сказати, навчив мене особисто любити деталі: він завжди був дуже уважним до кожної особи, завжди був дуже акуратний у всьому і, окрім того, що він був глибоко духовною особистістю, він був дуже добрим практиком, практичним у всьому. І очевидно, що цю рису я від нього хотів би перейняти, наскільки мені вдасться.

І останнє, про що я би хотіла вас запитати: яке слово чи вислів міг би описати те, як ви хочете будувати стосунки між Вами як єпископом і священиками?

Я дуже тішуся, що тепер в єпархії я маю дуже добрих священиків, з якими я впродовж цих дванадцяти років плекав гарні стосунки співпраці, зокрема з тими, що були до мене, до моєї парафії найближче, але також і за межами мого деканату. Це дуже гарна і хороша співпраця. Яким словом чи висловом я би міг описати? Думаю, що я би обрав слово «єдність у розмаїтті». Тому що ми всі дуже різні: ми різного походження, різної культурної особливості нашого регіону, різного віку – одні з підпілля, інші дуже молоді – і це наше багатство, і треба зробити все для того, щоби оце все багатство об'єднати у спільні зусилля, до тієї цілі, яку має кожен священик: привести людей до Ісуса Христа. А це, звичайно, досягається і через проповідь Божого Слова, і через працю з людьми, і особливо тепер, в час війни, через діла милосердя щодо потребуючих. Тому об'єднати це все багатство, яке ми маємо, бути єдиними у тій ревності, праці, і зусиллях для слави Божої – це, напевно, те, що я хотів би насамперед розвивати і будувати.