Пам'яті отця Андрія Барни
о. Михайло Фетько - Шпитальний капелан
Вер 10, 2024
In Memoriam: о. Андрій Барна (1982–2024) – колишній реґент катедрального хору
Виступ хору під час Різдвяного концерту
02 вересня 2024 року відійшов до Господа колишній реґент катедрального хору ім. Блаженного Теодора Ромжі в м. Ужгород священник Андрій Барна. Він, як талановитий музикант, завершив земний шлях на 43 році життя та 20-му році священства.
Його раптова смерть стала великим потрясінням та втратою не тільки для родини й друзів, але й для всієї Мукачівської Греко-Католицької Єпархії. Тому найперше висловлюю найщиріші співчуття всім рідним, близьким, вірникам його рідного міста Тячів, а також численним парафіянам у селах Вільхівці, Вільхівські Лази, Катедрального собору особливо хористам, душпастирем, яких він був у минулому та особливо парафіянам у селах Терново та Криве (Тячівського деканату), де він був із 2017 року і дотепер настоятелем та душеопікуном.
Хоч ми з отцем Андрієм не були близько знайомі, але об’єднував нас спільний інтерес та велика любов до літургійної та музичної традиції Мукачівської Греко-Католицької Церкви. Адже саме ця спадщина допомагає Христовій Церкві вже впродовж багатьох століть свідчити та проповідувати людям Триєдиного Бога. Саме вона несе в собі та розкриває перед нами глибокі думки людського пошуку Бога та спілкування людини з Ним. Вона подарувала нам чудові різдвяні колядки, пасхальні піснеспіви, які з року в рік піднімають нас із неохоти, додають наснаги, наповнюють миром та збирають усю родину за столом. І саме вона допомагає нам у важкі хвилини життя, коли часом бракує слів і сил висловити та вербалізувати горе й біль. Тому й не дивно, що наш народ, емігруючи до США чи Канади, поніс туди з собою цю багату літургійно-музичну канву східного унійного християнства «богоспасаємого міста Мукачева». Ці мелодії церковного співу з’єднали нас воєдино з братами та сестрами греко-католиками в Сербії, Словаччині, Угорщині, Хорватії, США та Канаді. Адже всі ми хоч і різними мовами (відповідно церковно-слов’янською, українською, англійською, словацькою, угорською та сербською) немов в унісон співаємо одні й ті ж мелодії «Церковного Простопінія» (Простоспіву), нотної церковно-богослужбової книги, впорядкованої 118 років тому Й. Бокшаєм та Й. Малиничем. Більше того, ці мелодії є екуменічні, адже частина православних громад Закарпаття донині прославляє Бога теж мелодіями «Простопінія».
Отець Андрій присвятив без перебільшення велику частину свого життя цій унікальній «співаній молитві Церкви». Будучи наступником великих реґентів Ужгородського греко-католицького Катедрального Собору, таких як: о. Йоан Бокшай, о. Михайло Орос та інших, він континуітивно з великим запалом працював для того, щоб музично-молитовну спадщину «Простопінія» доступно донести й передати молодому поколінню 21 століття. Якщо реґент о. Бокшай, разом із дяком Малиновичем в 1906 році видають загальний нотний збірник богослужбового співу, то реґент о. Орос, разом із теперішнім єпископом Нілом, відчитуючи «знаки часу» (2 Ват. Собор), записують у 1990-х роках деякі частини «Простопінія» в аудіоформаті, щоб краще популяризувати ці мелодії серед вірників. Однак молодий о. Барна в 2000-х роках, застосовуючи сучасні комп'ютерні технології, йде ще далі і вкладає титанічний труд у запис аудіо CD цілого «Простопінія», починаючи від гласів, піснеспівів утренні, вечірні, свят, чинів таїнств і закінчуючи літургіями. Ці CD-диски стали для багатьох семінаристів, священників та дяків надзвичайно релевантною допомогою. Адже не всі, як і автор цих рядків, «дружать» із нотною грамотою, однак багато хто має хороший музичний слух. Пригадую, як ми, семінаристи, прискіпливо прослуховували записи о. Андрія, готуючись до лекцій та іспитів із церковного співу. Славний Ірмос «Чужде матерем» звучав у кожній кімнаті. Його приємний голос – м'який, звучний тенор було завжди мило слухати. І саме його молодий голос став несподівано голосом і літургійним обличчям нашої церкви мучениці та музично-пісенної культури. Хочеться вірити, що нова плеяда талановитих священників-музикантів та літургістів, які Богу дяка, в єпархії є, продовжать працю о. Барни і вдихнуть новий дух як мінімум у такий євангелізаційний матеріал як: «Пісенник» священника Уріїла (1900 р.) та Ужгородський «Требник» (1932/1941 рр.), реформа яких – у дусі нової євангелізації назріла вже давно.
Перед тим, як очолити катедральний хор ім. Блаженного Теодора Ромжі в м. Ужгород, отець Андрій викладає з 2005 по 2011 роки церковний спів у Хустській малій семінарії для молодих семінаристів-богословів. Пізніше готує матеріал та починає викладати для дяків на дяківсько-катехитичних курсах. Він надихає молоді серця не тільки своїм музичним талантом, але і прекрасним почуттям гумору та скромністю. Паралельно, не полишаючи душеопікунської праці у Тячівському деканаті, він, між іншим, модерує музичний супровід молодіжної пішої прощі до Великого Бичкова та унікальної прощі народів і національностей, якій, до слова, наступного року виповниться 20 років. Саме ця проща на закарпатській землі або, інакше кажучи, у центрі Європи стала майданчиком не тільки спільної молитви, але й інтернаціонального та навіть екуменічного діалогу. Проща народів і національностей об’єднує щорічно чисельних паломників із Румунії, Чехії, Польщі, Словаччини, Угорщини, Австрії та з всієї України. Ця церковна ініціатива, ціль якої - поширення культури діалогу, толерантності, миру між народами, національностями та екуменізму між релігійними конфесіями відіграє важливу роль у формуванні ідентичності та консолідації закарпатського суспільства та й самої Мукачівської Єпархії. Подібних нейтральних майданчиків для міжкультурного діалогу в Україні нема і навіть у Західній Європі велика рідкість. Дивно, але, на жаль, проща народів і національностей залишається недооціненою обласною та вищою українською владою (МЗС).
Під час однієї з прощ народів і національностей
Із 2011 по 2016 роки о. Андрій керує хором ім. Блаженного Теодора Ромжі у прекрасному Катедральному соборі та виконує обов’язки душпастиря-помічника. Під його керівництвом хор опановує нові партитури, оновлює свій персональний склад, музично супроводжує усі головні Богослужіння собору, бере проактивну участь у різдвяних і пасхальних концертах та традиційно відправляється в паломницькі подорожі. Лише хористам й реґентам відомо, скільки часу й енергії потрібно витратити на вивчення твору під час репетицій. В цей час отець реґент Барна виношує мрію і робить перші кроки для перекладу, транскрипції та запису «Простопінія» для богослужбових текстів українською мовою. Він також пише і компонує свої авторські пісні.
Під час ужгородських років його накриває й хвиля суму за рідним Тячівським деканатом, а саме: за духом співбратньої об'єднаності. Клерикальній спільноті Тячівського деканату вдалось за останні два десятиліття сформувати справді унікальний досвід згуртованості, довіри та взаємної підтримки. Ця спільнота об’єднала і згуртувала священників та мирян у молитві навколо Бога. Єдність цієї спільноти з Богом переросла з часом у єдність не лише в молитві, а й у праці та відпочинку. Отець Андрій, як один із активних будівничих цієї спільноти, надзвичайно цінував та любив цей етос спільноти. Адже головне покликання музики та мистецтва – з’єднувати людей, надихати усіх до гармонії та краси, зробити цей світ прекраснішим, духовно збагатити його мешканців та стати джерелом радості й підтримки у важкі хвилини. Тішить, що один із учасників цієї Тячівської церковної спільноти, о. Теодор Мацапула ВС, який там частково сформувався, тепер вже в ролі нового єпископа Мукачівського буде ділитися досвідом цього духу єдності з іншими деканатами та громадами і шукати шляхи його якісного примноження та імплементації.
Разом з священниками Тячівського деканату
Краса нашого східного християнства полягає не лише у слові, але і в невербальних формах вираження. Віра у нас передається як на інтелектуальному рівні, так і за допомогою співу, архітектури, мистецтва, літургійних риз, процесій, іконопису, торкаючи всі класичні п’ять видів почуттів: зір, слух, нюх, смак, дотик. Часто це невербальне (поцілунок чи обійми) може мати більш інтенсивну силу, ніж, наприклад, вербальне освідчення в коханні.
Отець Барна як богослов («богослов – це той, хто молиться, а хто молиться, той богослов», св. Євагрій) добре знав східну традицію вокальної музики, тобто відсутність інструментального музичного супроводу богослужінь. Адже згідно автентичних східних традицій, саме людський голос, дарований Богом, вважається природнім і найдосконалішим інструментом для вираження слова. Однак, як добрий душпастир, керуючись пастирською второпністю та методами нової євангелізації, з огляду найперше на духовне добро молоді, він радо використовував і музичні інструменти.
Під час молитві з молоддю
Він був свідомий тієї великої відповідальності і високих вимог до нього як церковного реґента, музиканта та співака, тому, що всі, хто співає у церкві, хто «позичає» Богові свій голос, стають частиною якогось більшого контексту, ніж здається на перший погляд, а саме: зв’язку між небом і землею, Богом і людиною. Спів людей у храмі – це немов спільна пісня в унісон з ангелами в небі. «Ми херувимів тайно являючи…» співаємо на кожній Літургії. Співаючи гімни Богові, ми буквально починаємо дихати молитвою. «Хто співає, той молиться двічі», - навчав св. Августин. Хоч все богослужіння і відбувається на наших очах, але мова і музика ніби не «від світу цього». Особливо це відчутно на богослужіннях східних церков, оскільки Схід говорить про Бога поетично. Східне «поетичне» богослов’я вчить нас, що про Бога слід говорити іншою мовою, ніж про повсякденні речі. Суперзіркою таких ліричних пісень та гімнів був Єфрем Сирійський. І церковнослов'янська мова, яку нам не завжди легко сьогодні зрозуміти, передає у блискучий спосіб цей досить сильний богословський посил – до містерії Бога можна наблизитися лише лірично.
За свідченням друзів отця Барни, на його сторінці Фейсбук у минулому досить довго були записані слова «Слава Богу за все!», які належать св. Івану Золотоустому. Цей вислів подяки та хвали нагадує мені про великого німецького композитора та органіста Йоганна Себастьяна Баха. Він, як відомо, втратив одинадцять рідних дітей та дружину. Але, незважаючи на ці болючі випробування долі, він титанічно творив далі і залишив по собі томи геніальних творів. Але як він зміг не розчаруватися і не опустити руки? Секрет, можливо, у тому, що Бах перед тим, як приступити до написання нового музичного твору, щоразу надписував угорі партитурної сторінки спершу: «Господи, допоможи!», а далі, коли ж закінчував писати, то наприкінці партитури завжди дописував: «Soli Deo gloria!», що в перекладі означає: «Єдиному Богу хвала!».
Музика та християнська віра від самих початків завжди були пов’язані. Вже в перших християн спів займав постійне літургійне місце в спільнотних (церковних) богослужіннях. Цікаво теж, що на ранньохристиянських настінних розписах, які можна побачити сьогодні в римських катакомбах і на стародавніх християнських саркофагах, Христос неодноразово зображувався як міфічний співак Орфей.
Згідно цього давньогрецького міфу, Орфеєві пісні зачаровують людей і природу. Де б він не виступав зі своєю лірою, він гарантує злагоду і мир. Навіть тварини слухають його музику, а дерева схиляються донизу, щоб почути його пісню.
Одного разу Орфей закохується в прекрасну Еврідіку і вони одружуються. Їхнє щастя здається повним. Але потім Еврідіка раптово помирає від укусу змії. Орфей із розбитим серцем і у горі наважується спуститися в похмуре царство душ померлих, щоб просити богів повернути йому дружину. І стається неймовірне: Орфей своїм прекрасним співом розчулює богів підземного царства і вони звільняють Еврідіку. Але Орфей може повернути їх у країну живих лише за однієї умови. На шляху до світла він не має права обернутися, щоб подивитися на кохану дружину. Коли обидвоє майже досягли місця призначення, співак озирається назад, щоб переконатись, чи справді Еврідіка йде за ним. І цей жест вирішує долю. Кохана назавжди зникає в царстві темряви.
Смерть сильніша за любов, так звучить меседж цього міфу.
Перші християни знали історію про Орфея та Еврідіку, але вони дали їй іншу відповідь: «Любов сильніша за смерть».
Вони порівнювали Орфея з Христом і не побоялися зобразити Христа в образі Орфея. З лірою в руці Христос співає пісню безсмертя. У римських катакомбах, де ховали перших християн, їхні учні свідчили надію про те, що з воскресінням Ісуса любов остаточно перемогла смерть. Христос кличе людей від смерті до життя. Він також «зійшов у царство смерті», але, на відміну від Орфея, Христос як «музикант Бога», виконав свою місію.
Ми вдячні отцю Андрію за його працю, служіння та «співане» свідчення віри: про Божу любов, яка сильніша за смерть та про Христове воскресіння, яке дарує життя «тим, що в гробах», дарує надію серед безсилля. З цією довірою та надією ми віддаємо померлого о. Андрія у руки Божі, памятаючи слова папи Бенедикта XVI.: «Ми можемо впасти, але, хай там як, навіть у годину нашої смерті ми не можемо впасти нижче, ніж у Божі руки, а Божі руки — добрі руки».
Тож давайте всі разом із надією у воскресіння «и тако возопиим»:
Тропар Пасхи, Церковноє Простопініє Й. Бокшая, 1906 р.