Проповідь Преосвященного владики Теодора у Святий і Великий четвер

Дорогі Владико Ніле, браття у священстві, монашество, дорогі вірники.

Пригадую собі, що за час мого священства я жодного разу не пропустив Літургії з єпископом з нагоди Страсного Четверга, навіть коли це було в Сибіру і дорога до кафедрального храму і назад займала два дні. Просто відчував ту глибоку потребу разом із моїм єпископом доторкнутися наживо до тієї благодаті, яку Ісус передав апостолам, а саме своє служіння, і єпископ — як наступник апостолів — через покладання рук вводить нас у ту саму місію. І цей зв’язок — не тільки канонічний, але й глибоко духовний, навіть еклезіологічний. Без єдності з єпископом священик не може зберегти участі у служінні Христа та Церкви. Цього року я вперше вже інший спосіб переживаю цю Літургію. І хотів би ніколи не втрачати того погляду, який дозволяє мені бачити своїх священників як співпрацівників котрі присутні як брати, як ті, через кого Його слово і благословення досягають Божого люду. Цей зв’язок — не адміністративний, а зв’язок любові, довіри, молитви, сопричастя.

Святий Івана Павло ІІ, який у 2000 році мав благодать звершити Євхаристію у самому Вечернику в Єрусалимі — у місці Тайної Вечері. У своїй останній енцикліці Ecclesia de Eucharistia («Церква живе Євхаристією») він писав: «Очі душі зворушено повертаються до того вечора у Вечернику, де Євхаристія була встановлена. Там моє священство пережило особливу мить благодаті.»

Папа запрошує кожного із нас подумки полинути до того місця, де зародилося і наше священство і дозволити Христові поглянути нам у вічі і самим вдивитися у Його погляд, пригледітися до Його жестів. Це ніч, коли Ісус дивиться в очі кожному з нас і запрошує не лише служити Йому, а розділити з Ним серце.

Це була не проста вечеря, Тайна вечеря — це не спокійна літургія з хором, кадилом та прислугою. Це ніч болю, тривоги, очікування. Але Христос не втік. І Він не хоче, щоби ми втікали. І тиша того Вечерника, просякнута запахом пахучого мира, наповнена словами Ісуса та його жестами і запашністю ламаного хліба і вина дає нам глибше відчути: вечерник — це місце, де народжується і відроджується священик.

Наша Христова Церква втішається багатьма святими священниками. Згадати хоча б святого Івана Марію Віанея, покровителя парохів, якого парафіяни спершу зневажали. Він не був красномовним, але він вставав рано, плакав у сповідальні і щиро любив своїх. Він, як Ісус, мив ноги тим, хто його знецінював. Або подумаємо про святого Шарбеля. Він жив у печері, ніхто його не бачив, але через нього Господь зціляв тисячі. Бо його серце було з’єднане з Христовим серцем. Через кілька днів Церква урочисто проголосить героїчні заслуги одного із нас священників – блаженного мученика Петра Ороса, який втілив якнайкраще місію доручену йому Христом та Церквою – аж до смерті.

Ми і сьогодні маємо таких священиків поруч. Хтось у зоні бойових дій сповідає під обстрілами. Хтось спішить із гуманітарною допомогою до найбільш уражених війною. Інший —заходить до самотньої бабусі з Причастям десть далеко в горах. Третій — терпить від нерозуміння парафії, але залишається. Хтось не шкодує сил для побудови маленької громади, не маючи за це жодної винагороди… Чому? Бо вміють ламати себе, як той хліб, і влити любов туди, де її немає, вміють пахнути для своїх овець Христом. Бо той, хто хоче бути священиком, мусить дозволити Христу себе ламати — не для руйнації, а для жертовної любові; пахнути не світом, а помазанням Духа Святого.

Христос дає нам заповідь любові, але не теоретичну. Він показує любов у конкретних жестах. Вдивляймося в них і черпаймо від них силу і розуміння для нашого служіння.

1. Христос пахне миром. Напередодні своїх страстей Христос дозволяє намастити своє тіло дорогоцінними пахощами. Сьогодні ми також звершуємо велике таїнство освячення мира. Це пахуче миро стане знаком Святого Духа у святих Таїнствах, буде запечатувати Даром Святого Духа нових християн, виливатиметься на нові престоли. Коли жінка вилила дорогоцінне миро на Його ноги, Юда обурився, а Христос прийняв. Бо це — пахощі любові. Це — знак готовності померти за тих, кого любиш. Аромат мира — це відчутна благодать. Як запах проникає в усе, до чого торкається, так і благодать Святого Духа діє в душі християнина, освячує його, укріплює у боротьбі зі злом, відкриває на місію.

А тепер спитаймо себе: який мій аромат як священика?

Чи пахне він миром жертовності, чи запахом страху втратити зону комфорту?

Чи пахне довірою, чи виправданнями?

Чи не противлюся тому, щоб витратитися у служінні?

2. Він миє ноги. Сьогодні це не просто літургійний жест — це нагадування про нашу ідентичність. Ми — ті, хто схиляється, але й ті, кого Христос піднімає. Він нам залишає не просто доктрину - вчення, а конкретний приклад. І запитує: “Чи вмієш ти схилитися перед тими, хто тебе дратує? Чи можеш любити того, хто тебе зраджує? Чи зможеш залишатися на місці, коли хочеться втекти?”

3.  Ісус творить єдність. Єдність не на основі симпатій, однакових поглядів чи настроїв, а на основі тіла, що ламається для всіх. У цій вечері. Ісус сів до столу з тими, кого вибрав. Але між ними був Юда. І Він не вигнав його. Він знав, що той Його зрадить — і все одно умив йому ноги, подав хліб, назвав його другом. Чому? Бо така Божа любов. Вона не залежить від поведінки іншого. Вона просто є. І сьогодні Христос каже це кожному з нас, навіть якщо ми себе не вважаємо гідними — “Я хочу сісти з тобою за стіл. Я знаю про твою слабкість, залежність, біль, страх… Я хочу омити твої втомлені ноги. Я знаю тебе. І Я люблю тебе.”

Ми можемо бути різними, з різними характерами, але коли ти єднаєшся з єпископом, коли залишаєшся вірним Церкві — ти не сам. Ти в тілі Христовому. Друже, брате, священику! Ти — не адміністративно-літургійна функція. Ти — свідок любові. Ти — не просто голос у храмі. Ти — той, через кого Христос сьогодні хоче сказати людині: «Я тебе люблю». Ти — не сам. У Христовому серці є місце для тих, кого Він назвав своїми. І ти — серед них.

4. Ісус ламає хліб

Коли Христос бере хліб, благословляє, ламає і подає — це не просто жест. Це таємниця, яка стосується і нас, священиків. Бо так само Він бере кожного з нас, благословляє, ламає, і дає людям. Священик, який боїться бути зламаним, ніколи не стане хлібом для тих, хто голодний. Але той, хто дозволяє Христу себе ламати — стає живим Євхаристійним знаком для світу.

Ми живемо в час, коли часто чуємо: "Я мушу залишатися в своїй зоні комфорту", "Не переходьте моїх меж", "Я маю берегти себе, прислухатися до своїх потреб". І це, може, звучить розумно для сучасної психології. Але… це не євангельське.

Бо священик не має зони комфорту — у нього є лише зона любові. А любов завжди виходить за межі, вона не встановлює кордони. Хіба Ісус не вийшов з комфорту слави, аби сісти біля втомлених ніг своїх апостолів? Хіба Він не перейшов межу болю, коли обійняв Юду? Хіба Він не ламав Себе добровільно, щоб бути ламаним хлібом для інших? Священик — це той, хто ламання не боїться, бо знає, що з кожною тріщиною він стає прозорішим для Христа, через що впускає Його світло в себе і випромінює його для інших.

5. Чиніть це на мій спомин

«Чиніть це на Мій спомин» — це не лише літургійна формула. Це виклик. Бо чинити — означає жити, мислити, відчувати, як Христос. У Літургії ми не просто повторюємо Тайну Вечерю — ми входимо в неї. Ми не лише промовляємо слова освячення — ми самі маємо стати хлібом, що ламається, і чашею, що проливається. Це не лише про Літургію. Це — про життя. Христос не сказав: «Говоріть про це», «Навчайте про це», «Розважайте». Він сказав: «Чиніть». Тобто — повторюйте Мене. Повторюйте мою жертовність, моє смирення, мою вірність. І кожен раз, коли ми звершуємо Євхаристію, ми не лише стаємо перед престолом — ми стаємо на Голготі. І ми говоримо: «Це — моє тіло, яке ламається разом із Христом. Це — моя кров, яка зливається в служінні».

Коли Папа Іван Павло ІІ завершує свою енцикліку «Церква живе Євхаристією», то роздумує про Пречисту Діву Марію, то називає її дуже ніжно - Євхаристійна Жінка (Donna Eucaristica) . Адже вона в особливий спосіб теж присутня зі своїми улюбленими дітьми – священниками на Тайній Вечері та в кожній Літургії. Вона мовчки стояла під хрестом, але в Її серці ми були всі. Її серце — це вогнище тепла для нашого священства. Бо якщо Христос — наш брат, то Вона — наша Мати. І материнське серце Марії сьогодні молиться за тебе. Щоби ти не втік. Щоби ти не охолов. Щоби ти — залишився. Вона не сказала нічого на Вечері, і не згадує Євангеліє про її фізичну присутність, але Вона як мама була там. І Її присутність — мовчазна, сильна, молитовна — тримає Церкву, як тримає і нас. Бо коли руки опускаються, коли пахощі вивітрюються, коли хочеться втікати — Вона стоїть.

Брати, не біймося дарувати і витрачати себе.

Не біймося бути пахощами для світу.

Не біймося, коли світ не вдячний.

І коли ми знову ламатимемо хліб — дозвольмо Христові зламати і нас. Щоб кожен, хто зустріне нас, зустрів Його.