Преосвященний Владикo, дякую за те, що Ви завітали до української редакції Радіо Ватикану. Ви прибули тепер на паломництво до Риму з вірними Мукачівської греко-католицької єпархії, яку Ви очолюєте. Власне, минув майже рік від того часу, як Ви прийняли єпископське служіння. На початок цього служіння випав нелегкий період. Як би Ви підсумували цей перший рік? Які були найбільші виклики і, можливо, теж найбільші радості?
Христос Воскрес! Радий вітати всіх наших слухачів. Так, насправді з нашої єпархії п'ятсот тринадцять паломників приїхали до Ватикану в рамках Ювілею надії і, зокрема, в рамках Ювілею, який присвячений Східним Церквам. Цими днями ми брали участь в різних богослужіннях, в Папських базиліках мали свої окремі молитви і дуже раді бути тут. Так, насправді, вже минув один рік від того, як Папа Франциск призначив мене на Єпарха Мукачівської греко-католицької єпархії. Шістнадцятого липня 2024 р. я її прийняв канонічно. Мені на думку спадають слова одного із Святих Отців про те, що єпископ є нареченим для своєї помісної Церкви. Тобто це немовби духовний шлюб, який відбувається між єпископом і цією помісною Церквою. А ми знаємо, що перший рік у будь-якому шлюбі завжди досить непростий, тому що вивчаються характери, приживаються, вчаться жити. І тому для мене цей рік не можу сказати, що був простий, але надзвичайно інтенсивний, сповнений, насамперед, дуже великої Божої благодаті. Цього року я старався слухати людей, слухати священників, відвідувати священників, говорити з ними. Бо серед нас, священників і єпископів, є таке неписане правило, що протягом першого року не варто нічого міняти кардинально, а придивлятися, прислухатися. Тому для мене це був рік діалогу зі священниками, з вірними. А найбільша радість, звичайно, – це зустріч з людьми. Ці люди були дуже різного рівня: політики, були люди прості із сіл, були матері наших героїв, були також і самі наші військові. Це було надзвичайно цікаве і збагачуюче спілкування, тому, звичайно, я за це вдячний Богові. І ще, очевидно, найбільша радість – це зустрічі з нашими дітьми, з молоддю під час різних заходів, які відбувалися в нашій єпархії. Отже, єпархія пульсує, живе, і я радію, що між мною і між Мукачівською греко-католицькою єпархією виник такий прекрасний союз, і ми стараємося згідно плану Божого йти вперед.
Чи пригадуєте Ви моменти, які Вас найбільше вразили, або такі, що Ви несете в своєму серці? Можливо, якісь зустрічі?
Я жартую, що пройшов один рік, але вражень в мене аж на десять років. Тому поділюся найбільш свіжими враженнями. Це був візит до військового шпиталю, де лікуються наші поранені воїни. Мене найбільше здивувало те, що в них очі були повні світла, в той час як ми, які відвідували цих військових, хвилювалися. Владика Курт (Бурнет) зі Сполучених Штатів Америки, який був поруч зі мною, бачачи наших військових поранених, аж заплакав. Але в очах хлопців була надзвичайно велика радість і надія. Вони дуже тішилися, що про них пам'ятають, що їх відвідують. І тому в цій такій, можна сказати, світлій покаліченості, яку вони несли в собі, я побачив дуже велику справжню силу. Вони виглядають незламні. Хоча, можливо, хтось і без кінцівок, але їхній дух і їхня постава є абсолютно незламними. Тому я бачу, що навіть там, на тих ліжках, до яких вони прикуті, живе і пульсує наша Україна. Хоч поранена, але з поставою гордості, з поставою незламності, і з таким духом і надією на перемогу.
Владико, це звучить як заохочення до того, щоби люди їх відвідували, щоб спілкувалися з ними. Тому що, мабуть, саме вони можуть додавати людям надії і надихати.
Абсолютно вірно. Але я хотів би зазначити, що це є справжнє мистецтво підходити до таких людей і вміти з ними спілкуватися, тому що ми деколи не вміємо цього робити. Я і сам себе піймав на думці, що хоча я, можливо, і вмію проповідувати, але приходячи до такої людини, не завжди знаю, що сказати. Ми, зазвичай, це робили з дуже простими жестами: ми приносимо до тих військових щось смачне поїсти, і беремо з собою дітей. І військові, які, можливо, також відчувають свої болі, відчувають страхи і неміч, в якийсь момент можуть проявляти певну агресивність. Але бачачи таку поведінку щодо себе, бачачи доброзичливість, бачачи дітей, вони сповнюються надією і, одночасно, нам додають великої надії, що попри багато ран – і фізичних, і психологічних – Господь Бог діє в нашій немічності. Пригадую слова апостола Павла, який каже: “Я сильний тоді, коли я немічний”, коли вмію признавати свою неміч, але вмію також в тій немочі покластися на велику силу, яка походить від Господа Бога (пор. ІІ Кор, 12).
Цей Ювілейний рік має тему “Паломники надії” і, здавалось би, що війна – це контекст, в якому дуже важко плекати цю надію. Що для Вас в цьому контексті означає надія?
От якраз мені здається, що надія найкраще показується тоді, коли вона випробувана. Бо коли в нас все добре, коли все йде за нашим планом, коли нас нічого не турбує, ми виконуємо певні свої обов'язки, складаємо список справ, які маємо зробити, на кого в цей момент ми покладаємося? В більшості випадків покладаємося на себе, можемо деколи покладатися на наших близьких, інколи – на матеріальні засоби. А от коли це все є під ризиком або коли це все втрачається, то тут якраз найбільше показується наша людська надія, тому що деколи навіть Господь Бог може в нашому особистому житті допустити такі обставини, щоб ті людські опори, на які ми спираємося, похитнулися чи показали свою слабкість чи крихкість. І в такий момент виступає надія, яка не є просто якоюсь мрією, чи якоюсь фантазією чи ілюзією. Тобто це не “сидіти і мріяти”. Надіятися означає вірити в ту велику правду, яка стоїть за неміччю, за болем, за руйнуванням. А ця правда є одна: Господь Бог, Який нас любить і Який упродовж віків історії, важкої історії нашої Церкви, показував, що Він нас не покидав. І чому тепер нас мав би покинути Той, який завжди пообіцяв бути з нами. І тому це не просто якась недосяжна мрія, чи якась фантазія, а це велика реальність Божої присутності посеред нашого народу.
Владико, Ви згадували про військових, в яких світяться очі і які є прикладом сили і незламності. І мабуть, багато українців тепер є носіями тієї надії одні для одних. Яким чином Ви особисто стараєтеся бути носієм надії для інших, особливо, для священників, для вірних?
Я намагаюся бути не тільки єпископом, який є ніби генерал в якомусь війську чи просто як вчитель. Я стараюся входити у те середовище, де вони є, і бути одним із них. Наші військові капелани мають гасло “Бути поруч”, і ці два слова дуже прості, але, одночасно, вони означають, що в твоїй присутності є присутній Господь Бог, є присутня Церква, є присутня невидима Божа сила. І тому деколи ми, можливо, не маємо, що сказати тим людям, можливо, інколи маємо надзвичайно скромні ресурси, щоб допомогти їм матеріально. Але вже сама наша присутність серед таких людей, є великим і глибоким знаком, що Церква є з ними, що Господь Бог є з ними, що Бог їх не покидає. Тому для мене жива присутність біля наших військових, біля вдів наших воїнів, матерів, які втратили своїх дітей, присутність на похоронах наших військових, присутність в шпиталях – це абсолютно прості жести, але які несуть в собі дуже велику і глибоку надію. Коли я приходив до наших поранених воїнів, я їм казав такі прості слова: “Ну, якщо Господь Бог захотів, щоб ти в такому пеклі вижив, значить Господь Бог має на тебе якісь плани”. І чуючи такі слова, вони настільки сильно усміхалися, настільки сильно раділи, деякі солдати навіть плакали, тому що вони ж то прекрасно знають, що вони прийшли. Ми цього навіть собі можемо і не уявляти. Але вони, чуючи про те, що вони комусь потрібні, що Бог має на них якісь плани, незважаючи на те, що вони, можливо, фізично значно слабші, ніж до війни, вони, очевидно, набиралися дуже великого духу і набралися бажання жити.
Церква від початку повномасштабної війни, так як і Ви самі про це говорите, у різний спосіб перебуває поруч з людьми. Чи змінилося за цей час Ваше бачення Вашого служіння і служіння Церкви загалом?
Так, дуже змінилося. Оскільки я новий єпископ, то, можливо, не маю такого досвіду, як старші єпископи, які служили до війни, і тепер можуть це чітко побачити. Але вже у своєму досить короткому служінні я зрозумів, що я не просто якийсь вчитель, не просто адміністратор єпархії, тобто що завдання єпископа і також кожного священника – це бути свідком, бути свідком Божої присутності. І в той час, коли багато цінностей є випробувані, наше духовне і соціальне життя, а також пастирське служіння, стало значно глибшим, значно більш духовним. Тому нам тепер не до якихось складних концепцій, не до якихось складних проповідей. Це час для простоти, близькості з людьми. І тому мені здається, що якщо би, наприклад, хтось мав написати якусь енцикліку, то було би дуже добре, якби вона мала назву “Я з вами”. Бо, на мою думку, це якраз ті слова, які новий Папа Лев XIV звернув до світу “Мир з вами”, а цей мир – це Господь. І мені здається, що це тепер є найбільш актуальним гаслом. Кожен священник, кожен єпископ до своїх вірних, особливо до тих, котрі в глибокій потребі, мусять сказати: “Я є з вами, а зі мною також і Господь Бог”.
Владико, цього року відбудеться беатифікація священномученика Петра Ороса. Вона була відкладена на певний час через відхід до вічності Папи Франциска, але може бути реалізована найближчим часом. Мукачівська греко-католицька єпархія і вся Україна очікує на цю подію. Яке значення має вона для Вас особисто і для Мукачівської єпархії?
Так, справді, ми чекали цю подію третього травня, але через відхід до вічності Папи Франциска ми змушені були її відкласти на певний період, допоки не буде вибраний новий Понтифік. А вже з обранням нового понтифіка ми знову будемо звертатися до Дикастерії у справах святих для того, щоби нам призначили нову дату для беатифікації. Ми дуже сподіваємося, що ще цього року вона зможе відбутися. Бо для нас це не просто історична подія, але це момент, коли Господь Бог, немовби, нам каже, що “ваш мученик, ваше мучеництво, свідоцтво вашої віри, ваших батьків не були даремними”. Петро Орос, який був простим священником, який не втік, не відмовився, не зламався, уособлює обличчя нашої єпархії, вірної, в часі підпілля мовчазної, але діючої, терплячої. Ми дуже довго йшли до цього моменту, тому що беатифікаційний процес – це досить складний процес, тривалий, вимагає багато часу і зусиль. І навіть якщо він тимчасово відклався, він не втрачений. Тому що мучеництво не залежить від календаря, мучеництво не залежить від певної дати, яка буде записана в єпархіальному календарі разом із проголошенням блаженного мученика. Мучеництво – це тріумф, тріумф правди над брехнею, добра над злом і справедливості над жорстокістю, яка панувала в часи підпілля.
Які моменти з життя і діяльності Петра Ороса, на Вашу думку, можуть надихати людей сьогодення, українців, які страждають від цієї війни?
Святі вказують нам стежку, по якій вони пройшли і по якій ми можемо проходити. Знаємо, що коли блукаючи в якомусь лісі, ми не знаходимо ніякої стежки, то ризикуємо заблукати. А коли в лісі, чи в якійсь невідомій нам місцевості, є протоптана стежка, то нам це дає певність, що і ми зможемо вдало пройти по тому відрізку нашого шляху. Якщо дивитися на постаті наших мучеників, постаті наших багатьох святих священників, святих, мирян, єпископів, це люди, які пройшли крізь великі випробування, великі страждання нашого народу. І тому для нас вони є певною стежкою, щоб ми в такі хвилюючі часи, які переживаємо сьогодні, мали певність, що Господь Бог є з нами. Чим може надихати саме Петро Орос? Я можу сказати, чим він надихає мене. Коли приїжджаєш в його рідне село Білки, там, де має відбутися беатифікація, де він служив, там є одна прекрасна традиція кликати священника “Отчику!”. Тобто тепер всіх священників, які там служать, люди кличуть “Отчику!”. Це пішло ще з часів Петра Ороса, бо він був настільки близький до людей, він входив в кожну родину, і немовби був членом кожної родини, що люди просто з такою ніжністю зверталися до нього “Отчику”, що свідчило про його надзвичайну близькість до людей і до народу. Тому для нас, для священників, для єпископів це є надзвичайно великий приклад. І звичайно, що й для наших людей в такі моменти, коли ми переживаємо наново мучеництво наших воїнів, багатьох людей, які зараз втрачають рідних, втрачають своє помешкання, втрачають все те, що заробили, своє майно, цей приклад його тріумфу, тріумфу над злом, витривалості, незламності служить дуже великим натхненням для того, щоб жити, творити далі і не боятися, пам'ятаючи, що навіть найбільше зло, яким є смерть тут, на землі, переможене.
Владико, ми перебуваємо в Римі, і нещодавно тут було обрано нового Вселенського Архиєрея Папу Лева XIV. Якою була Ваша перша реакція на звістку про його обрання?
Моєю першою реакцією була несподіванка, тому що за всіма передбаченнями, конклав мав тривати довго. І тому я, будучи тут, в Римі, навіть не думав собі в той час іти на площу. Я перебував в іншому кінці міста і думав собі: “Завтра, напевно, будуть обирати Папу. Завтра я обов'язково піду на площу Святого Петра, щоби бути свідком цієї історичної події”. Коли я вже був на околиці Риму, почув, що пішов білий дим, то для мене це була перша несподіванка: “Як? Так швидко?” А потім, коли я почув ім'я нового понтифіка, що це є кардинал Роберт Превост, який вибрав собі ім'я Лев VIX, перша моя реакція була: “Я його знаю”. Тому що минулого року, під час формаційного курсу для молодих єпископів в Римі я мав можливість кілька разів спілкуватися особисто з кардиналом Робертом Превостом. Я собі пригадую, що ми з молодими єпископами стояли в коридорі, і він сам до нас підійшов, познайомився, запитав, звідки ми. Я йому сказав, що з України. Він почав мене розпитувати про те, як на Україні живуть люди. Я спочатку не зрозумів, хто це, і коли запитав його, він відповів, що працює в Дикастерії для єпископів, хоча насправді був Префектом. Для мене це була несподіванка. І я запитав: “А ви кардинал?”. Він каже: “Так”. Я був дуже вражений його такою простотою, безпосередністю, з якою він підійшов, незважаючи на свій дуже високий титул, який він займає в Церкві. Я відчув, що це надзвичайно смиренна людина, надзвичайно безпосередня і чутлива. Тому я сподіваюся, що ці якості, які вже в ньому є, даровані Господом і природою, і також, напевно, над якими він мусів працювати, щоби бути таким смиренним, що вони зараз будуть дуже актуальні для нашої Церкви, яка переживає непрості часи.
Ми маємо початок нового понтифікату. Новий понтифікат – це завжди час змін. Яких змін, на Вашу думку, потребує Церква? Який аспект Ви би хотіли, щоби Церква більше розвивала? І чого Ви очікуєте від цього Вселенського Архиєрея?
Що стосується Церкви в Україні, то мені здається, що ми, як діти українського народу, потребуємо того, щоб без страху називати зло злом, без гордості хвалитися минулим і підходити з відкритим серцем до ран сучасної людини. Від нового Папи ми, тобто я говорю вже від імені нашої єпархії і від імені нашого українського народу, очікуємо, що він буде голосом тих, кого, можливо, не хотять чути, щоб він не дозволяв, щоби про Україну мовчали. І він, до речі, вже почав про Україну говорити. Ми дуже тішимося тими першими його словами і заявами. Тому що ми дійсно є Церквою, яка бореться не зі зброєю, а бореться тією могутньою зброєю, яку нам дав Господь Бог, якою є наша віра і Боже слово. Тому ми не просимо, щоб до нас мали якесь дуже особливе ставлення. Ми просто просимо правди. І тому очевидно, що ми, як український народ, будемо очікувати цього від Папи Римського. Стосовно змін на рівні Вселенської Церкви, то мені здається, що вони не мали би бути революційними, що це мали б бути зміни еволюційні, тобто ті, які не відкидають минуле, а ті, які вміють на нього опертися і створити якесь добре майбутнє, відповідаючи на виклики сучасності.
Владико, повномасштабна війна в Україні триває вже понад три роки. Всі говорять про велику втому. Але всі знають, що люди тримаються, стараються не падати духом. Але часто буває, що перед обличчям дуже великого болю є ризик втратити надію, зневіритися або втратити сенс у всьому. Що б Ви хотіли сказати людям з цього приводу?
Я хотів би сказати, що ми не самі у цій боротьбі, що Господь Бог бореться з нами: Він з нами і в окопі, і в шпиталі, Він з нами оплакує наших рідних. І ми зараз, якраз перебуваючи в Римі, є свідками того, що тут йде дощ і сонця ми не бачимо, але це не означає, що його немає. І тому, можливо, ми на цьому етапі війни йдемо наче в тумані і, можливо, не бачимо кінця, можливо, не бачимо мети, до якої крокуємо. Але це не означає, що ми йдемо наосліп, тому що наше життя переповнене багатьма свідченнями того, що Господь Бог є з нами, тобто воно має сенс. Тому кожна людина, кожен із нас є дуже потрібний в цьому світі, потрібний і Церкві, і Богові. Тому не сумніваємося, що Господь Бог є з нами, а стараймося бути завжди з Господом Богом.
Дякую, владико, за те, що ви прийшли на інтерв'ю. Дякую, що Ви старайтеся бути і є духовним батьком для багатьох людей, які зараз потребують духовних батьків, провідників, які здатні своєю вірою бути поруч, здатні брати за руку інших і казати, що є шлях далі. Дуже вам дякую.
Дякую Вам за Ваше місійний служіння, яке лунає по всьому світі для нашого українського народу.