БОБИК Михайло (Мефодій)

Парох церкви Зіслання св. Духа в с. Колочава Міжгірського р-ну. Народився 17 лютого 1903 р. в родині хліборобів Івана Бобика та Пелагеї Вакаров в с. Горінчево Хустського р-ну. У рідному селі закінчив 6 класів греко-католицької церковної школи. 1924 р. був призваний у Чехословацьку армію. Відслуживши, пробує здійснити свій давно омріяний намір стати монахом одного з монастирів на Афонській горі. Він вирушив в дорогу з наміром здійснити свою мрію, але не одержавши дозволу від грецьких властей на в'їзд, залишається в одному із сербських монастирів у Югославії. 1927- 1931 рр. навчається в монастирській школі. Будучи учнем третього класу цієї школи, 17 листопада 1930 р. був рукоположений на священика управителем школи, Воронезьким єпископом Митрофаном Абрамовим у храмі св. Архангела Михаїла монастиря Бєлград-Раковиці. Після завершення навчання Синод Сербської Православної Церкви направив о. Бобика на місійну роботу в Лодомирово (Словаччина), а в 1932 р. він виконував обов'язки православного священика у Красному Броді (Словаччина), Кобилецькій Поляні, Середній Апші (з 1946 р. - с. Середнє Водяне), а з травня 1932-го по серпень 1935 рр. - в с. Розтоки Рахівського р-ну на Закарпатті. Прагнучи підвищити свої духовні знання, у 1933 р. екстерном здає екзамени за четвертий клас у Мукачівській гімназії. 1935-1941 рр. навчається в Сербській духовній семінарії в м. Бітоль. Повернувшись додому, був призначений православним священиком в с. Канора (в 1958 р. приєднано до смт. Воловець). Тут працював один рік. У серпні 1942 р. був переведений парохом в с. Синевир Міжгірського р-ну. Він давно зрозумів, що перехід всього с. Горінчово до православ'я було не чим іншим, як політичною маніпуляцією чехословацького уряду проти Греко-католицької Церкви. Колишній греко-католицький священик с. Горінчово о. Микола Грибовськии (1905-1919 рр. ) дав юнаку грунтовні знання з основ Христової Церкви, які в подальшому допомогли йому зробити правильний вибір. Вже навчаючись у монастирській школі і в семінарії, а особливо працюючи православним священиком, прийшов до переконання, що нове православ'я є знаряддям політики. В Югославії ним було зібрано багатий догматично-історичний матеріал, який уважно вивчав і зіставляв. З часом о. Бобик все яскравіше починає усвідомлювати, що дійсний і правдивий спокій совісті може мати тільки в тій католицькій Христовій Церкві, у якій народився. Приховати поривів своєї душі він не зміг, бо благочинний Хустського округу архімандрит Матей Вакаров 31 грудня 1942 р. в Управління Мукачівської Православної єпархії написав: "Рахую своїм обов'язком ознайомити Вас з листами о. ієромонаха Методія Бобика, що написані на моє ім'я. . . Листи дуже важливі, тому що з них можно побачити дух о. Методія Бобика, куди він направляється: ". . . Позтому я должен у Ваших непріятелей искать своїх пріятелей, а с Вами распроститься навсегда. . . ". Раніше я на ці слова не звернув уваги, але коли мені доповіли, що о. Методій тільки і має за самого ліпшого "пріятеля" в Синевирі, яким являється уніатський священик, у якого буває кожен день, тоді мені стали вищенаписані слова зовсім зрозумілими. . . " Дійсно це була не вигадка тих, хто доповідав архімандриту, бо вже 14 березня 1942 р. о. Бобик в офіційному листі звертається до єпископа Мукачівської Греко-католицької єпархії Олександра Стойки з проханням: ". . . чтобы я был принят в клир Богом данной Вам епархии Греко-кат. Церкви как целибатньй священник". Єпископ розпорядився про вивчення справи о. Бобика. Цікавим є лист священика о. Василя Михальчинця (1939-1945 рр. ) з с. Горінчово від 14 квітня 1942 р. : ". . . имію честь предложити желанні документи Бобик Михайла. . . уже померші родителі подвопросного. . . являлися благими и честными людьми, як тоже теперь и их потом-ки, которі розумієтся в твердошийности горинчевской - твердого православія еще и теперь являются. . . фактом является, что всі так называющіся "тверді православні", хотя наявні и не хотят из упертости признатися, тихо убіждені суть о своем блуді, але як такі залишені усіх Благодатей Божих, діявольською подпорою веденні злоумысленныма агитаторами, не мают смілости й силы снова вернутися в лоно своей Святой М. Церкви. Подписовав ли подвопросный выступленіе из нашей церкви является сомнительным. . . подвопросный в тых временах и не задержовався в Горинчові. Дальшим фактом является и то, что переступленіе на православіе в Горинчеві переводили только подекотрі заинтересовані агитаторы тым способом, что вже наперед приготовили бланки по фамиліям, не смотрячи волю людей, котрі потом давали подписовати только таким, на которых вірили, что власноручно подпишуть, а о которых сомнівалися, тых бланки фальсификовано самі подписовали. . . " Зібравши відповідні характеристики, єпископ Олександр Стойка звернувся до Конгрегації для Східної Церкви за дозволом прийняти о. Бобика в лоно Мукачівської Греко-католицької Церкви. 13 березня 1943 р. дозвіл було одержано з умовою перевірити знання з таких предметів: догматичне богослов'я, моральне богослов'я, пастирське богослов'я і церковне право. В листі єпископа Олександра Стойки від 14 травня 1943 р. до горінчівського парохіяльного уряду читаємо: ". . . записати в рубрику (відповідне місце в метриці - Д. Б. ) примічанія случая крещенія і миропомазанія его: "Михаил Бобик 10-го мая 1943 из схизмы вернулся в лоно Церкви и 13 мая 1943 был принят в Епархію Мукачевску як священник за найвысшим дозволом Святого Римского Престола". Єпископ Олександр Стойка призначає о. Михайла Бобика парохом у село Колочава Міжгірського р-ну. Тут він веде активну боротьбу з православними агітаторами, які намагалися його скомпрометувати і перешкоджали виконувати душпастирські обов'язки. Коли вірники почали повертатися в лоно своєї Католицької Церкви, то агітатори Микола Москаль, Михайло Дербак, куратор Василь Ясінко, Дмитро Дацьо та інші почали порочити честь і гідність священика в своїх листах до різних інстанцій, не оминаючи й єпископа Греко-католицької єпархії. Греко-католицькі вірники і тодішня сільська влада зуміли оборонити й відстояти гідність свого священика. Після визволення Колочави 25 жовтня 1944 р. розпочалася справжня голгофа о. Бобика, бо агітатори й борці за "святе православ'я" при підтримці нових властей чинять на нього й на Греко-католицьку Церкву все більший і більший тиск, ущемляють в правах. Його активну діяльність на благо Греко-католицької Церкви, розгорнуту ще в 1943 р. , ніяк не можуть пробачити йому нові владарі-борці за "возз'єднання" з російською Церквою. Звинувативши о. Бобика в організації убивства голови сільради та в фабрикуванні скарг у різні Інстанції про "переслідування" уніатів разом з учителем Василем Буркалом і куркулем Василем Бангою (Антирадянська діяльність уніатської церкви. - Львів, 1980. - с. 164), радянські власті заарештовують його 26 листопада 1947 р. і засуджують 9 лютого 1948 р. на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Після суду, побувавши в тюрмі-розподільнику м. Львова, о. Бобик був вивезений у табори ГУЛАГу м. Абез Комі АРСР, де його праця використовувалась на різних будівельних роботах. 20 квітня 1955 р. його як інваліда звільнили з ув'язнення і дозволили повернутися додому. Приїхавши, він поселився в с. Сойми Міжгірського р-ну і влаштувався на роботу - касиром одного із санаторіїв. У жовтні 1972 р. на 70-му році життя і 42-му році свого душпастирства о. Михайло Бобик помер у смт. Міжгір'я. На підставі ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Михайла Бобика реабілітовано 29 червня 1991 р.