ОРТУТАЙ Елемир
Помічний священик Ужгородської Преображенської церкви (Цегольнянська), викладач духовної семінарії
Народився 2 червня 1916 р. в сім'ї греко-католицького священика Євгена Ортутая і Олени Попп у м. Ужгород. В с. Драгово Хустського р-ну, де на той час був парохом його батько, закінчив два класи державної школи. Там йому прищепила любов до навчання вчителька Маргарета Івегеш. Третій і четвертий класи початкової школи закінчив у м. Берегове. Після цього батьки віддали його у Берегівську гімназію, де й одержав середню освіту з відзнакою у 1935 р.
Глибоке релігійне виховання дома, прекрасні наставники в гімназії, читання Святого Письма, проникливі слова Євангелія: "Жнива великі, а робітників мало. Просіть, отже, Господа, щоб послав робітників на свої жнива" (Лк. 10. 2) — все це посилило тягу до духовного життя, юнак поступив в Ужгородську духовну семінарію. Керівництво семінарії рекомендує Консисторії єпархії направити здібного й перспективного богослова Елемира Ортутая на навчання за кордон у м. Оломоуц"(Чехія), а після Віденського арбітражу (2 листопада 1938 р. ) він був переведений разом з Шерегі Василнм на теологічний факультет Будапештського Католицького інституту ім. Петера Пазманя. Тут слухав лекції видатних теологів Михайла Марцела, Антона Сютца і Юстина Бороняі. Пізніше, навчаючи своїх учнів, д-р о. Елемир часто згадував слова свого колишнього вчителя і наставника д-ра Сютца "Панове, вчіться старанно. Будьте завжди дисциплінованими, добросовісними людьми. Бо найбільшими ворогами, як для Церкви, так і для держави, є не атеїсти і комуністи, але напівграмотний, слабо підготовлений, свої обов'язки недбайливо, безсовісно виконуючий священик" . Закінчивши навчання, він продовжує працювати над докторською дисертацією. Тема дисертації торкалась деяких питань зв’язаних з канонічним правом Мукачівської єрпархії і тому керівник дисертації др.Юстин Бороняї направив Ортутай Елемира до історика, вихідця із Закарпаття, Антала Годинки для консультації, який справив на юнака великий впоив. Отець Елемир, як вдячний учень, так згадую про свого учителя: “…він ніби так між іншим і з якоюсь неповторимою простотою повчав: вчитись треба розумно, “з головою”, постійно і все “пережовувати”, “переварити” і тільки після цього писати, діяти, творити і… (інтересно, що до цього завжди добавляв) стати людиною з великої букви. Бо зннаю, синку, можеш ти переповідачем думок високого зльоту, але якщо не будеш чесною і порядочною людиною, своє ім’я, як людини, священика або вченого заплямуєш…твої слова, твори, бесіди будуть тільки пустими фразами. Пророчим передчуттям, або з Божого натхнення? Так він готовив мене до прийдешніх подій 1949 року, щоб у мене було стільки сили, щоб вистояти…” У квітні 1941 р. на богословському факультеті Будапештського Католицького інституту ім. Петера Пазманя захистив докторську дисертацію на тему: "Публічні богослужіння Східної Церкви" .
Після захисту приїхав додому і 5 жовтня 1941 р. єпископ Мукачівської Греко-Католицької єпархії Олександр Стойка у єпископській каплиці висвятив Елемира Ортутая на священика разом з богословами Поп Степаном і Яцкович Василем . Нововисвяченого о. Елемира єпископ призначив викладачем Закону Божого в Ужгородській чоловічій і жіночій гімназіях. Тут він працював до прийняття Народною Радою Закарпатської України декрету від 20 квітня 1945 р., згідно з яким усі школи були переведені в державні і введена єдина система (радянська) навчання та виховання дітей. 24 березня 1942 р. вчена рада Будапештського Католицького інституту присвоїла о. Елемиру Ортутаю учену ступінь доктора богослов'я.
З встановленням на Закарпатті нової влади у житті о. Елемира відбулися непередбачені зміни: він був звільнений з викладацької роботи у гімназіях. І тоді єпископ Теодор Ромжа призначив його у 1945 р. помічним священиком (капеланом) Ужгородської Преображенської церкви (Цегольнянська), де на той час парохом був його батько Євген Ортутай. Цього ж року (15 червня) батька заарештовують. Сфабрикувавши справу, майже через рік (4—25 травня 1946 р. ) його засуджують на 10 років позбавлення волі.
Коли у другій половині 1947 р. за планом, розробленим МДБ УРСР і схваленим Микитою Хрущовим (тоді він займав посаду члена Політбюро ЦК ВКП(б) і першого секретаря ЦК КП(б) України), було вбито єпископа Теодора Ромжу, то на вакантне місце викладача в духовній семінарії був запрошений д-р о. Елемир Ортутай. В цей час його, як і інших священиків, з винятковою настирливістю намагаються умовити на перехід до російського православ'я. На початку 1949 р. працівники місцевої влади і КДБ,- їх було тринадцятеро,- за підтримки озброєних охоронців увірвались у кафедральний храм і єпископські приміщення, а також до квартир, де проживала сім'ї д-ра о. Елемира Ортутая і Ковтюк Франціска. Обі сім'ї було виселено з єпископської палати не дивляись на те, що на дворі була зима і, що в кожній із цих сімей було по четверо малолітніх дітей. Місцева влада навіть не потурбувалась пр місце проживання цих сімей, вони самі були вимушені шукати собі притулок.Але світ не без добрих людей і ім вдалось знайти притулок для своїх сімей.
Д-ру о. Елемиру було заборонено виконувати будь-яку душпастирську роботу. Коли й після цього він не погодився поступитися своїми релігійними переконаннями, працівники Ужгородського КДБ під керівництвом майора Некрасова 29 серпня 1949 р. заарештовують, а Закарпатський обласний суд на підставі ст. 54-4 і 54-10 ч. 2 КК УРСР 20 жовтня 1949 р. засуджує його на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна.
Пройшовши через Львівську тюрму-розподільник, був вивезений у табори ГУЛАГу м. Воркути. Тут зустрів своїх олтарних братів: Миколу Бобіту, Петра Васкова, Стефана Грегоровича, Юлія Желтвая, Євгена Клина, Юрія Матейчу, Федора Мішкольці, Івана Ороса, Стефана Петенка, Івана Скібу, Діонісія Шубу і римо-католицьких священиків Йосифа Голомбоша і Людвика Гудру. Дармова праця д-ра о. Елемира використовувалась у вугільних шахтах, а пізніше, коли фізично ослаб, — на поверхневих будівельних роботах.
З місць позбавлення волі був звільнений 14 вересня 1956 р., і йому дозволили повернутися додому. Коли поїзд переїхав через Карпати і зупинився на станції Перечин, д-р о. Елемир вперше після семи років ступив на рідну землю і, ставши на коліна, як це робить і теперішній Папа Римський Іоанн-Павло ІІ, поцілував її. В Ужгороді на станції його зустрічала вся сім'я. Після короткого відпочинку дома мав намір працевлаштуватись, але цьому перешкоджало зловісне слово "тюремник". Довгі пошуки нарешті увінчалися успіхом, і о. Елемир був прийнятий робітником Ужгородського керамічного заводу, де на протязі 17-ти років працював робітником, а останні два роки перед виходом на пенсію працював складником складу готової продукції
2 липня 1976 р. вийшов на пенсію. Працюючи на заводі, він активно виконував підпільну роботу згідно свого покликання: служив Святі Літургії, хрестив, вислуговував Тайни Подружжя. Після виходу на пенсію виконуючи душпастирську працю він проявив найбільшу активність в процесі виховання: з любов'ю навчаючи молодь і проводячи її катехізацію. З часом помітно порідшали ряди греко- католицьких священиків, і д-р о. Елемир розпочав підготовку молодої зміни — відкрив у своїй квартирі підпільну семінарію, одержавши на те дозвіл від о. Івана Семедія, тоді ще Апостольського вікарія.
Першим випускником цієї підпільної семінарії був о. Іван Сливка, якого з дозволу єпископа Іоанна Семедія рукоположив 3 січня 1980 р. єпископ з Івано-Франківська, владика Павло Василик. Своїм учителем і наставником вважають д-ра о. Елемира понад два десятки священиків, які успішно обслуговують вірників Мукачівської єпархії. Ще до легалізації Греко-Католицької Церкви о. Елемир вперше після сорока років, 8 листопада 1989 р. на празник св. Михаїла ( по Григорянському календарю), співслужив у повному літургічному одязі у Марія-Повчі разом з єпископами Семедій Іоанном, др-м Керестеш Сілардом і помічним єпископом Маргітич Іваном. Після легалізації Греко-Католицької Церкви 20 листопада 1989 р. д-р о. Ортутай їде в найвіддаленіші куточки Мукачівської єпархії, несучи вірникам правдиві слова Святого Євангелія. Він давав прекрасний приклад того, як потрібно поєднувати викладацьку роботу з практичною діяльністю священика і проповідника Слова Божого.
1991 рік для нього був ювілейним, бо 6 жовтня в Ужгородському кафедральному храмі відслужив свою золоту Святу Літургію, а пізніше в Будапештському Католицькому інституті йому вручають почесний "Золотий диплом" доктора богослов'я, чим високо оцінювалась його богословська діяльність перед Матір'ю-Церквою. 16—17 червня 1993 р. в м. Ніредьгаза брав участь у конференції, присвяченій нашому землякові історику Антону Годинці. Отець Елемир не тільки своїми змістовними проповідями заохочував вірників до участі в Святих Літургіях, слухання і розуміння Слова Божого, але й публікував власні змістовні, цікаві статті в періодичній пресі та журналах. Ним було написано вступні статті до багатьох видань. У 1993 р. побачила світ його книга спогадів "... І завтра зійде сонце". Літературна, апологетична й публіцистична діяльність д-ра о. Елемира потребує ще вивчення і дослідження.
В останні роки життя все частіше давалися взнаки нажиті в таборах ГУЛАГу хвороби. Забувати про них йому допомагали рідні й близькі, а також колишні учні, які часто навідували і підбадьорювали його. У жовтні 1996 р. священицьку і культурно-виховну діяльність д-ра о. Елемира Ортутая високо оцінив Президент Угорщини Арпад Гьонц, нагородивши його Золотою медаллю Голови Уряду Угорської Республіки. Це найбільша нагорода, якою Голова Уряду може нагородити громадянина іншої країни.
На зорі 25 січня 1997 р. смерть вирвала о. Елемира з рядів душпастирів Мукачівської єпархії і її численних вірників, забрала його від рідних, близьких, і всі вони 28 січня прийшли в Ужгородський кафедральний храм, щоб провести в останню дорогу й попрощатися з своїм духовним отцем і вчителем. Заупокійну Службу Божу за своїм олтарним братом і чин священицького похорону відправили преосвященні владики Йосиф Головач, Іван Маргітич, єпископ Гайдудорогської єпархії Сілард Керестеш, Мукачівський римо-католицький єпископ Антал Майнек, понад 30 священиків, богослови Ужгородської, Ніредьгазької, Егерської духовних академій і семінарій й численні вірники з різних куточків нашого краю. Вони віддали щиру данину Людині з великої літери.
Згідно з ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. прокуратура Закарпатської області 12 листопада 1991 р. реабілітувала о. Елемира Ортутая.
Дружина о. Елемира Ортутая, Габрієлла Вітиз, народилася 28 січня 1921 р. у сім'ї Юлія Вітиза та Ірми Гоал в м. Матисалка (Угорщина). Закінчила вчительську семінарію й одержала диплом учителя початкових класів. У Будапешті познайомилася з молодим богословом, і 20 вересня 1941 р. вийшла заміж за Елемира Ортутая. Після арешту чоловіка на її плечі ліг важкий тягар по утриманню і вихованню малолітніх дітей: Петра, Томаша, Марії (нині дружина Ласло Кішфолві), Євгена і Чобо. Як дружина греко-католицького священика працевлаштуватися за спеціальністю не мала можливості, а щоб вижити в ті важкі роки, їй доводилося працювати на різних тимчасових і низькооплачуваних роботах. Вона з честю виконала свій материнський обов'язок. Разом із чоловіком, який повернувся додому з таборів, виховали і дали путівку в життя своїм дітям. Вона ніколи не скаржилася на втому, коли потрібна була її допомога. Після смерті чоловіка переїжджає до Угорщини (м. Ніредьгаза). Померла 10 березня 1998 р. на 78-му році життя. 13 березня дружину о. Елемира — Габрієллу хоронили викладачі Гайдудорогської духовної семінарії оо. Ласло Оббадь, Янош Ігнат, Іштван Іванчо та Йосиф Зуров.