ПОПОВИЧ Іван
Парох церкви Успення Пресвятої Богородиці (28 серпня) в с. Білки Іршавського р-ну
Народився 31 грудня 1908 р. у сім'ї шкільного службовця Андрія Поповича і Софії Федорчо в с. Дунковиця Іршавського р-ну. Навчався в церковнопарафіяльній школі рідного села. Учитель Юлій Іванчо порекомендував батькам віддати здібного хлопця в гімназію. Здобувши середню освіту в Мукачівській гімназії, продовжив навчання в Ужгородській духовній семінарії.Богословські студії закінчив у 1931 р. У цей час (26 квітня 1931 р. ) помер єпископ Мукачівської єпархії Петро Гебей. Капітулярпий вікарій єпархії Олександр Стойка 27 травня 1931 р. одержав дозвіл від св. Конгрегації Східної Церкви просити єпископа іншої єпархії нашого обряду рукоположити богословів Мукачівської єпархії.
26 липня 1931 р. Апостольський адміністратор Пряшівської єпархії єпископ Павло Гойдич рукоположив у Пряшеві 9 богословів Мукачівської єпархії: Довгович Євгена, Гарчар Йосифа, Коссей Юлія, Пасулька Євген, Чізмар Стефана, Чудакій Миколая, Чургович Георгія, Яцкович Євгена, серед яких був і Попович Іван . Свою душпастирську діяльність розпочав парохом у с. Синевир Міжгірського р-ну. З 1934 по 1938 рр. був парохом у с. Ільниця (з 1971 р. — смт. Ільниця), а з 1938 по 1946 рр. — парох у с. Білки Іршавського р-ну. У Білках його запросили також викладати релігію в місцевій горожанській школі. Після Віденського арбітражу у с. Білки була евакуйована Берегівська гімназія, у якій о. Іван Попович теж викладав Закон Божий.
Після "визволення" Підкарпаття о. Івана Поповича за вигаданим обвинуваченням 19 червня 1946 р. заарештовують. У своїх спогадах о. Іван Орос пише, що "після арешту отця Івана Поповича православні хотіли заволодіти греко-католицькою церквою в с. Білки. Процесія під керівництвом батюшки з с. Осій, одітого у всі священицькі одіяння, а православні вірники з хрестом і павісами направились до греко-католицької церкви, щоб зайняти її. Греко-католицькі вірники на чолі з Іваном Фірцаком — Кротоном зустріли їх перед вхідними дверима церкви. Іван Фірцак попередив батюшку і його вірників, щоб не сміли підходити і пробувати ламати двері, бо це може кінчитись неприємностями. Батюшка не втихав і підбадьорював процесію, тоді Кротон однією рукою підняв батюшку і, трясучи ним, сказав: "Ідіть геть, люди, бо як нет, та аттак і із вами буде!" Після цього амбіції втихомирились і процесія повернула назад".
Протягом трьох місяців була сфабрикована справа, і 23 вересня 1946 р. о. Івана Поповича було засуджено на підставі ст. 54-4 КК УРСР на 5 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Після суду його відправили через Львівську тюрму-розподільник у табори ГУЛАГу, де його праця використовувалась на будівництві. На протязі 14 місяців в одному із таборів ГУЛАГу м. Воркута працював на підземних роботах по видобутку вугілля, пізніше — на різних будівельних роботах.
Був звільнений з-під стражі 27 квітня 1951 р., але через поразку в правах поїхати додому ще не дозволяли, був змушений залишатися у Воркуті. Тут влаштувався на роботу в геофізичну експедицію, але спершу був направлений на навчання. Після закінчення курсів працював оператором. 2 травня 1953 р. приїхав додому у відпустку, після якої у Воркуту не повернувся. Кілька місяців не міг влаштуватися на роботу. З 16 вересня 1953 р. працює робітником кондитерського цеху при Мукачівській школі глухонімих, пізніше — робітником по ремонту дерев'яної тари. Потім переходить працювати на Мукачівську кондитерську фабрику. Помер о. Іван Попович 10 лютого 1985 р. на 77-му році життя і 54-му році свого душпастирства в м. Мукачево від інфаркту серцевого м'яза.
На підставі ст. 1 Закону Української РСР "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні" від 17 квітня 1991 р. о. Івана Поповича реабілітовано 13 липня 1992 р.
Дружина о. Івана Поповича, Емілія Тегзе, народилася 15 липня 1910 р. у сім'ї греко-католицького півцеучителя Івана Тегзе й Емілії Ромжі в с. Білки Іршавського р-ну. Після арешту чоловіка її з дітьми було виселено з двоповерхової парохії. На звільнене місце пароха єпископ призначив о. Петра Ороса, який свій заробіток (приноси) віддавав Емілії, а також одержував від неї платні обіди. Це допомагало їй утримувати шестеро малолітніх дітей: Марію-Магдалину, Олексія-Івана, Івана-Йосифа, Анну-Ольгу, Єлизавету-Гізеллу та Емму-Ельвіру.