Служитель Слова, вівтаря і любові священномученик Петро Павло Орос
п. Микола Рішко
Чер 01, 2024
«Відкрий очі мої, і зрозумію чуда закону
Твого. Я — подорожній на землі, не
приховуй від мене заповідей Твоїх».
Пс 118,18-19
У житті кожного народу бувають важкі, трагічні часи, які настали для нашої Срібної Землі із жовтня місяця 1944 року, з часу «визволення» радянськими військами Підкарпатської Русі. І для того, щоб зберегти й розвивати духовність народу, мусить з’явитися сильна особистість, яка прикладом свого життя підніме народ. Або прийде нове жертовне покоління, яке переможе заскорузлість і зуміє усе посвятити Богу, ближньому, рідному народові.
Таким представником нового жертовного покоління став уродженець нашої землі священик Петро Орос. Тоді, коли безбожний окупаційний комуністичний режим приніс на наші землі невизнання Божих постулатів, моральну деградацію, коли почали закривати наші церкви, а священиків засилали в радянські концентраційні табори, як смолоскип у суцільній пітьмі з’являється постать отця Петра Ороса. Прикладом жертовного життя, любов’ю до ближніх, він піднімає із занепаду рідний народ, своїми проповідями відновлює в серцях віру, надає настанови життя в Бозі. Історія нашої Церкви — це історія конкретних людей, які присвятили (а деякі й віддали) своє життя пізнанню Ісуса Христа і служінню Йому та Його Церкві. Ми маємо велику нагоду познайомитися з великою святою особою і побачити, як приклад його життя відображає запал і творчий потенціал Католицької Церкви взагалі та Греко-Католицької зокрема.
Постать о. Петра Павла Ороса вказує нам на присутність Бога, що власне й засвідчив прикладом свого земного життя цей священик. Сьогодні ми ходимо по тій землі, по якій ходив він, ходимо стежками його дитинства, молодості: це села Березники та Керецьки на Свалявщині, Скотарське на Воловеччині, Сокирниця на Хустщині. Протягом свого короткого життя йому вдалося зробити багато добра, вказати на присутність Бога в нашому житті та своїм жертовним подвигом виявити свою любов до Нього та ближнього. Життєвий приклад священномученика Петра Ороса показує нам те, що й ми, люди XXI століття, також можемо праведно жити й робити добрі справи. Нехай приклад нашого життя буде світлом для тих людей, які ще Бога не пізнали або від Нього відійшли. Нехай наше життя буде таким, що коли хтось піде за нами, щоб він дійшов до вічної радості.
Життєписи Блаженного Теодора Ромжі, отця Петра Ороса та всіх інших священиків, які перебували в радянських концтаборах та проводили підпільні Богослужіння в період радянської окупації, повинні стати настільною книгою для богословської студентської молоді, для священиків на парафіях і всіх тих, чиїм завданням є відродити в нашому народі ідеали Христової віри, ідеали жертовності й любові.
Петро Павло Орос народився 14 липня 1917 року в селі Бірі в Угорщині, недалеко від Маріяповчі, в сім’ї греко-католицького священика.
Отець Янош Орос, батько Петра Ороса, закінчив Ужгородську семінарію та перед руко- положенням повінчався з донькою отця Кирила Раковського та Меланії Сотак із с. Березники Ержибет Раковською (нар. 1.12.1893 року, померла в квітні 1926 року в Керецьках). Батько Петра Павла Ороса о. Янош помер 9 листопада 1918 року в с. Бірі (Угорщина), де й похований.
У березні 1919 року мати з двома дітьми переїхала в село Березники Свалявського району, де парохом був її батько Кирило Раковський (1860-1923). Помер Кирило Раковський 12 квітня 1923 р. в с. Березники та похований біля Свято-Вознесенської греко-католицької церкви, навпроти входу до храму, на гробі був поставлений камінний хрест. Церковна фара знаходилась на місці сучасної школи. Біля фари був великий сад, де, мабуть, і грався майбутній Блаженний та онук Кирила Раковського Петро Орос. Щоб знищити згадку про греко-католицьку церкву в Березниках, у радянські часи на місці храму та церковного кладовища викопали яму для закладки силосу, а останки людей зібрали та просто закопали у другу яму. Зі слів краєзнавця поета Михайла Чикивді, гріб Раковського зберігся, бо був трохи вище тої ями, але нині хрест на гробі знищено, а могилу засипано землею. Були поховані біля Церкви Вознесіння Господнього с. Березники о. Неймет Андрій, гр.-кат. священик с. Березники, помер 11 липня 1872р.; Легеза Меланія, дружина пароха с. Березники о. Йосифа Сотака, померла 18 червня 1881 р.; о. Дідик Стефан, гр.-кат. священик с. Березники; Сотак Меланія, дружина пароха о. Кирила Раковського, померла 23 серпня 1903 року (бабка о. Петра Ороса); о. Кирило Раковський, парох с. Березники, помер 12 квітня 1923 року (дідик о. Петра Ороса). У Березниках зберігся дзвін, вилитий в 1906 році та перенесений у православну церкву, голос якого слухав майбутній Блаженний Петро Орос.
У 1921 році вдова Єлізавета Орос вийшла заміж за нотаря Тібора Дудинського і переїхала з синами до нього в с. Керецьки Свалявського району. В квітні 1926 року мати Петра Ороса помирає і двоє хлопців залишаються круглими сиротами. Похована мати майбутнього Блаженного на кладовищі у с. Керецьки, на могилі встановлено сучасний пам’ятник. У 1927 році двоє хлопців було відправлено у с. Скотарське до молодшої сестри їхнього діда по батькові, у якої було одинадцятеро своїх дітей. Початкову школу закінчив у Скотарському, а від п’ятого класу продовжує навчатися в Хустській гімназії. Випускні екзамени Петро Орос здав 1937 року, а вже в березні вступив до Ужгородської духовної семінарії, яку закінчив у 1942 році.
28 червня 1942 року отця Петра Ороса рукоположив на священика єпископ Олександр Стойка в Доманинській церкві, після свячень отримав направлення в с. Великі Ком’яти Виноградівського району, а після був переведений в с. Білки Іршавського району, де тепер і знаходяться його тлінні останки.
Отець Петро Орос був поліглотом, як і майже всі священики того часу: окрім рідної угорської мови, він володів латинською, що було обов’язковим для тогочасного священика, місцевою русинською, якою служив Святі Літургії, українською та французькою.
За розпорядженням Сталіна розпочалося знищення Мукачівської греко-католицької єпархії. Органи радянської влади неодноразово викликали о. Петра та схиляли його до переходу на московське православіє. 27 жовтня 1947 року на владику Теодора Ромжу було вчинено замах, а 31 жовтня цього ж року його отруїли в Мукачівській лікарні. Частина священиків приєдналася до єпархії Російської православної церкви, а частина пішла в підпілля, як і о. Петро, котрий ревно служив духовним потребам вірних «Мовчазної Церкви» на Іршавщині.
Свою ревність і небувалу посвяту о. Орос підтримував довгими молитвами, строгими постами й покутами. За стародавнім звичаєм східних подвижників, їв тільки один раз на день. Він завжди переховував у своїй кімнаті чи в печері, а влітку в колибі Пресвяту Євхаристію.
Під кінець 1953 року о. Петро зібрав декілька священиків для реколекцій, під час яких він розказував свої олтарним братам, що не переживе віку владики-мученика Кир Теодора, а 14 липня 1953 року о. Петрові минуло 36. Тому під час реколекцій, говорячи про смерть, він прорік віщі слова: «Відчуваю, що це мої останні реколекції». І не помилився. Вночі, перед святом Успіння Пресвятої Богородиці, з 27 на 28 серпня 1953 року він загинув як мученик від кулі більшовицького міліціонера. Ті, які зустрічалися з о. Петром Оросом, не могли уявити, що цей чоловік худорлявої статури, непримітний, мав таку сильну віру, що вона зробила з нього мученика.
Від себе хотілося б додати, що о. Петро був одним із тих, які віддали своє життя за віру, за вірність Христові й Апостольському Престолові, за те, що не згодилися перейти на російське православ’я. У їхніх серцях лунали слова того, хто подав їм приклад мучеництва, їхнього владики Теодора Ромжі: «Я радше помру, ніж мав би зрадити свою віру». Вісімнадцять священиків загинуло під час допитів у застінках НКВД, сорок отців пропали безвісти, близько ста п’ятдесяти священиків Мукачівської Церкви опинилися в засланні на каторжних роботах. Вони, вірні слуги Христа, радше вмирали, йшли на заслання, залишаючи свої сім’ї, але не зрадили свою віру, пам’ятаючи Христові слова: «Хто погубить свою душу мене ради та Євангелії, той її спасе» (Мр 8,35).
Згадуючи про о. Петра Ороса, його олтарний брат Павло Мадяр так про нього писав: «Найбільший дар Церкви і народу є святі люди, це через них здійснюється ідеал Божого Царства. Це через них видимим способом живе між нами сам Ісус Христос, бо це в них найкраще сповнюється Його слово: «Хто вас приймає, мене приймає …. Хто видів Мене, видів Отця».
Однокурсник о. Петра о. Іштван Піріді, згадуючи про нього, пише: «….Мені ніколи не доводилося зустрічати живого святого, яким я вважаю о. Петра. Він дуже ревно дотримувався засад нашої Матері-Церкви. У його висловлюваннях завше відчувалася непохитна віра щирого греко-католика та справжня християнська любов до ближнього. Це проявлялося і в його стосунках з товаришами по навчанню». Владика Іван Маргітич, у розмовах згадуючи про о. Петра, говорив: «Він вів аскетичний образ життя, ніколи ні на що не нарікав, мав гарячу любов до ближнього, ділився останнім куском хліба чи одежиною. Разом з цим він був добре обізнаний із проблемами підпільної Церкви-мучениці».
Отець Петро підтримував у священиків дух вірності Церкві та Апостольському Престолові. Закликав їх бути стійкими, не піддаватися тиску властей. Мощі отця Петра Павла Ороса були віднайдені та 28 серпня 1992 року перезахоронені у спеціально побудованій капличці біля церкви в с. Білки. За розпорядженням владики Мукачівської греко-католицької єпархії Мілана Шашіка (світлої пам’яті) розпочато процес беатифікації мученика нашої віри о. Петра Павла Ороса.
У 2022 році Папа Франциск затвердив Декрети Дикастерії у справах визнання святих, між якими — визнання мучеництва священика Мукачівської греко-католицької єпархії о. Петра Павла Ороса. Офіційне проголошення Блаженним отця Петра Павла Ороса мало відбутися цього 2023 року, 27 серпня, в неділю, але у зв’язку з нападом рашистської росії на нашу країну, воно відкладається до закінчення війни.
Отець Петро Павло Орос — великий ревнитель слави Божої та відданий поборник Христової Євангелії, слуга Церкви Апостольської сьогодні молиться перед Богом за тих, які також ревно стараються про те, щоб прославляти своїм життям не себе чи когось іншого, а Бога. Правильне життя – це коли люди дивляться на нас і кажуть: «Так, є істинний Бог, Який сотворив небо і землю, я це бачу в житті цієї людини, тому що вона є провідником, свідком цього істинного Бога».