Проповідь владики Теодора у Святий і Великий четвер
Дорогі Владико Ніле, Браття у священстві, дорогі монахи та монахині, браття семінаристи та люблячі наші вірники.
Дозвольте сьогодні цю проповідь адресувати в першу чергу нашим священникам, адже сьогодні є особливо їхнє, наше, свято. Кожного року Христова Церква нас гуртує для особливого Богослужіння, у якому ми покликані ще раз духовно ввійти до вечерника, де була відслужена перша Євхаристія і заново усвідомити нашу власну ідентичність як священників Христових. «Я дуже бажав спожити цю пасху із вами, перш ніж муки прийму». (пор. Лк. 22, 14). Таке прохання висловлює Христос до своїх учнів тоді, а сьогодні воно звернене до нас. Наближаючись до кульмінаційного моменту спасительної місії Ісуса Христа, Страсної П’ятниці, відповідаємо на бажання і прагнення Ісуса спожити Пасху в особливому приватному кліматі. Отож дуже дякую всім, хто сьогодні полишив всі свої інтенсивні пастирські труди, і зібрався сьогодні у нашому катедральному соборі для цього Богослужіння.
Христос чинить своєрідний конспіраційний жест, щоб Юда і ніхто інший не змогли зашкодити. Для цього особливим способом визначає місце, де відбудеться Тайна Вечеря. У цей відповідальний момент Ісус хоче бути з учнями у повній єдності та спокої. Найперше тому, що це і є їхнє, тобто учнів, першочергове покликання. Коли Він вибирав апостолів, то покликав їх, щоб були при Ньому, і дав їм владу проповідувати та виганяти бісів. «І він призначив дванадцятьох, щоб були при ньому, та щоб їх посилати із проповіддю; і дав їм владу виганяти бісів.» (Мк. 3, 14-15). Сам Христос також дає приклад: «Я маю бути при справах Отця Мого» (пор. Лк. 2, 49); «Їжа моя, - каже до них Ісус, - волю чинити того, хто послав мене, і діло його вивершити». (Ів. 4, 34). Це є завдання кожного священника: в першу чергу бути при Ньому, а потім іти до людей. Проповідь і виганяння бісів тільки після того, як вони «були при Ньому».
Найбільша спокуса сучасного священника, як і єпископа, це бути при всьому, окрім Господа; бути всюди, окрім місця, де перебуває Христос у Євхаристії; контролювати все, окрім часу, який має належати Богові.
Інший ризик, це бути при Господі, але не бути з Ним. Бути при справах Господніх без Господа. Робити тисячі справ без молитви. Святий Іван Золотоустий називає мертвою ту душу, яка не молиться: «Мертвий той, хто не молиться та не бажає невпинно розмовляти з Богом, бо брак спілкування з Господом — це смерть душі».
Бути з Ісусом це перш за все означає слухати Його. А слухати Господа важко на вулиці, в інтернеті чи серед гамору світу. Навіть серед тисячі справ можна Бога знайти, але важко Його почути. Щоб апостоли глибоко чули Ісуса, Господь кличе їх до Вечерника і розмовляє з ними. До цього Він запрошує і нас. Він хоче промовити до нас не тільки через наші справи і події пастирського чи суспільного життя, але сказати щось особисте. Тому наше перше завдання — бути з Ним, особливо під час служіння Євхаристії. Адже не тільки на Тайній Вечері, але й кожного разу Господь «дуже прагне спожити з нами Пасху». Подумаймо: скільки разів ми переживали Літургію саме в такому дусі? А скільки разів були при Ньому, але не з Ним — думками у своїх справах, переживаннях, пастирських клопотах, а деколи й у дрібницях, які навіть не варті нашої уваги й часу? Така вже наша людська неміч. Святий Альфонс де Лігуорі пише: «Життя священника повинно бути невпинним приготуванням до Служби Божої та благодаренням. Щоправда, Христос для всіх людей установив Пресвяту Євхаристію, проте ця свята Тайна є особливим даром для священників».
Після ламання хліба Христос умиває учням ноги. Це звична справа в єврейському побуті тих часів, але незвична тим, що цього ніколи не робили батьки чи господарі це було завданням слуг. Христос ламає не тільки побутову логіку, але чинить переворот у свідомості учнів. Тому апостолу Петру так непросто було прийняти цей жест. Але коли Христос відкриває йому сенс служіння і правду про «частку» з Ним, Петро вже хоче бути вмитий увесь — особливо у своєму серці. Юда, мабуть, також не міг цього прийняти. Хіба така, на перший погляд, слабкість Ісуса може спасти світ? Хіба не наївні всі ті, хто на Нього покладаються?
Христос хоче мати частку з апостолами, бо дуже хоче бути з ними і це видно не тільки в момент покликання, але впродовж усього Його життя. Він хоче бути і з нами незважаючи на нашу слабкість, мінливість і невірність. І надалі хоче покладатися на нас.
Священство було встановлене у дуже глибокому зв’язку з Ісусом як дар Його серця. Сьогодні священство, у тій формі, в якій його задумав Христос, може бути непопулярним. До нас, священників, суспільство ставить високі вимоги і очікує повної віддачі, а іноді й тих речей, які священник не може і не повинен давати. Хрестом стають ті моменти, коли наше священство не розуміють до кінця. Світ сьогодні хоче змінити священство. Але Євангеліє це не конституція, яку з розвитком суспільства можна редагувати і пристосовувати, вносити поправки. Священство не потрібно вигадувати заново. Його потрібно як дар розкривати і не втратити.
У сучасному світі, і навіть у самій Церкві, з’являється спокуса звести священство до чогось людського: до функції, до ролі, до служіння, яке можна змінити, переробити, адаптувати. І навіть змінити стать. Але священство це не право. Це покликання. Це дар. Ніхто не має права на священство, бо це не кар’єра, не соціальний статус, не реалізація амбіцій. «Ніхто не може сам собі взяти цю честь, якщо не покликаний Богом» (пор. Євр 5,4). Це вибір Христа. Ісус не сказав: «Хто хоче — нехай стане священником». Він сказав: «Не ви Мене вибрали, але Я вас вибрав» (Ів. 15,16). Це означає, що священство починається не з бажання людини, а з таємниці Божого поклику І ми тут з вами сьогодні не тому, що закінчили семінарію і в житті чогось досягнули, а тому, що Бог дуже полюбив тебе і захотів, щоб ти був сьогодні тут, при Ньому.
Сучасний світ часто хоче сприймати священника як «менеджера громади», священство — як «послугу», а Церкву — як «гуманітарний пункт», «неприбуткову релігійну організацію», чи, як тепер популярно говорити – «критичну структуру». Але якщо обмежитися тільки цим, тоді це вже не те священство, яке встановив Христос.
І не тільки світ намагається його змінити. Іноді і ми, священники, під тиском культури тягнемося до світських стандартів і норм, щоб не виглядати гіршим, уподібнюємося до світу, втрачаючи себе та солоність, яку потребує світ, як солі землі та світла для світу. Або применшуємо своє священство. Кажемо: «Я лише священник…», «Я нічого особливого зробити не можу…». Але правда інша. Через наші руки Бог приходить у Євхаристії. Через наш голос Бог прощає. Через нашу присутність хтось знаходить надію.
Сьогодні ми також будемо звершувати чин умивання ніг, наслідуючи поведінку самого Христа. Для цього вибрані священники, які в нашій єпархії посвячуються особливому апостоляту — медичному капеланству. У наших обставинах, в умовах війни, це служіння набуває особливої ваги. Священник тут покликаний продовжувати місію Христа як Лікаря, який самою своєю присутністю зцілював народ, а медичний капелан покликаний цю місію продовжити. Не завжди може зцілити тіло, але може торкнутися того, що глибше — духа людини. Він може вислухати, підтримати і відпустити гріх. Це служіння, часто непомітне, не висвітлюється фейсбуком чи прямими трансляціями, але дуже конкретне і сьогодні надзвичайно потрібне для зраненого народу України.
Сьогодні хочу привітати всіх вас із Днем священства. Кожного священника. Бо немає «важливіших» і «менш важливих» місць служіння. Хтось є в гірському селі, де мало людей і пусті вулиці. Хтось у місті, де постійний рух і напруга. Але в кожному місці є люди, до яких вас послав Христос. І в кожному місці ваше священство має сенс.
Дякую вам за це служіння. За витривалість, за вірність, за те, що часто робиться без подяки і без видимого плоду. Я справді радію, що маю таких священників, різних по віку, з різник регіонів, і навіть по мові. Та хоч ми буваємо дуже різними, не в усьому однаково думаємо, іноді по-різному бачимо ту чи іншу справу, то це є наше багатство і наша особливість. Бо саме так, разом, ми творимо життя нашої єпархії, її сьогодні і її завтра.
Нехай Господь дасть нам простоту бути з Ним. Нехай ніколи не зникає у нас відчуття, що ми покликані і у кожному нашому служінні залишається Його присутність та Його люблячої Матері – Пречистої Діви Марії, Євхаристійної Жінки, у люблячому Серці якої є кожен священник.