Він пройшов 6700 км із хрестом на плечах, молячись за свою батьківщину

Протягом подорожі я наслухався численних історій. Я чув, як люди плакали, виливали свої претензії на Церкву, батьків, дружин і чоловіків. А під кінець вони запитували: «А про що тут ідеться, з цим хрестом?»  Із Джоном Мерфі розмовляє Вероніка Помєрна, Aleteia. 

— Ти пройшов понад 6700 кілометрів, молячись за свій край. Це як від Вільнюса до Малаги, туди й назад! Як ти повідомив сім’ю про свій план? «Я виходжу на прогулянку, без гаманця і кредитної картки, до побачення через два роки»? 

— Мені тоді було 39 років і я був самотній. То був 1992 рік. Відзначалося 500-річчя прибуття Колумба в Америку. Якось я почув у храмі, як американські єпископи заохочували християн бути людьми примирення й шукати нових способів для проголошення Ісуса, який є надією. Вони закликали християн перепрошувати за зловживання, що сталися за минулі 500 років: за рабство і зло, якого білі допускалися щодо корінних мешканців Америки.  Я колись чув про групу людей, які йшли через штат Мічіган і молилися. Почав роздумувати, чи і я би міг зробити щось таке. Я почувався вільним, беручись до цього рішення, — подолати відстань, яка відділяє Флориду від Каліфорнії. Сім’я мене підтримувала від самого початку. 

— То не був звичайний похід. Ти подер 14 пар взуття, а на плечах ніс двометрового хреста. Ти не почувався як Ной? Мешканці твого міста не тикали на тебе пальцями? 

— Хтось разочок пожбурив у мене цеглину. Дехто робив непристойні жести, висміювали мене, — але то була крапля в морі. Більшість людей, які проходили повз мене, були налаштовані позитивно. Коли я самотньо йшов автострадою — люди спиняли автомобілі, клякали просто на дорозі й просили про молитву. Це для мене було звичайним видовищем протягом двох років. Також вони запитували, чи можу я прийти до їхньої церкви і молитися за них. 

— Ти бачив, як Бог зцілював людей? 

— Чуда ставалися на трасі постійно. Я би міг про них говорити цілий день (сміється). Якось я тільки-но дістався одного міста, в суботу пополудні, й мені сказали, що я обов’язково маю іти до дому жінки, хворої на рак. Вона помирала.  Я не знав її сім’ї. Мене привели до її будинку. Я входжу з двометровим хрестом. Легке замішання. Спальня виглядає як палата в реанімації: монітори, повно трубок, сім’я плаче. Спиталися, хто я такий. «Я іду з хрестом через Америку. Мене попросили сюди прийти і помолитися за вас, тож я тут».  Я не знав, як маю молитися. Просити про чудо? А може, Бог хоче її забрати до себе? Я взяв жінку за руку, приклав до хреста і помолився простими словами, щоб Бог поблагословив її та зцілив.  У понеділок вранці я виходжу з церкви. Довкола — натовп. 40 чоловік хочуть іти зі мною далі. Думаю: а звідки вони про мене довідалися? 

— Зазвичай ти ішов сам? 

— Бувало дуже по-різному. Інколи я йшов сам по 3-4 дні, борючись із жаром пустелі. Потім до мене долучалося кількадесят чоловік. Якогось дня нас загалом ішло 170! А тоді, в понеділок, я помітив у натовпі жінку. Вона фонтанувала радістю і виглядала знайомо. Підійшла і каже: «Я хочу понести хрест! Дозволь мені!» Я кажу: «Чи ми, бува, десь не зустрічалися?» А вона: «Ну так, ти молився за мене в суботу». Але ж ви помирали! — відповідаю. «Ну, так. Але після твоєї молитви я почуваюся прекрасно!» Я не вірив власним очам. Жінка йшла з хрестом перший день, другий, а потім ми розділилися. Я з нею втратив контакт. Коли я за неї молився — почувався дуже некомфортно. Але для Бога це не мало значення. Іншим разом до мене підійшла жінка і сказала, що має велику пухлину в грудях, яку болісно відчувала. Вона торкнулася хреста — і раптом відчула тепло. Сказала нам, що тієї ж миті відчула, як пухлина почала зменшуватися, а за якусь хвилину взагалі перестала її відчувати. Кілька інших жінок теж таке мали. Якось я молився за чоловіка, який довгі роки мусив на роботі дихати токсичними випарами. У нього були хворі легені. Йому довелося давати кисень. Через день після молитви він повернувся, щоб нести хрест. Грав на гармоніці й підтанцьовував. Кажу йому: я думав, у тебе вже нема легень! А він: «Скидається на те, що я їх знову отримав. Через 15 років!» Він ішов за мною кілька тижнів, прославляючи Бога. І постійно грав. 

— Чого ти навчився за час цієї подорожі? 

— Терпеливості. Життя — це мандрівка. Ми хочемо, щоб усе ставалося швидко, а Бог провадить нас крок за кроком. Я навчився Йому довіряти. Тоді Він зробив стільки неймовірних речей, що зараз я знаю, що Він завжди мною опікується. Коли приходить страх, я згадую ту подорож. І знаю, що й тепер Він мені допоможе. 

— Коли ти відчув, що Бог насправді про тебе піклується? 

— Коли йшов через Америку, не маючи з собою жодних грошей. Якось я був дуже голодний. Уже кілька днів не їв. Коли я ходив до школи — мама пакувала мені канапку з ковбасою, смажену картоплю і батончик. Я цілий день думав: царство за канапку, картоплю і батончик! Певно, я почав сумувати за близькими (сміється).  З’явилося нарікання: «Господи, я тут сам, у цих пустельних місцях. У мене нема чого їсти. Я роблю це для Тебе. Ти мав про мене потурбуватися, а я вже кілька днів не їв…» Я сів, сперся об телефонний стовп і закричав, як мала дитина: «Я не встану звідси, доки не отримаю щось поїсти!»  І тут спиняється автомобіль. Виходить чоловік і питає: «Це ти той мужик із хрестом?» Гм, обік лежить хрест і, певно, це таки я. «Я бачив тебе вранці й почув голос: він голодний, дай йому щось поїсти. Зазвичай я голосів не чую, тож спробував це проігнорувати». 

— Але зрештою дядько не витримав? 

— Він подзвонив до мами. «Якийсь чоловік іде вулицею, з хрестом. Ти могла б йому щось приготувати поїсти? Я завезу йому після роботи». «Це від моєї мами, — сказав він, даючи мені торбину. — Я не знаю, що там усередині, але це для тебе». Я одразу перепросив Бога за те своє нарікання. Помолився й відкрив торбу. Всередині була канапка з ковбасою, смажена картопля і батончик. 

— Усе як ти мріяв! 

— Я сховав це назад у торбину, кинувся навколішки і став перепрошувати Бога. Це не так, що кожного разу, коли я просив про їжу, то діставав те, про що мріяв. Це так, як співає Мік Джаґґер: You can’t always get what you want. Бог не завжди давав мені те, чого я хотів; але Він завжди давав мені те, чого я потребував. Інколи трапляється, що Бог дає тобі саме те, чого ти дуже прагнеш. Знаєш, чому Він це робить? Хоче показати тобі, що знає навіть найглибші твої потреби. 

— Чого ти навчився щодо євангелізації за час твоєї мандрівки Америкою? 

— Що ми забагато говоримо. Треба більше слухати й набагато менше говорити. Замість того, щоб перемогти людину аргументами, спробуймо її пізнати, зустрітися з нею там, де вона зараз. Не кажи: «Я знаю, що тобі потрібно! Ти ось це зробив не так!» Дозволь співрозмовникові говорити й терпеливо слухай. Нехай він розповість свою історію. Коли вислухаєш його — запитай, чи він готовий зустрітися з Ісусом. За час своєї подорожі я вислухав чимало історій. Я слухав, як люди плакали, жалілися на Церкву, своїх батьків, чоловіків і жінок. Зрештою вони мене запитували: «А про що йдеться з цим хрестом?» Лише тоді я відкривав уста. 

— І що ти їм казав? 

— Що Бог розуміє їхні болі. Він розуміє те, що ти зараз відчуваєш. Чому? Тому що Ісус, який був на цьому хресті, також зазнав несправедливого ставлення до себе. Він знає, що значить бути зрадженим близькими. Він знає, як болить фізичний біль. Я старався бути щирим. Казав: вибач, я не знаю, як можу тобі допомогти розв’язати твої проблеми, як зарадити твоїм болям. І пропонував: «А може, ми би зробили отак? Поклади руки на хрест і віддаймо цей біль, який ти носиш у серці, Ісусові». Саме тоді я бачив найбільші переміни у житті людей. Джерело: CREDO: credo.pro/2020/03/259070