Пастирське послання з нагоди початку Року Родини

ПАСТИРСЬКЕ ПОСЛАННЯ
З НАГОДИ ПОЧАТКУ РОКУ РОДИНИ

Духовенству, монашеству та всім вірникам
Мукачівської греко-католицької єпархії

Дорогі Брати та Сестри у Христі!

Завершивши Ювілейний Рік Надії, який ми переживали разом із всією Вселенською Церквою і нашим народом у трагічному часі війни, тривог, втрат і великих випробувань, ми не хочемо, щоб надія залишилася лише словом, урочистим гаслом чи простим внутрішнім пережиттям. Надія потребує воплочення у ділах. Саме тому ми хочемо побачити її втіленою у конкретних обставинах життя, а передусім у сім’ї як Домашній Церкві. З цією метою Мукачівська греко-католицька єпархія розпочинає РІК РОДИНИ.

Присвячуючи цей 2026 рік Родині, ми прагнемо поставити її в центр пастирської уваги нашої єпархії не просто як тематику чергового пасторального року, а як відповідь на ту велику потребу, яка народжується з уважного слухання болю нашого народу і розпізнання у ньому тих ран, які війна завдала найбільш делікатній клітині нашого суспільства – сім’ї. Російська агресія руйнує не лише міста й села, але й зухвало вдирається у сімейні зв’язки: розлучає подружжя, розкидає родини по різних країнах світу, позбавляє дітей батьківського виховання, а в старшого покоління відбирає відчуття безпеки та впевненості у завтрашньому дні.

Серед найбільш тривожних наслідків цього часу є помітне зростання кількості розлучень, а також втрата довіри до подружжя як тривалого життєвого покликання на все життя. Все частіше молоді люди відкладають шлюб, а то й зовсім його уникають, обираючи тимчасові форми співжиття без вірності аж до смерті. Зростає кількість так званого «життя на віру», яке позбавляє стосунки чоловіка і жінки твердого зобов’язання і благодаті Таїнства Вінчання, робить їх непостійними, вразливими і не дає повної духовної та правової стабільності ані самим парам, ані їхнім дітям.

Особливим викликом для Церкви є духовна ізоляція родин, які через війну опинилися закордоном. Відірвані від рідного дому, від батьківських традицій та парафіяльної спільноти, багато сімей поступово втрачають живий зв’язок із церковним життям. Гостро постає загроза секуляризації наших дітей за кордоном, коли віра перестає бути щоденною практикою, а участь у богослужіннях у неділі та свята поступово зводиться до рідкісних поодиноких нагод або й зовсім зникає.

Не можемо також оминути увагою і демографічну кризу, яка вже сьогодні болісно відчувається в усіх регіонах України. Втрата життя у бойових діях, міграція, страх перед майбутнім і виснаження війною послаблюють відкритість на батьківство й материнство.

Надзвичайно болючим знаком кризи родини в часі війни є знецінення людського життя ще до його народження. Під тиском страху, невпевненості в завтрашньому дні, матеріальних труднощів не може не хвилювати кількість вчинених абортів, у тому числі тих, які не фіксуються офіційною статистикою, здійснених через медикаментозні засоби. Це не лише демографічна проблема, і не тільки моральне питання важкого гріха, але передусім глибока духовна рана, яка наноситься совісті батьків, руйнує внутрішню єдність родини і залишає невидимі, але глибокі й тривалі наслідки в житті жінок і чоловіків. У час, коли країна щоденно втрачає своїх синів і дочок на фронті, ми покликані з особливою відповідальністю свідчити про святість і недоторканність людського життя від моменту зачаття і до його природної смерті.

У цьому контексті особливого значення набуває відкритість подружніх пар на нове життя як вияв довіри до Бога і надії на майбутнє. Війна спокушає людину замкнутися у страхові, відкласти народження дітей «на кращі часи» або відмовитися від цього дару. Проте, саме сьогодні відкритість на життя стає сильним свідченням віри, знаком духовного спротиву смерті. З пошаною і захопленням згадуємо родини наших старших поколінь, які, маючи умови життя значно складніші, ніж ті, в яких живемо ми сьогодні, не замикалися у страхові, а з довірою до Бога приймали дар життя. Вони не тільки не боялися, а й пишалися багатодітністю, бо кожна дитина сприймалася ними не як тягар відповідальності, а як дар від Бога.

Ще одним серйозним викликом для родини в сучасному світі є поширення гендерної ідеології. Вона нищить розуміння подружжя, батьківства і материнства, спотворює правду про людину, створену Богом як чоловіка і жінку, та вносить плутанину в формування статевої ідентичності дітей і молоді. В умовах духовної вразливості та секуляризації як за кордоном, так і в нас в Україні, родини потребують особливої підтримки Церкви, щоб зберегти християнське бачення людини, родини і гідності кожної особи без втрати істини та любові.

Саме тому Церква постійно говорить про захист життя, про подружню вірність і відповідальність, зовсім не для того, щоб когось осудити, але тому що не може залишатися байдужою до всього, що руйнує родину. І сьогодні Церква не може мовчати, коли родина зранена війною, розірвана міграцією, ослаблена страхом або спокушена фальшивими шляхами. Бо мати не мовчить, коли її дитину болить, і не залишає її сам на сам із пітьмою.

Тому Рік Родини стає для нас не лише нагодою для роздумів, але конкретним закликом до спільної пастирської відповідальності духовенства та мирян: підтримати родини, відновлювати довіру до подружжя, супроводжувати молодь і допомагати сім’ям знову віднайти силу, надію і єдність у час випробувань. Церква є з родиною завжди, і не тільки тоді, коли в ній усе добре, а передусім у ті моменти, коли стає важко. Вона не відходить від родини у час війни, розлуки, страху чи поразок, внутрішніх негараздів, і не закриває свого серця на біль, який ці обставини завдають.

Святі Отці Церкви наголошували на духовній силі родинного життя. Святий Бернард залишив нам простий, але надзвичайно глибокий заклик: «Родина, яка молиться разом, – тримається разом». Хочемо, щоб саме таке гасло супроводжувало нас у цей Рік Родини, адже у час війни ці слова звучать по-особливому. Молитва в родині стає джерелом внутрішньої єдності, сили й надії. Саме в родині віра знаходить найбільш сприятливе середовище, де можемо практикувати багато чеснот, особливо любові, терпеливості, милосердя, прощення, взаємної підтримки і відповідальності одне за одного.

Родина є першим місцем, де людина вчиться любити, довіряти й жити не для себе. Коли вона здорова, суспільство має майбутнє, а коли поранена, то жодні інституції не здатні повністю замінити її втрату. У час війни родина стає останнім укриттям людяності. Тут передається віра, формується сумління, приймається життя і витримується біль розлуки та втрат. Захищаючи родину, ми захищаємо не традицію, а саму можливість людини залишатися людиною, здатною любити, прощати й жити надією, особливо тоді, коли світ навколо захлинається від ненависті, насильства і страху. Боротьба за перемогу триває, і Церква також покликана боротися тими засобами, які їй довірені: молитвою, духовним супроводом, служінням родинам, підтримкою воїнів і їхніх близьких, вихованням молодого покоління. Перемога потребує не лише сили зброї, але й сили духа, витривалості та єдності.

Духовним супроводом Року Родини для нашої єпархії стане ікона Пресвятої Родини, яка вшановується у паломницькому місці, в монастирі у Джублику. Вона має для нас особливе значення, адже цю ікону освятив Святіший Отець Папа Франциск спеціально для Мукачівської греко-католицької єпархії. У ній ми споглядаємо Святу Родину – Йосифа, Марію та Ісуса – як образ родини, що живе довірою до Бога, витривалістю у труднощах і стійкою вірністю щоденному покликанню. Сьогодні, 11 січня 2026 року копія цієї ікони розпочинає своє паломництво храмами нашої єпархії: від крайньої точки єпархії – з села Ужок на Березнянщині і завершить його на іншому краї нашого Закарпаття – у селищі Ясіня. Проходячи через усі куточки нашої розлогої єпархії, ця ікона дійде також і до вас, несучи молитву, благословення і духовну присутність Пресвятої Родини.

Отож, нехай Рік Родини стане для нашої єпархії часом, коли надія, яку ми проголошували, стане видимою у житті наших родин. А Пресвята Богородиця, Мати Пресвятої Родини і Мати нашого народу, нехай провадить нас цим шляхом віри, любові та витривалої надії. Призиваємо у цьому Році Родини заступництва наших блаженних священномучеників владики Теодора Ромжі та отця Петра Ороса. Нехай пролита кров наших пастирів принесе багато духовних плодів у всіх Родинах та у великій нашій Родині – Мукачівській греко-католицькій єпархії.

З молитвою і благословенням

Владика Теодор Мацапула,
правлячий єпископ

Владика Ніл Лущак,
помічний єпископ

Дано в Ужгороді, при Катедральному Соборі
Воздвиження Чесного і Животврящого Хреста Господнього
на свято Христового Різдва дня 25 грудня 2025 року Божого