Єпископ Павло Гончарук: Церква – в людях, і сьогодні вона на захисті Батьківщини

Єпископ Павло Гончарук: Церква – в людях, і сьогодні вона на захисті Батьківщини

«Ми живемо в такій ситуації, де поруч ходять життя і смерть, де в одному кварталі вибух, а в сусідньому ходять діти», – говорить в інтерв’ю для ватиканських медіа Харківсько-Запорізький римо-католицький єпископ Павло Гончарук. Розповідаючи про те, як війна вплинула на душпастирство, з визнає: кількість парафій зменшилася, бо зникли міста, де вони були. Серед викликів – пастирський супровід військових, які жертвують усім, також душевним спокоєм, щоб інші могли жити, народжувати та ростити дітей.

Цими днями в Італії побував єпископ Павло Гончарук, Ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії. Він приїхав, щоб взяти участь у «XVI Європейському тижні», який від 8 до 15 червня 2025 року відбувався в місті Палермо, що на італійському острові Сицилії. Це тиждень духовних, культурних і суспільно-політичних заходів, щоби відзначити християнське коріння Європи, а протягом останніх років один із круглих столів присвячений Україні. Цього року в дискусії на тему «Війна у серці Європи: вирішення та перспективи справедливого та тривалого миру» разом з єпископом з Харкова брали участь також Посли України, Польщі та Литви при Святому Престолі, отець Ярослав Кравєц, OP, настоятель вікаріату домініканців в Україні, та о. Маріуш Кравєц, SSP, настоятель провінції паулістів у Польщі та Україні.

По завершенні заходів у Палермо єпископ Павло прибув до Риму, де в середу, 18 червня, взяв участь у загальній аудієнції зі Святішим Отцем. Він також завітав до нашої редакції, де розповів у інтерв’ю про поточну ситуацію в Харкові та про виклики, які стоять перед душпастирями, зокрема ті, що пов’язані із супроводом військових.

Преосвященний Владико, сьогодні Ви брали участь у загальній аудієнції з Папою Левом XIV, наприкінці якої він у своїх закликах згадав також про страждання України. Опісля Ви мали можливість коротко поспілкуватися з Папою. Що Ви йому сказали і які Ваші враження?

Перше моє враження – відчуття такого миру і спокою, який є тут, на цьому місці. Коли прибув Папа, вже сама його особа, його лице випромінює мир, спокій. Дуже такий яскравий і який передається іншим. І це справило перше позитивне враження, тобто якось відбилося у моєму серці. Я привітав його і попросив його про благословення для мене, для священників, для монахинь, для дієцезії і для цілого українського народу. Він сказав: «Я благословляю». Тобто так, дуже коротенько, але дуже позитивний слід залишився в моєму серці.

Владико, розкажіть, будь ласка, про поточну ситуацію в Харкові.

Дякую за те, що могли мене прийняти, щоб і я мав можливість розповісти про те, що відбувається в нас у місті Харкові, але не тільки в Харкові, а в усій Харківсько-Запорізькій дієцезії, зрештою, в усій Україні. Отож, це вже пішов четвертий рік війни. Сила обстрілів, які відбуваються не лише по Харкову, але й по всій Україні, дедалі більше зростає. Сотнями летять “шахеди”, які обстрілюють житлові будинки, де перебувають люди, які не сподіваються, що загроза є настільки великою, та й, зрештою, не завжди встигають втекти в бомбосховища. Отож, зараз дуже почастішали обстріли “шахедами”, а також балістикою. В прифронтових місцевостях є дуже небезпечно через те, що прилітають керовані авіабомби, які залітають вже дуже глибоко на територію України. Після попадання, наприклад, такої авіабомби, глибина ями становить до двісті метрів і тридцять метрів в діаметрі. Тобто якщо це був будинок, то з будинку, ані того, хто там був, не залишається нічого. Також дуже велика небезпека FPV-дронів на оптоволокні. Таким дроном управляють за допомогою кабеля і вони можуть летіти углиб до сорока кілометрів. До Харкова вже прилітав такий дрон, який приніс бойовий заряд, і вибухнув. Обстрілюють ігрові майданчики, де збираються діти, обстрілюють підприємства, ферми. Йде просто тотальне знищення всього, що рухається, всього того, що люди побудували. Знищуються цілі села, цілі містечка. Ну і також наш Харків дуже сильно поранений, багато руйнувань. Хоча місцева влада швидко робить все для того, щоб прибирати, щоб було чисто, але дуже багато зруйнованих будинків. Якщо навіть прилітає одна авіабомба чи якийсь інший вибух, то зразу кілька сотень помешкань залишаються без вікон. А це означає, що якщо зима, то вони вже непридатні для життя. Є дуже багато переселенців, людей, які втратили абсолютно все. Старші особи, які вкладали всі свої надбання і зусилля, будували дім протягом багатьох років життя, а тепер все мусять залишити або все втратили. Тому ми досвідчуємо дедалі більше цих страждань. Ця ріка страждання, ріка страшних людських історій не зупиняється, лише розширюється. Також зростають кладовища, на яких видно щораз більше українських прапорів, що свідчить про загиблих воїнів. Тобто великий біль, велике страждання, яке, як видається, не має кінця. Ось ми живемо в такій ситуації, де поруч ходять життя і смерть, де на одній вулиці вибух, а на другій вулиці ходять діти. Така дійсність.

Стосовно мешканців Харкова, чи є якась тенденція стосовно того, чи виїжджають, чи все таки залишаються сім'ї?

Приблизно півтора місяці тому мер міста казав, що в Харкові з двох мільйонів сімсот, які були раніше, залишилися близько п'ятсот тисяч мешканців. Але тепер до них додалося ще близько п'ятсот тисяч переселенців. Тому загалом є близько мільйона. Ці цифри постійно змінюються, немає статичності. Якщо розбивають будинок, і він стає непридатним, то якщо сім'я не має десь іншого приміщення, де може поселитися, але десь є далека родина, то вони виїжджають. Також бізнеси: хтось пробував відкритись, знову перезапустити підприємство, але знову вибило всі шибки. Вони поставили, і знов вибило. Потрібні кошти, щоби знову відтворювати, а їх вже немає. Тоді вони виїжджають. Іноді повністю руйнують обстріли. Ми ввесь час, весь час під обстрілами. І сьогодні хтось має все, а вночі може все втратити. Якщо врятував своє життя, це вже дуже багато. А якщо людина здоров'я втрачає, втрачає своїх близьких, то це також дуже важко. Хтось втрачає роботу. Дуже важко з роботою, тому що підприємства не працюють. Якщо хтось тримався в місті, бо була ще робота, коли її вже немає, знову мусить десь виїжджати.

В попередніх інтерв'ю, яке ми робили, Ви розповідали про те, як Церква перебуває поруч з людьми і наскільки це важливо. Чи відбулися якісь зміни у душпастирстві у вашій дієцезії?

Від часу попереднього інтерв’ю в душпастирстві змінилося лише те, що зменшилась кількість парафій, бо вони є зруйновані разом з цілим містами. Наприклад, місто Покровськ, де була парафія, сьогодні ще перебуває під контролем України, але його вже практично немає. Також парафії немає, каплиця розбита, там вже немає парафіян, і також священник звідти мусів виїхати, тому що там весь час літають дрони. Загалом, священники залишаються на місцях, вони підтримують людей, підтримують духовно. Тобто відправляють Служби Божі, різні молебні, є можливість сповідатися, є можливість прийти порозмовляти, є можливість запросити священника, щоб він відвідав хворих. Тобто дуже багато такої душпастирської діяльності, але це не відбувається у систематичний, спланований спосіб, як це було до війни. Тепер все спонтанно. Приїжджає, наприклад, до нас військовий, до якого приїхала його дівчина, і вони давно планували одружитися. Вони просять повінчати їх. Він має всього-на-всього п'ять днів. Тому є тільки час на те, щоб перевірити інформацію про них, звідки вони походять, з якої парафії, проводимо з ними кілька підготовчих зустрічей, і благословення. Зі свідомістю того, що він може вже не повернутися. Часто приходять військові, які просто просять про розмову, бо не витримують. Тобто в них дуже сильно страждає людяність. Тому що військовий, який стоїть на захисті своєї Батьківщини, хоча він робить справу, яка випливає з любові, з любові до ближніх, з любові до своїх рідних, з любові до країни, хоч він виконує свій обов'язок, то все одно те, що він через ворога примушений робити, тобто забирати життя, не минає безслідно. Це все одно, що, рятуючи когось від розпеченого каміння, чи коли якась посудина з кип'ятком на когось має вилитися, я хапаю цю посудину, щоб захистити, то так, я захищаю, але руки в мене попечені. І ось людяність обпечена. Військові з обпеченою людяністю приходять з цими духовними ранами, щоб з ними поспілкуватися, а також допомогти, тому що диявол сильно їх атакує, оскаржуючи, мовляв “як ти міг?” і так далі. Тобто приписуючи те, що він, буцімто, бажає вбивати, що він хоче вбивати. Це неправда. Ніхто з військових не хоче вбивати. Як народ, ми не хочемо вбивати. І це не є бажанням вбивати. Однак ми маємо обов'язок захистити старших осіб немовлят, дітей, дівчат, хлопців, тому що ми знаємо, що з ними зроблять. І тому священники приділяють дуже багато часу спілкуванню з військовими, щоб їх духовно підтримати і також сповідати. Також матеріально дуже багато потрібно допомоги. Зараз це не так просто, бо зменшилась кількість гуманітарної допомоги, яка раніше напливала. Зараз її менше, а також дуже небезпечно десь зберігати цю матеріальну допомогу, тому що коли росіяни дізнаються, що десь є гуманітарна допомога, то відразу туди б'ють, щоб знищити. Тобто вони все роблять, щоби зробити життя неможливим, щоби людей розізлити, щоби люди сказали, що “все, досить”. Я не знаю до кінця, яка в них мета, але складається враження, що вони просто хочуть все знищити і всіх знищити. І серед цього всього присутня Церква, присутні священники, присутні сестри-монахині. Навколо сестер, священників також організовані групи людей, волонтерів. Так, є наприклад Карітас, вони більш організовані, навколо них гуртуються більше людей. Але також при парафіях є менш організовані об’єднання, і вони теж дуже ефективні. Тобто є Церква, тому що люди – це Церква. Ми не можемо казати, що Церква – це священники, це помилково. Церква, – це всі ми, охрещені, ми є Церквою. І Церква стоїть сьогодні на захисті Батьківщини. Церква перебуває в наших військових. Церква є в наших волонтерах, в лікарях. Церква є присутня в парафіях, є присутня на вулицях. Тобто Церква присутня в людях.

Щодо священників, Ви як єпископ маєте завдання дбати про добробут, про духовний стан священників. Чи Вам вистачає на це часу?

Моїм завданням є підтримати священників, помогти їм захиститися. Це в першу чергу. І для цього ми проводимо різні навчання, які допомагають зрозуміти те, що відбувається з людиною, що відбувається з її фізіологією, як ситуація, яку створила війна, впливає на фізіологію людини, на її психіку, як втома впливає. І коли людина, коли священник обізнаний з тим, що з ним відбувається, що відбувається з людьми, коли він розуміє, що він повинен робити, а на що не повинен звертати увагу або чим не перейматися, тоді він має в собі ресурс для того, щоби вистояти під час цього удару. І для цього діє школа капеланського служіння, також проводяться різні навчання, курси для священників. Також розглядаємо теми про вигорання (що потрібно робити, як його не допустити), про те, що відбувається з військовим, чому він так реагує, а не інакше. Тобто обізнаність допомагає бути свідомим і стояти лицем до проблеми, до трагедії. Тому що ніщо так не руйнує людину і не розбиває її, як втеча, спроба не бачити проблему, не розуміти проблему. І ось одним із моїх завданням є, по перше, присутність. Я з ними спілкуюся, приїжджаю до священників, щоб поспілкуватися, помолитися, бути на Службі Божій. Досить часто вони навіть не знають, коли я приїду. Тому, що коли має приїхати єпископ, священник перед тим хвилюється, а навіщо йому хвилюватися. Ми трохи підемо десь потім зі священником, пообідаємо, щоб він нічого не готував, щоб ми поспілкувалися, разом прогулялися. Я побачив, як справи в нього, він розповів про те, що його болить.

Тобто, попри те, що Ви маєте багато справ, це є один з Ваших пріоритетів?

Звичайно, це мій перший пріоритет, тому що священники є моїми найближчими співпрацівниками. Якщо падає священник, то тоді дуже зменшується допомога, яка надається через нього, бо він знає людей, він їх підтримує, він з ними разом плаче, розділяє їхній біль. Він приймає на себе дуже сильний удар, і він не завжди має з ким поділитися. Наприклад, він не може поділитися з тими, хто перебуває за кордоном, тому що вони не розуміють. Тобто ми розуміємо тягар одне одного, і тому найефективніше ми можемо допомогти один одному, тобто бути поруч біля священника – це таке моє перше завдання. Також сестри, які здійснюють своє служіння, і брати, які допомагають, ну і потім також з військовими, також і з мирянами. Тобто не можна ділити, кому більше приділяється увага. Просто робиться те, що необхідно.

Владико, Ви багато спілкуєтеся, як Ви вже самі сказали, із військовими, з їхніми родинами. Можливо, пам'ятаєте якусь розмову, яка Вас або вразила, або надихнула?

Те, що мене не стільки надихає, скільки я дякую Богу за наших воїнів, за наших хлопців і дівчат, бо дуже багато жінок є воїнами. Тепер я не можу приїжджати на саму позицію. Раніше була така можливість: я міг до самої лінії фронту доїжджати кілометр-два. Навіть було так, що між позицією ворога і нашою позицією було п'ятсот метрів: ми чули, як там вони щось там кричать. Натомість сьогодні через величезний рій дронів – це реально величезний рій дронів, який літає – ця дистанція дуже збільшилась. Тобто ближче п'ятнадцяти кілометрів не можу доїжджати. І ось, коли вони виїжджають ближче, трошки на відпочинок на пару днів, то я можу їх відвідати. І те, що мене насправді захоплює, коли я бачу втомлені лиця, вони говорять дуже багато про те, наскільки вони втомлені, наскільки важко. Але потім, немов би в одну мить щось перемикається і вони кажуть: “Але ж хто ж, як не ми?”. І в цих словах “Хто ж, як не ми” є вписане все: він готовий на все, він розуміє, що він може загинути. Він розуміє, тому що багатьох з його побратимів вже немає. Я, наприклад, ніколи не запитую: “Де той твій побратим?”. Тому що може бути, що його вже немає. Вони кажуть: “Помолися”. Я просто молюся. Навіть не питаюся, чи за живого, чи померлого, тому що це їх дуже болить. Це – рана. І наші воїни – це дуже сильні люди, тому що людина є сильна любов'ю, тобто жертовністю. Тоді, коли вона заради інших жертвує собою, жертвує своїм комфортом. І те, чим вони жертвують, є також частинка їхньої людяності. Те, що вони втрачають, – це частина своєї людяності, душевного спокою. Бо Бог не створив людину, щоби вбивати. І коли людина вбиває іншу людину, це залишає на ній печать. Такою є ціна за мою свободу, це ціна за те, що я не мушу мати такої печаті на своїй душі. Це є ціна того, що хтось може народжувати, хтось може ростити дітей, це ціна того, що хтось із хворих, прикутих до ліжка, може отримати допомогу. Це дуже велика ціна свободи і того, що ми можемо жити, ціна інших. І тому ми дуже цінуємо наших військових, молимося за них, молимося за полонених і молимося за тих, хто втратив своїх близьких – багато родин, багато дітей, багато сиріт. Недавно я бачив відео, які тепер в нас поширені:  на випускних балах багато дівчат про танцюють свій вальс з кітелем свого батька, який загинув на фронті. Це дуже зворушливо. Великий біль і великі страждання. Але в цьому всьому ми бачимо також сліди Божої любові, Божої присутності й доброти, і йдемо вперед.

Джерело: https://www.vaticannews.va/uk/church/news/2025-06/jepyskop-honcharuk-pro-sytyatsiju-v-kharkovi-i-zustrich-z-papoju.htm