У Римі була виголошена доповідь про практику та теологію помазання хворих у літургійній традиції історичної Мукачівської єпархії
24 квітня 2026 року у Папському Східному Інституті в Римі відбувся навчальний семінар на тему «Зцілення, прощення та супровід: переосмислення лікувальної функції помазання хворих у світлі текстів, обрядів та права». У межах цього семінару була виголошена доповідь «Практика та теологія помазання хворих у літургійній традиції історичної Мукачівської єпархії», яку представив ректор Ніредьгазької семінарії о. Ондраш Добош. На початку доповідач згадав, що саме у цей день відзначається 380-та річниця укладання Ужгородської унії.
На заході були також присутні студенти Мукачівської греко-католицької єпархії, які навчаються в університетах Риму.
У своїй доповіді дослідник зосередив увагу на унікальному літургійному спадку Мукачівської єпархії – «матері» багатьох сучасних Церков, зокрема греко-католицьких Церков у Словаччині Угорщині, а також Пітсбурської митрополії у США. Отець Ондраш проаналізував еволюцію чину помазання хворих: від давніх рукописних традицій до поступової латинізації під впливом тридентської теології.
Давня рукописна традиція: покаяння та соборність
Аналізуючи одинадцять давніх рукописних євхологіїв XVI-XVII століть, о. Добош виокремив ключові особливості місцевої практики:
Глибокий пенітенціарний характер: Чин розпочинався з надзвичайно детальної сповіді. Хворий мав перераховувати свої гріхи за розлогим списком, що включав навіть рідкісні або дуже важкі провини. Це свідчить про те, що помазання сприймалося як «сповідь за все життя».
Зв'язок із Хрещенням: Після освячення олії співався стих «Ви, що в Христа хрестилися...», що підкреслювало онтологічний зв'язок між зціленням та благодаттю Хрещення.
Соборність та ієрархічність: Останню молитву «Отче Святий» супроводжував список із понад 120 імен святих. Цікаво, що після завершення чину хворий мав поклонитися священникам, просячи прощення, що вказує на те, що обряд першочергово призначався для тих, хто був здатний пересуватися, а не лише для вмираючих.
Вплив Ужгородської унії та латинізація
З укладенням Ужгородської унії у 1646 році та діяльністю єпископа Йоана де Камеліс починається період активного впровадження західної сакраментології. У Катехизмі 1689 року де Камеліс, вражений низьким рівнем освіти тогочасного духовенства, почав адаптувати східний обряд до вимог Тридентського собору:
Кількість служителів: Хоча східна традиція вимагала участі семи священників, нові настанови дозволяли звершувати таїнство п'ятьом, трьом або навіть одному священнику за умови, що обряд не буде скорочений і в нього не вноситимуться зміни.
Зміна акцентів: Хвороба почала трактуватися переважно як тілесний недуг, а здоровим особам приймати таїнство не рекомендувалося.
Конфлікти та «забобони» XVIII століття
Період XVIII століття о. Ондраш охарактеризував як час суперечок з латинським єпископатом. Латинські ієрархи часто звинувачували греко-католицьке духовенство у зловживаннях, зокрема у високій платі за звершення помазання та використанні екзорцизмів замість таїнств.
У цей же час виникло народне упередження: люди боялися приймати помазання, вважаючи, що воно «прискорює фізичну смерть». Щоб подолати ці страхи та впорядкувати практику, єпископ Мануїл Ольшавський видав статути, які фактично копіювали канони Замойського синоду, поєднуючи візантійську літургійну основу зі схоластичною теологією щодо дієвості таїнства (ex opere operato).
Висновки
Підсумовуючи, о. Ондраш Добош зазначив, що протягом ХІХ століття відбулася повна адаптація до західної практики. З ужитку поступово витіснялися назви на кшталт «останнє помазання», а молитви скорочувалися. Проте, попри сильний вплив латинізації, у традиції Мукачівської єпархії збереглася важлива східна риса: наполягання на тому, що це таїнство не є виключно для вмираючих, а є засобом духовного та фізичного зцілення для кожного вірного.