Слово дня

«У Ньому було життя, і життя було – світло людей. 5. І світло світить у темряві, і не пойняла Його темрява». Євангелиста Йоана називають богословом Нового Творіння. Від першого і до останнього вірша свого глибокого і переосмисленого свідчення про Ісуса він розповідає, як в Ісусі Боже життя приходить до людей, сплюндрованих гріхом.

Йоан запрошує нас зустрітися із Воскреслим Христом, бо у Ньому є справжнє Життя. Ця тема постійно повторюється у Євангелії від Йоана у довгих промовах Ісуса і публічно, й у вузькому колі учнів на Тайній Вечері: «Бо як Отець має життя у Собі, так і Синові дав, щоб мав життя у Собі» (5:26); «Божий бо хліб Той, що з неба сходить і життя світові дає» (6:33); «Я прийшов, щоб мали життя – щоб достоту мали» (10:10); «Я – Воскресіння і Життя. Хто в Мене вірує, той навіть і вмерши – житиме! 26. Кожен, хто живе і в Мене вірує, – не вмре повіки. Віриш тому?» (11:25–26); «Я – Дорога, Правда і Життя!»(14:6).

Зустріч з Ісусом, який помер і Воскрес, радикально змінює кожну особу, оскільки Його «життя було – світло людей» (14б, 9). Зустрівшись із Ним, ми виходимо з темряви і сутінків нашого існування, бо тільки в Ісусі та Його Слові є Світло, яке дарує справжнє життя та пояснення найважливіших питань, які постають перед нами. Від нас потрібно небагато: через покаяння відмовитися від старого способу нашого існування і просто відкрити двері свого серця для Ісуса – тоді усе зміниться до невпізнання. З усього багатства навчання Христа після Його Воскресіння євангелист Йоан залишив у своєму свідченні про Ісуса тільки найважливіші Його слова, зокрема такі: «Я – Світло світу. Хто йде за Мною, не блукатиме в темряві, а матиме Світло життя» (8:12); «Я – Світло, на світ прийшов, щоб кожен, хто в Мене вірує, не перебував у темряві» (12:46).

о. Роман Северин

«Аж ось Ісус зустрів їх і каже: “Радуйтеся!”». У Біблії є тексти, про які краще сказати кількома словами, оскільки навіть найкращі спроби висловити їхню значущість просто безсилі. До таких текстів належать розповіді про Воскресіння Ісуса. Радість неможливо описати – її можна тільки пережити. Про Бога важко розказати – з Ним потрібно зустрітись. Тоді стане зрозуміло, а радше пережито усім єством, що таке справжня радість.

Чому Ісус запрошує Своїх апостолів та усіх нас до радості? Тому, що Бог вірний та відповідальний за Своє творіння! Тому, що після гріхопадіння Він не залишив нас самих! Тому, що усе, що Він обіцяв патріархам та провістив через пророків, сповнилося! Тому, що через воплочення, життя, Страсті та Воскресіння Його Єдинородного Сина Ісуса Христа гріх і смерть переможені! Тому, що ми, раз померши фізичною смертю, усі воскреснемо у часі Другого і славного Приходу Христа – Парусії! Тому, що ми, якщо захочемо, можемо жити Його життям, яке Небесний Отець приготував нам перед сотворенням світу! Тому, що відтепер моє і твоє життя має особливе значення! Тому, що ця радість більша за будь-яку відому нам радість – радість через Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа!

Читання дня займає майже цілу 27-му главу з Євангелія від Матея, яка двічі доповнюється короткими свідченнями євангелистів Луки та Йоана. Це, на перший погляд, довге читання, насправді містить набагато більше тем, ніж можна було би представити у рамках цієї лаконічної розповіді. Кожне речення тут дуже важливе. За кожною фразою стоять мільйони ситуацій з історії людства, які сходяться тут у напружений опис страхітливої та болючої драми. У певному сенсі ця історія сюрреалістична: здоровий глузд постійно запитує: «Невже це не сон? Чи людина справді так низько впала? Чи Бог може аж так Себе упокорити? Може Його Любов і справді безмежна і незбагненна?». Історія Страстей Ісуса дуже промовисто відкриває нам правду про Бога, а також про те, ким є людина, якщо у її серці немає місця для Нього. Найстрашніше в цій історії те, що людина може не розуміти ні першого, ні другого – ні величі Божої любові, ні глибини та потворності власного падіння. Саме у цьому і полягає вся трагедія Страстей Ісуса Христа. Усе відбувається у запаморочливому тумані гріха: зрада одного з найближчих учнів та його спотворене розпукою розкаяння; заскорузлість та закритість на Бога релігійних еліт; фарс та імітація суду первосвященниками, які отримали свої посади за хабарі, заплачені окупантам-римлянам; кон’юнктура та цинізм Пилата; озвіріла ненависть та нечутливість до чужого болю юрби, здавалося б, простого народу; вибір Варрави; повна деградація одного із розп’ятих розбійників; жорстокість римських вояків. І серед усього цього пекла бачимо смиренну та люблячу особу Ісуса Христа, який переживає страшну самотність та усе те, що наш травмований гріхопадінням розум не в силі осягнути. Читаємо про Симона Киринейського, на якого звалюють чужий хрест, інтуїтивне тривожне прохання дружини Пилата, розкаяного розбійника, несподівану віру сотника, люблячу вірність і відвагу жінок із Галилеї та матері Ісуса (Йо 19:25−27), відважний і шляхетний вчинок Йосифа з Ариматеї та Никодима, що любив приходити до Ісуса вночі (Йо 19:39).

Якщо б ми ніколи не читали цілої Історії спасіння, то роздумуючи тільки над розповіддю про Страсті Ісуса в Євангеліях, нам важко було б відповісти, чому Бог так сильно любить людину. На це неможливо дати повну відповідь – читаючи Євангеліє, ми знаходимо тільки натяки, які, наскільки це можливо, привідкривають цю велику тайну. Однак, вчитуючись у розповідь про цих небагатьох світлих постатей на хресній дорозі Ісуса Христа, хочу вірити, що Бог бачить щось подібне у кожній людині…

«Як же вони їли, Ісус узяв хліб, поблагословив, розламав і дав учням, кажучи: “Беріть, їжте: це Моє Тіло”. 27. Потім узяв чашу, воздав хвалу і подав їм, кажучи: “Пийте з неї всі, 28. бо це Кров Моя (Нового) Завіту, яка за багатьох проливається на відпущення гріхів”». Ці слова не можуть не вражати. Євангелист Йоан, який багато років роздумував над ними, передає їх по-своєму і в дещо іншому контексті: тоді, коли Ісус помножує хліби, а потім уночі переходить по воді Галилейського озера, немов по суші (Йо 6). Перші читачі Йоана відразу могли зрозуміти, що ці події дуже перегукується з Виходом Ізраїлю з Єгипту, першим святом Пасхи, Божим даром манни у пустелі людям, які торували свій нелегкий шлях свободи до Союзу з Богом на горі Синай та життя в Обіцяній Землі (Вих 12−19).

Тепер, розповідаючи нам про цю Пасхальну трапезу – Тайну Вечерю Господа зі Своїми учнями, євангелисти хочуть, щоб ми зрозуміли, що у цей момент відбувається Новий Вихід, Нова Пасха, Новий Союз у Крові Христа не тільки з Ізраїлем, але й усім людством. Тепер ми зможемо перейти від смерті до життя не завдяки крові пасхального агнця, якого вперше закололи у кожній родині у Пасхальну ніч – ніч Виходу в Єгипті (і його кров’ю помазали одвірки), а згодом в Обіцяній Землі для духовного уприсутнення цієї найважливішої події Старого Завіту робили це раз на рік у дворах старозавітного Храму. Тепер наша Пасха – Христос, принесений за нас у жертву (1 Кор 5:7). Це Він – той Агнець Божий, який бере на Себе гріхи усього світу (Йо 1: 29, 36).

Знаємо, що миро в ті часи було дуже дороге, і можна зрозуміти, чому навіть для найближчих апостолів Ісуса Христа такий вчинок був дивним. З одного боку, Господь служить бідним, потребуючим, з іншого – даремна втрата стількох коштів, грошей для цього вчинку. Але Господь не тільки виправдовує цю жінку, а й вказує, що вона робить добре. Чому?

Погляньмо, яку найбільшу цінність ми маємо? Наше життя тут, на землі, – це найбільша цінність. А в тому житті – це наш час. Але ми часто не усвідомлюємо того, що саме час, присвячений Богові, дуже важливий. Ми часто можемо думати, що спілкування з Богом, тобто молитва, навпаки, є втратою часу. Як і учні думали, що виливати таке дорогоцінне миро – нераціонально.

Для нас виливання мира – витрачання свого дорогоцінного часу для Бога. І як нам це непросто робити! Причиною може бути те, що ми до кінця не розуміємо, як важливо для нас перебувати зі своїм Творцем, і думаємо, що це даремно витрачений час. А саме це перебування з Богом, наша молитва, «виливання мира» змінює нас, сповнює розумінням того, що і як маємо робити, як маємо чинити, як будувати стосунки з іншими. Наша молитва, а це перебування з Богом, кладе відбиток на все наше життя!\

о. Роман Северин

«Ви знаєте, що через два дні буде Пасха, і Син Чоловічий буде виданий на розп’яття». Найважливіша подія Старого Завіту − це Вихід з Єгипту, який відбувається у контексті святкування свята Пасхи (Вих 12−14): під час переходу ангела-месника через Єгипет одвірки дверей ізраїльтян були помазані кров’ю жертовного ягняти (яке потім спечене споживали за трапезою), і тому ангел пройшов повз їхні будинки, а вони, вийшовши з Єгипту, перейшли через Червоне море, немов по суші. Це був перехід від рабства до свободи, від життя у безнадії до життя, гідного Божих синів і дочок. Вийшовши з Єгипту, Ізраїль укладає з Богом Союз на горі Синай і отримує Закон – Божі Заповіді, які мають стати дорогою його життя (Вих 19−20). Усе це уможливило подальший поступовий духовний розвиток народу Ізраїлю, який, усвідомлюючи свою гідність як людей, створених на Божий образ, міг зростати у святості, жити життям, для якого була створена людина.

Проте з часом виявилося, що Ізраїль знає Закон, Божий задум стосовно світу і людини, але не має сили його виконувати. Дуже гарно про це висловився св. Павло: «Я бо чиню не те, що хочу, але що ненавиджу, те роблю… Коли ж я роблю те, чого не хочу, то тоді вже не я його виконую, але гріх, що живе в мені… Я бачу інший закон у моїх членах, який воює проти закону мого ума і підневолює мене законові гріха, що в моїх членах. 24. Нещаслива я людина! Хто мене визволить від тіла тієї смерти? 25. Дяка хай буде Богові через Ісуса Христа, Господа нашого!» (Рим 7: 15, 20, 23-25).

Павло – навернений равин, який став великим апостолом, знає, у чому полягає абсолютна перевага Ісуса Христа і його Пасхи, – Ісус звільняє нас не тільки від фізичного рабства, але від гріха і смерті, які є наслідком порушення Божого Закону – Божого порядку. Пасха, про яку згадує Ісус у сьогоднішньому Євангелії, – це нова Трапеза Союзу у Крові Христа, яка сповниться через Його Страсті і Воскресіння. Завдяки цій остаточній Пасці, через єдність із Христом померлим і Воскреслим, ми постійно отримуватимемо благодать нового життя. Ця Божа благодать підтримує у нас світло любові, і завдяки їй ми можемо розвивати наші таланти у служінні усім потребуючим навколо.

о. Роман Северин

«Як блискавка, що на сході блисне й вмить аж на самім заході сяє, так буде й прихід Чоловічого Сина. 28. Де бо є мрець, там і орли зберуться». Ісус хоче сказати, що прихід Месії буде не прихованим, але очевидним, наче спалах блискавки, що у біблійній мові часто є знаком божественного суду (пор. Іс 29:6; 30:30; Зах 9:14; Пс 97:4). Говорячи мовою пророків, це буде день Господній, день суду. Йдеться про суд над гріхом і всякою безбожністю, усім, що мучить людину, усім, що противиться Божому задумові спасіння та щастя для всіх людей. Для увиразнення Своєї думки Ісус використовує прислів’я про орлів, які завжди вказують на місце знаходження мертвеччини. Ці слова Господні можуть бути як цитатою з книги Йова (39:30), так і відсиланням до слів пророка Єзекиїла (39:17-20), у яких ідеться про орлів, зібраних над трупами нечестивих у часі остаточного суду. Ця гостра пророча мова може шокувати сучасних читачів, але тільки наївних, інфантильних або тих, які не хочуть дивитися в очі гіркій правді, яка полягає в тому, що у світі існує зло – страшне й огидне, яке не перебирає засобами для того, щоб якнайбільше завдати болю і страждання людині. І це зло не безособове – Біблія називає його дияволом і сатаною, який зводить людей, а ті, потрохи перетворюючись на тварин, нищать життя навколо себе. Коли ми кричимо у безсиллі духа: «Де дивиться Бог?», то Слово Боже у сьогоднішньому Євангелії відповідає нам на цей крик відчаю. Біблія постійно навчає, що жодна підлість, злоба і насильство не вічні. Якщо нам інколи здається, що зло торжествує остаточно і безповоротно, то апокаліптичні тексти Писання, головно остання книга – Одкровення, кажуть нам чітке «Ні!». Бог ставить останню крапку! Він є Альфа і Омега (Од 1:8; 22:13), Перший і Останній (Іс 44:6; 48:12), Початок і Кінець, тільки Він Є Той, Хто Є (Вих 3:14), тільки Він є Господь Вседержитель (Од 1:8; 4:8; 11:17; 15:3; 16:7; 16:14; 19:6; 19:15; 21:22).

о. Роман Северин

«Не страхайся, дочко Сіону, ось іде твій Цар верхи на жереб’яті ослиці». Ці слова Йоана − пряма цитата з пророцтва Захарії 9:9. Вони дають інакше розуміння особи царя, влади та Бога. Найвищим Царем, Тим, Хто має абсолютну владу, є Бог. Творіння збунтувалося проти Його влади, відкинуло щедру Його пропозицію бути адміністратором у цьому світі. Отримавши життя від Бога, а також усі численні дари, ми, запаморочені хитрощами диявола, вирішили, що хочемо самі встановлювати, що є добро, а що − зло, а також на свій розсуд реалізовувати доручену нам владу над світом. Гріхопадіння зруйнувало усі наші можливості, які ми мали, допоки приймали Божий порядок речей. Та Бог не полишив нас у цьому хаосі. Він не гордий і не ображається, як людина.

Щоб привернути нам царську гідність осіб, створених на образ і подобу Божу (Бут 1:27), Господь умалив Себе (Флп 2:5-11) і, будучи Царем, задля нас став рабом, прийшов послужити Своєму творінню ціною власного життя (пор. Мк 10:45). Він зацарював з вершини Хреста, щоб ми могли уникнути всього, що нас принижує і вбиває. Кульмінація цієї історії почалася з помазання Марією у Витанії та смиренного Господнього входу в Єрусалим, щоб засвідчити збунтованому творінню безмежну Божу любов.

Про таке продовження історії життя Лазаря після його похорону можна було тільки мріяти. Загалом євреї були єдиними людьми у стародавньому світі, які вірили в тілесне воскресіння усіх людей в «останній день» (Йо 11:24), тобто наприкінці теперішнього віку і перед тим, як почнеться життя майбутнього віку. Прямого опису життя майбутнього віку, коли усе буде перемінене, коли буде Нове Небо і Нова Земля (пор. Од 21-22), у Біблії немає, тому що тут ідеться про реальність, яку жодна людська мова не спроможна описати. 

Євангелист Йоан у кожному вірші свого грандіозного твору, в якому намагається людською мовою передати вічне, показує, як найпотаємніші мрії людини знаходять своє несподіване сповнення в Ісусі. Третій рік прилюдного служіння Христа був позначений протистоянням з релігійними провідниками Ізраїлю, які намагалися вбити Ісуса. Та навіть наражаючи Своє життя на небезпеку, яка висіла над Ним декілька останніх місяців, Ісус іде у Витанію, щоб вирятувати від кайданів смерті Свого друга Лазаря, якого Він любив. Тут Він проявляється справжнім Добрим Пастирем, який готовий покласти життя за Свої вівці (Йо 10:15; пор. Єз 34).

У стародавньому світі не існувало точних методів, щоб визначити, це смерть чи кома, тому більшість равинів дотримувалася думки, що після трьох чи чотирьох днів неможливо реанімувати або повернути людину до життя. Саме тому воскресіння Лазаря на четвертий день (Йо 11:43-44) є саме воскресінням, а не просто приведенням до свідомості завмерлої людини. Посеред похоронних обрядів плачу за покійним Ісус дарує найбільший дар, яким Бог може поділиться з людиною, – життя. 

«А Йосиф каже до них: “Не бійтеся! Хіба ж я замість Бога? 20. Ви зло задумали на мене, але Бог обернув це на добре, щоб зробити так, як воно і є сьогодні: спасти життя багатьом людям. 21. Не бійтесь, отже, я годуватиму вас і дітей ваших”». Попри численні знаки великодушності і братерства, які Йосиф виявляв щодо своїх братів упродовж життя, після смерті батька вони знову втрачають відчуття цієї приязні, напевно, зі страху за свої минулі вчинки. Брати Йосифа продовжують сприймати ситуацію дуже по-людськи і думають, що тепер Йосиф, мабуть, пригадає усі завдані йому рани і помститься їм. Просякнуті заздрістю і непривітністю до Йосифа замолоду, вони ще не звільнилися від наслідків цих негативних відчуттів, тому підсвідомо проєктують їх на брата.

Та Йосиф володіє надприродним світоглядом – він не живе минулим. Його досвід Бога, життя, прожите із Богом, спрямовує його погляд у майбутнє. Саме тому він великодушний, не злопам’ятний і далеко не дріб’язковий. На події свого життя Йосиф дивиться у Божому світлі і ще глибше розуміє дію Божого Провидіння серед викликів і труднощів.

Йосиф прожив довге життя, і в цьому є певна іронія, оскільки люди багато разів пробували його вкоротити. На початку його випробувань автор книги Буття сказав про Йосифа: «Господь був із ним…» (Бут 39:2, 21, 23), ось чому навіть наприкінці життя він дивиться в майбутнє, думає про свій народ та вірить у виконання обітниць, які Господь дав його батькам, і тому він бере з братів присягу, що коли Господь виведе їх із Єгипту, вони заберуть із собою його кості. Виявом віри Йосифа у божественні обітниці закінчується книга Буття. Останні її слова запрошують і нас до віри у Божі обітниці та надії на постійну й активну Божу допомогу.

о. Роман Северин

«Забрали вони з собою і худобу, і своє майно, що його були надбали в Ханаан-краю, і прибули в Єгипет – Яків, а з ним усі його домочадці». Найважливіша подія Старого Завіту – Вихід Ізраїлю з Єгипту. Нащадки Якова, ведені могутньою Божою рукою, виходять з рабства та служби фараонові, щоб на горі Синай укласти Союз із Богом – Творцем вселенної, який колись об’явився їхнім батькам, а тепер через Мойсея перевів їх по суші через Червоне море. Але перед тим, як це станеться, для того, щоб вижити, вони якийсь час перебуватимуть у Єгипті.

У книзі Проповідника є рядки: «Усьому час-пора, і на все слушна хвилина під небом: 2. час народитись і час померти, час садити і час посаджене виривати. 3. Час убивати й час лікувати, час руйнувати і час будувати. 4. Час плакати і час сміятись, час сумувати і час танцювати. 5. Час розкидати каміння і час його збирати, час обіймати і час обіймів уникати. 6. Час шукати і час губити, час зберігати і час розкидати. 7. Час роздирати і час ізшивати, час мовчати і час говорити. 8. Час любити і час ненавидіти, час на війну і час на мир» (Проп 3:1-8). Ці слова з Біблії вчать нас контекстуального мислення. У них відкриваються дивні Божі дороги, тому найважливіше для нас − бути здатними слухати Божий голос, знати, коли увійти і коли вийти, коли робити нестандартні, а навіть незрозумілі для оточення кроки, щоб сповнити Божу волю.

о. Роман Северин

Життя з Богом не дозволило Йосифові замкнутися у собі, назавжди затаїти біль і образу. Зустрівшись із своїми братами, після певних спостережень і вагань Йосиф просить їх, щоб не ятрили себе і не картали за минуле (Бут 45:4-5), бо «Бог послав мене перед вами, щоб зберегти на землі решту вас і врятувати життя ваше великим рятунком» (Бут 45:7). Фразу «Бог послав мене перед вами» Йосиф повторює двічі − у 5-му і 7-му віршах Бут 45. Тільки глибокий досвід Божої присутності дозволяє людині говорити з такою впевненістю і дивитися на життя Божими очима, у ширшій перспективі, включаючи спасіння інших людей.

Божа присутність у нашому житті постійно відкриває нові можливості, не дозволяє зосереджуватися на собі, на своїх жалях, гіркоті, ранах. У Бут 45:3 Йосиф відкриває своє ім’я і запитує: «Чи живий мій батько?». Усі немов заціпеніли. Тоді у наступному вірші він каже: «Я − Йосиф ваш брат». Він називає їх своїми братами, і тому опісля читаємо про сльози і спілкування…

Наша відкритість на Бога − це завжди відкритість на ширшу перспективу, уможливлення майбутнього, поступове усвідомлення незбагненних шляхів Господнього Промислу стосовно усіх людей. Ніхто не є самотнім островом і не живе тільки для себе. Наше життя завжди має більше значення, ніж ми можемо це осягнути. 

о. Рома Северин