Простота та довіра, яка відкриває двері.

Соборне Послання Якового читання

Як 1,1-18 

Яків, слуга Бога й Господа Ісуса Христа, дванадцятьом поколінням, що у розсіянні, привіт! Уважайте за найвищу радість, мої брати, коли підлягаєте різноманітним спокусам. Ви знаєте, що іспит вашої віри виробляє витривалість, за витривалістю ж нехай слідом іде чин досконалий, щоб ви були досконалі та бездоганні й щоб нічого вам не бракувало. Коли ж комусь із вас мудрости бракує, нехай просить у Бога, який дає всім щедро й за це не докоряє, і вона йому дасться. Тільки ж хай просить із вірою, без жадного вагання; бо хто вагається, той подібний до морської хвилі, що її здіймає і коливає на всі боки вітер. Така людина нехай собі не уявляє, що прийме щось від Господа; — людина з подвійною душею, непостійна у всіх своїх дорогах. Хай брат низького стану хвалиться своїм вивищенням, а багатий — пониженням своїм, бо й він промине так, мов цвіт трави. Зійшло бо пекуче сонце й траву висушило, і цвіт її впав, і краса виду її зникла. Так  багатий у своїх заходах зів’яне. Блаженний чоловік, що перетриває пробу, бо він, як буде випробуваний, дістане вінець життя, що Господь обіцяв тим, які його люблять. Ніхто спокушуваний нехай не каже: Бог мене спокушає; бо Бог не може бути спокушуваний злом, і сам він не спокушає нікого; кожний спокушається своєю власною пожадливістю, яка його притягає і зводить. А потім пожадливість, завагітнівши, породжує гріх; гріх же, здійснений, — породжує смерть. Не вводьте, мої любі брати, самих себе в оману. Всяке добре даяння й усякий досконалий дар згори сходить від Отця світла, в якого нема ані зміни, ані тіні переміни. Він забажав нас породити словом правди, щоб ми були немов первістками його створінь.

Від Марка святого Євангелія читáння 

Мр.10,11-16 

А він сказав їм: Хто відпускає свою жінку й бере другу, чужоложить з нею. І коли жінка покине свого чоловіка й вийде за іншого, — чужоложить. І приносили до нього дітей, щоб доторкнувся їх, але учні забороняли їм. Бачивши Ісус те, виявив незадоволення і сказав їм: Пустіть дітей приходити до мене, не бороніть їм: таких бо Царство Боже. Істинно кажу вам: Хто Царства Божого не прийме, як дитина, — не ввійде до нього. І обнявши їх, поклав на них руки і благословив їх.

Простота та довіра, яка відкриває двері.

  Сліпучу красу цього епізоду можна зрозуміти лише пам'ятаючи момент, коли він стався. Ісус був на шляху до розп'яття, і Він знав це. Жахлива тінь розп'яття, мабуть, завжди стояла перед Його очима, і ось у такий час Він знаходив час для дітей. У стані постійної напруги розуму Він знаходив час, щоб взяти дітей на руки, і, можливо, навіть погратися з ними. Проте цей епізод говорить нам багато про що: про те, що Ісус любив дітей, і діти любили Його. Він не міг бути суворою, похмурою людиною, яка не відчуває радості. Він, мабуть, випромінював доброту, легко посміхався і весело сміявся. Хтось сказав, що не може повірити в християнство людини, якщо біля дверей не грають діти. Що ж так любив Ісус в дітях: смирення, послух, довіру до авторитета батьків чи до інших людей, а також те, що дитина не є злопам’ятна.