Поглиблення колегіальності: завдання для реалізації синодальності в Церкві

Під час чергового богословського форуму, учасники XVI Звичайної загальної асамблеї Синоду єпископів та всі охочі мали можливість почути доповіді та взяти участь у дискусії на тему консолідації церковного сопричастя між Єпископом Риму та єпископами Католицької Церкви.

Про це пише Vatican News

Пополудні 16 жовтня 2024 р. в рамках другої сесії XVI Звичайної загальної асамблеї Синоду єпископів відбулися два заключні з чотирьох богословських форумів з метою поглиблення деяких тем, які розглядаються в залі засідань синоду. Один з них був присвячений деяким аспектам взаємовідносин між владою Єпископа Риму та Синодом єпископів, органом, заснованим у 1965 році Папою Павлом VI. Захід відбувся в приміщенні Генеральної курії Єзуїтів у Римі.

Першість у сопричасті

Першим доповідачем став о. Даріо Віталі, професор еклезіології Папського Григоріанського Університету та консультант Синоду єпископів. Виходячи з герменевтичного припущення, що кожна модель Церкви відповідає моделі інституційного служіння, а кожна модель інституційного служіння виявляє відповідну модель Церкви, богослов проілюстрував історичну еволюцію цього взаємозв'язку, виокремивши три етапи шляху Церкви протягом трьох тисячоліть. Говорячи про перше тисячоліття, позначене поділом на патріархати, він зазначив, що Церкви в цей період визнавали першість не єпископа Риму, а Римської Церкви з причин її давності та слави (місце смерті апостолів Петра і Павла). А завдяки вірності апостольській науці, Римський собор був визнаний останньою інстанцією у вирішенні конфліктів. Натомість, синодальною інстанцією був Вселенський собор, оскільки кожен єпископ представляв свою Церкву, а всі разом представляли Католицьку Церкву.

Продовжуючи історичний екскурс, о. Даріо розповів як інститут папства на Заході відреагував на крайні форми цезаропапізму. Йдеться про глибоку зміну моделі Церкви, де Римський архиєрей фактично претендував на роль вселенського провідника з огляду на надання апостолові Петрові мандату від Христа. Як наслідок Церква перестала бути «communio Ecclesiarum», і відбулася зміна: від Римської Церкви до Римського Понтифіка, який мав владу юрисдикції над усіма Церквами. «Цей дисбаланс призвів до того, що апологетичне богослов'я розвинуло те, що Ів Конґар назвав паполатрією, з моделлю видимої пірамідальної, ієрархічної, монархічної Церкви».

Єдина Католицька Церква, яка міститься в окремих Церквах

Як зауважив о. Даріо, з Другим Ватиканським Собором постає питання колегіальності: з одного боку, підтверджується вчення про інститут, вічність, цінність і природу священної першості Римського Архиєрея і його непомильного навчання, а з іншого – намір публічно проголосити і зробити зрозумілим вчення про єпископів. За його словами, однак, після Собору було нав'язане слабке бачення колегіальності. Все ж, Догматична конституція про Церкву Lumen Gentium «являє собою чіткий і остаточний відхід від концепції Петрового служіння, заснованого на першості юрисдикції» («в окремих Церквах перебуває і з окремих Церков складається одна і єдина Католицька Церква», LG 23).

На думку професора, «поточний синодальний процес дає Церкві нове, оригінальне здійснення першості», що відповідає моделі Церкви як сопричастя Церков. Саме Єпископ Риму, як принцип єдності Церкви та гарант сопричастя Церков, закликає всі Церкви до синодальної дії. Доповідач зробив висновок, що останні події в синодальній практиці в різних контекстах по всьому світу відображають тенденцію не наголошувати на першості Єпископа Риму, а змістити фокус на вимір колегіальності.

Наступний доповідач о. Хосе Пріско, декан канонічного права Папського університету в Саламанці, розповів про те, як розвивати здорову децентралізацію в Церкві, пов'язану з принципом субсидіарності. За його словами, ІІ Ватиканський Собор нагадує, що єпископи отримують завдання управління безпосередньо від Христа, закликаючи вважати не Римського архиєрея, а єпископів вікаріями Христа, що не становить небезпеки для Церкви. Йдеться про пошук гармонії між двома суб'єктами (Папою і єпископами), щоб гарантувати єдність без придушення різноманітності і щоб плюралізм не був джерелом поділу, а консолідації церковного сопричастя.