Життєпис отця Петра Павла Ороса

Здається, такий стиль життя став притаманним Петру Оросу ще задовго до приходу радянської влади…

… Син Людський 

не має де голову прихилити…

Петро Павло Орос народився в с. Бірі 14 липня 1917 року, неподалік Ньїредьгази, тоді ще в Австро-Угорській імперії, у священничій родині отця Івана Ороса та його дружини Єлизавети Раковської. На три роки старшого брата звали Іван. Пізніше він також стане священником, за що буде засланий в Сибір.

Вже з дитинства Петрові довелося багато мандрувати: коли йому було трохи більше року, помер його батько, і мати з двома синами переїхала до свого батька в с. Березники. За два роки мама виходить заміж за нотаря Тібора Дудинського і переїжджає із синами до нього в сусіднє село Керецьки. Коли Петрові було неповних дев’ять років, помирає його мати, вітчим одружується вдруге, а за рік відсилає його разом із братом в с. Скотарське до родини о. Олександра Сабова, дружина якого Анна Орос була сестрою їхнього діда, і водночас хресною мамою Петра. За п’ять років родина переїжджає до Мукачева з причини виходу отця Олександра на пенсію. А вже за рік, після смерті отця Олександра, Петро переїжджає до о. Андрія Сабова і його родини в с. Сокирниця.

Від самого початку життя Петра Ороса було позначене хрестом: смерть батька, смерть матері, відкинення, неприйняття, переїзди, зміни родин, кордонів, держав… Сам Бог готував Петра до місії, яку для нього визначив – нести Добру Новину тим, які страждають, не мають найнеобхіднішого, втрачають рідних… 

… Я можу все в тому, 

хто укріплює мене…

Петро Орос у 1937 році, відчуваючи покликання продовжити сімейну традицію як священник, вступив до семінарії в Ужгороді, а 18 червня 1942 року був рукоположений на священника неодруженим, в селі Доманинці Мукачівської греко-католицької єпархії, і одразу направлений на служіння в с. Великі Ком’яти.

Вже за два роки Закарпаття було зайняте червоною армією, а з нею прийшли переслідування Церкви, терор, погрози, арешти, заслання на Сибір, убивства…

 Це зовсім не знищило дух отця Петра Ороса. Він, як і до того, служив людям, спершу у Великих Ком’ятах, з 1946 року – в Білках, а з 1949 року – підпільно, переховуючись, по всій Боржавській долині. Це був чоловік молитви, миру, пошани до кожної людини. Його безмежна щедрість викликала навіть непорозуміння, адже він дарував щойно подаровані черевики або піджак першому зустрічному потребуючому. Він не думав про себе, лише про інших. Коли хтось потребував його допомоги, для нього не існувало ні дня, ні ночі.

… мати Ісуса і мати наша…

Отець Петро був великим шанувальником Богородиці. Вона стала для нього справжньою Матір’ю, яка супроводжувала його в дорозі, втішала його у болях та додавала відваги у випробуваннях. З молодих років Петро не випускав з рук вервицю, навчав на ній молитись як дітей, так і старших. В часи переслідувань він завжди носив із собою ікону Ченстоховської Богородиці, і ставив її на імпровізованому престолі в кожному домі, де служив Літургію. Він навіть вітався: «Слава Ісусу Христу і Марії».

… Я не лише вірю в Нього, 

але й люблю Його…

У часи заборони діяльності Церкви отець Петро служив по ночах, адже вдень переміщуватися було вкрай небезпечно. Вночі переходив від села до села, служив Літургію, сповідав, хрестив, вінчав, хоронив, а передусім звіщав Добру Новину. Багаторазово його затримувала міліція, брала на допити, які супроводжувалися побиттями. Ніколи ніхто не чув з уст отця Петра кривого слова, навіть щодо ворогів, щодо тих, які його ненавиділи. Він завжди казав, що Церква воскресне…

На одному з допитів офіцер КДБ запитав у священника: «Невже ви, молода людина, вірите в Бога?», на що почув відповідь отця Петра: «Я не лише вірю в Нього, але й люблю Його».

… Ми маємо щастя, 

що можемо терпіти за наше святе віросповідання…

У кінці травня 1953 року отця Петра на дев’ять днів посадили до в’язниці в Ужгороді. Коли його відпустили, у нього запитували, чи били його. Він відповідав: «Ні, не били, навпаки – я проводив їм реколекції. Приходили великі начальники, ставили питання щодо релігії – яка різниця між нами і православними, що таке Євхаристія, Сповідь і т.д., а я все пояснював. Не били, але майже відразу випустили». Одному з офіцерів Петро Орос навіть подарував вервицю і навчив його на ній молитися.

Отця Петра відпустили, даючи йому обіцянку вільно переміщатися, працювати і зробити собі паспорт. Навіть шкода йому було, що його відпустили на свободу. Він казав: «Я цьому не радий. Воліли би мене закрити, бо і там люди чекають на Слово Боже».

… віру зберіг…

Смерть отця Петра Ороса, як і все його життя, прийшла до нього в дорозі, в русі. Він поспішав до помираючого, проте цього разу не встиг. 28 серпня 1953 року офіцер міліції не дозволив йому сісти на потяг у селі Сільце, і в декількох метрах від придорожнього хреста, вистрілив йому в голову, від чого священник помер. 

… На світі нічого не є кращого, 

як терпеливо, хотячи, терпіти за Христа…

Його вбивство відразу ж було визнано мученицькою смертю. Хоча його тіло залишалося захованим аж до розпаду Радянського Союзу, пам’ять про нього не згасала в серцях вірних.

Роки комуністичного режиму не змогли знищити пам’ять про святість отця Петра. Були люди, які знали, що його поховано на території міліцейського відділку в містечку Іршава. Одразу після падіння Радянського Союзу розпочались пошуки останків священника, які увінчались віднайденням та перепохованням отця в каплиці біля церкви в селі Білки 28 серпня 1992 року.