Слово дня

У першому євангельському уривку ми бачимо зцілення паралізованого чоловіка. Але Ісус починає не з того, що встає його тіло — а з того, що встає його душа:

“Бадьорся, сину, прощаються тобі гріхи.”

Для Ісуса важливіше за фізичне — внутрішнє оздоровлення, справжня свобода.

Бо параліч душі гірший за параліч тіла.

А в другому уривку, з Євангелія від Луки, бачимо Ісуса, який прийшов до свого рідного міста — Назарету. Люди Його слухають. Вони вражені… але не навертаються. Навпаки — вони розлючені правдою, яку Ісус каже їм у вічі.

Чому? Бо Ісус нагадує їм про пророка Іллю, якого Бог посилає не до вибраного народу, а до вдови в Сарепті, тобто до чужинки.

А пророк Єлисей зцілює не ізраїльтянина, а сирійця Неємана.

Це вказує: Божа благодать не обмежена "своїми", вона дана тим, хто має відкрите серце.

І ця правда стає незручною. Люди не хочуть її чути. Вони женуть Ісуса геть. Вони готові вбити Того, Хто прийшов дати їм спасіння.

Так було і з пророком Іллею. Він не був "приємним" пророком.

Його не любили — бо він говорив правду. Бо не мовчав, коли цар Ахав поклонявся Ваалу.

Бо сміливо виступав проти фальші. І тому мусив втікати в пустелю, бо на нього полювала Ізавель.

Але саме Ілля став вогняним пророком — символом вірності, ревності, Божої сили.

Саме він був узятий на небо у вогненній колісниці — як знак того, що той, хто стоїть з Богом, — не програє, навіть якщо весь світ проти нього.

І тепер запитай себе:

Чи я дозволяю Ісусу зцілити мою душу?

Чи я приймаю правду, навіть якщо вона незручна?

Чи я живу вірою, як пророк Ілля — без страху, але з ревністю?

Бо світ сьогодні — той самий.

Люди аплодують Ісусу, коли Він говорить “приємне” — про любов, про надію.

Але щойно Його слово торкає гріха, корисливості, байдужості — Його проганяють.

Не стань таким слухачем.

Бо сьогодні ми або вірні, як Ілля, або розлючені, як натовп у Назареті.

Або оздоровлені душею, як розслаблений — або паралізовані страхом і гордістю.

Молитва:

Господи Ісусе,

Ти приходиш у моє життя не для того, щоб мене погладити,

а щоб оздоровити, пробудити і врятувати.

Дай мені віру, як у розслабленого,

і сміливість, як у пророка Іллі.

Не дозволь мені бути тим, хто слухає — і гнівається,

а зроби мене тим, хто чує — і кається.

Зціли мою душу, і нехай Твоє слово буде моїм дороговказом.

Амінь.

«Істина зцілює, але спершу — ранить твою гордість. Не відвертайся, коли Ісус торкається найболючішого.»

О. Олександр Манзич

Ісус сьогодні звертається до нас із закликом бути готовими до приходу Господа, як добрі слуги, які не сплять, а пильнують, щоб у будь-який момент зустріти свого Господаря. Він каже: “Ось, я посилаю вас, як ягнят посеред вовків. Не бійтесь! Будьте пильні, бо не знаєте, коли прийде той час.”

Цей заклик до пильності і вірності — це не просто про зовнішню готовність, а про внутрішню відданість і чесність перед Богом у кожній хвилині життя.

Священномученик Павло Ґойдич, якого є день — яскравий приклад людини, яка жила цією пильністю і готовністю.

Навіть у найтемніші часи гонінь, коли йому загрожувала смерть і ув’язнення, він не сховався, не втратив віри і надії. Він залишався вірним Слугою Божим, який чекав на прихід свого Господаря, будь-якої миті готовий до зустрічі.

Його життя — це урок для нас: не жити в страху, не ховатися за виправданнями, а бути готовими любити і служити, навіть коли навколо — вороги і випробування.

Молитва:

Господи, навчи мене бути пильним і вірним Тобі щодня.

Дай мені силу бути готовим зустріти Тебе у будь-яку мить, як священномученик Павло Ґойдич,

який не злякався навіть смерті заради Тебе.

Збережи мене від байдужості і сонливості,

щоб я завжди жив у Твоїй любові і світлі.

Амінь.

«Слуга, що пильнує, не боїться темряви, бо носить світло в серці.»

о. Олександр Манзич

Сьогодні Ісус говорить знову притчами. Але Його приклади — не просто картинки з сільського життя. Це — духовні закони.

Перше — зерно гірчиці. Воно дуже мале. Його можна легко загубити між пальцями. Але коли потрапляє в землю — росте, і виростає в дерево, де навіть птахи будують гнізда.

Друге — закваска. Її не видно. Вона вся захована в тісті. Але вона перетворює його повністю.

Це — образи Божого Царства.

Щось дуже маленьке. Початок — скромний. Але якщо дати йому час і простір — виросте щось велике. Навіть величне.

Іншими словами, Ісус питає:

А що ти сієш у своєму житті?

— Сієш добру молитву?

— Сієш час для ближнього?

— Сієш правду, коли всі мовчать?

— Сієш довіру, коли легко зневіритися?

Бо все це — маленьке. Але саме воно міняє все.

Один волонтер, Тарас, розповідав, як у 2014-му почав з одного ящика консервів, який привіз на позицію. Хтось сказав: “Це нічого не змінить.” Але він продовжив. І згодом з’явилися друзі, зібралися речі, продукти, кошти. Сьогодні його команда допомагає трьом бригадам. А він каже: “Я просто кинув одне зерно — і Бог дав ріст.”

Тож не чекай великого, щоб почати. Почни — і велике прийде.

Бог завжди починає з малого. Але Він ніколи не зупиняється на малому.

МОЛИТВА:

Господи,

дай мені серце, що не соромиться малого.

Дай мені віру, що не зупиняється на першому кроці.

Дай мені терпіння чекати плоду,

і мудрість плекати Твоє зерно в моєму житті.

Нехай Твоє Царство почнеться в мені —

і проросте в усьому, що я роблю.

Амінь.

«Бог не питає, скільки ти можеш — Він питає, чи готовий ти почати з малого. Бо Царство Боже росте з зерна, Сієш віру — зросте надія. Сієш любов — виросте мир. Але якщо нічого не сієш — нічого і не зросте.»

У сьогоднішній недільній драматичній сцені з Євангелія ми бачимо зустріч Христа з тим, що можна назвати вибухом темряви. Двоє біснуватих, які жили в гробах, стали уособленням крайнього духовного, психологічного й соціального розпаду. Вони викликали страх, жили поза межами людського життя, були буквально вигнані з громади. І саме туди приходить Ісус.

Ісус не боїться темряви. Він не уникає хаосу. Більше того — Матей показує: Він приходить саме туди, де найстрашніше, щоб показати владу Небесного Царства, що з Ним вже прийшло на землю. Він не веде з демонами діалогу, не читає формул. Він каже одне слово — «Ідіть!» — і темрява втікає.

Це неймовірна новина для кожного з нас. Бо ми теж часто маємо в житті зони хаосу: глибокі страхи, пригнічення, залежності, гнів, безнадію, навіть внутрішнє божевілля. Іноді ми вже не можемо впоратись. Але ця історія каже: ніщо не встоїть перед словом Ісуса.

Та є й інший аспект цієї події — реакція мешканців міста. Вони вбачають у зціленні загрозу, бо воно коштувало їм матеріальних втрат. І, замість подяки, просять Ісуса піти геть. Їм дорожчі свині, ніж життя двох людей. Це трагічне нагадування, що Бог не нав’язується. Він приходить, але насильно не залишається. Іноді ми, як особи чи як суспільство, самі женемо Бога, бо Його присутність загрожує нашому комфорту, нашим схемам, звичкам, нашим «стадам».

Цей євангельський уривок є для нас як обіцянка так і попередження:

Обіцянка, що жодна темрява не має останнього слова, якщо впустити Ісуса.

Попередження, що ми можемо втратити Бога, якщо дорожчими для нас залишаються інші «цінності».

Для нас, як народу, ця сцена — надзвичайно промовиста. Ми живемо в час великого конфлікту — зовнішнього і внутрішнього. Ми бачимо демонічне обличчя війни, несправедливості, корупції, агресії, зради, цинізму. Але Христос і далі говорить Своє Слово. І хоче, щоб ми не боялися пустити Його у найстрашніші місця — у «гроби» нашої душі, в «гроби» нашого суспільного буття.

Якщо ми не дозволимо Йому прийти й очистити, то залишимось наодинці зі своїми «свиньми» — зі страхами, втраченим сенсом і колективним безглуздям. А якщо впустимо — навіть за ціну втрат — тоді почнемо жити вже не у владі легіону, а у свободі Божого Царства.

«І Він увійшов до човна й переплив назад» — Ісус піде, якщо Його не хочуть. Але сьогодні — ще є час запросити Його. І сказати:

Господи, увійди в наш страх і біль, в наші зруйновані міста і цілі регіони, в наше заморене демонами суспільство… Очисти нас! Врятуй нас!

О. Іван Купар

Сьогоднішнє євангельське слово знову показує нам глибоку прірву між Христом і тенденціями цього світу: Христос зцілює, визволяє, чинить милосердя, а натомість Його переслідують і обвинувачують. Він не вступає в конфлікт, не чинить революції — Він просто йде до тих, хто Його потребує. І робить це не з бажанням слави чи політичної перемоги, а з любові, але світ це не хоче прийняти.

Це Слово сьогодні дуже промовисте до нас, українців, які вже довгий час живемо у стані війни і де кожен з нас має собі прояснити, що третього не дано, нема золотої серединки – ми або на боці добра, тобто з Христом, і тоді Він дасть нам перемогу, і ми ще будемо з Ним збирати (блага), або без нього ми розгубимо і те що ніби маємо.

Його заклик звучить чітко: «Хто не зо Мною, той проти Мене».

Бути з Ним — означає діяти: захищати гідність життя, чинити милосердя, прощати, коли важко, свідчити правду, навіть коли вона незручна.

Це розважання — не просто про далекий конфлікт з фарисеями, а про наш щоденний вибір: залишитися на боці Христа, навіть коли темно. Навіть коли страшно. Навіть коли Його шлях — це шлях жертви.

Бо тільки так ми зможемо побачити Царство Боже — і вже тут, серед війни та страждань, стати носіями Його миру.

Сьогоднішнє євангельське зцілення сухорукого в суботу — це Боже слово, яке говорить у саме серце нашої сучасної української реальності — реальності війни, вбивств, зневаги до людського життя і болючого запитання: «Де Бог у цьому всьому?»

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/Неділя 4 по ЗСД__g6.mp3[/audio]

У сьогоднішньому Євангелії ми бачимо Ісуса в Капернаумі — Він проголошує Добру Новину і творить чуда. Одним із головних персонажів є сотник — людина, яка, на перший погляд, має владу, авторитет і успіх. Він керує іншими, звик до контролю, до сили. Але навіть такий чоловік переживає момент, коли розуміє: не все в його руках.

І це дуже близько до нас. Коли ми стикаємося з ситуаціями, на які не маємо впливу, в нас з’являється спокуса нарікати, шукати винних, замикатися в розчаруванні. Це — відголосок первородного досвіду Адама, який не повірив Божому слову і сховався.

Але Євангеліє відкриває нам інший шлях: наші обмеження можуть стати початком віри. Кожна криза, кожен момент безсилля — це не випадковість, а можливість, яку Бог дозволяє, щоби звернути нашу увагу на Себе. Бо Він — Той, Хто Словом може зробити чудо.

І найбільше чудо — це не зцілення чи знаки, а відкриття себе як улюбленого сина чи доньки, що з довірою сприймає Боже Слово. І тоді ця віра неминуче веде до братерства — до любові та прийняття ближнього.

о. Ігор Секмар

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/П'ятиця 4 тижня по ЗСД__n8.mp3[/audio]

В Євангелії від Матея неодноразово бачимо, як євангелист вказує: в Ісусі Христі сповнився весь Закон і Пророки. Але суть цього сповнення не в букві, а в любові та милосерді, які є його глибоким фундаментом.

Сьогоднішнє Євангеліє показує нам чергову суперечку Ісуса з фарисеями. Вони не можуть прийняти того, що Закон був порушений — навіть коли це порушення служить людині. Їхнє серце не здатне побачити більше, ніж формальність. І саме тут Ісус відкриває драму: коли відсутній фундамент любові, Закон стає інструментом осуду, а осуд веде до смерті.

Це Слово ставить і нам запитання:

Чи знання, які я маю з віри, традиції, Церкви — приносять любов і милосердя, чи осуд і відмежування?

Бо коли людина ще не досвідчила Божої любові до себе — любові, яка знімає тягар страху, дарує відчуття миру, захищеності й прощення — тоді вона починає використовувати Закон для самозахисту. І наслідком цього стає нездатність приймати іншого — особливо в його слабкості, в інакшості, в гріховності.

Але Христос — це наш щоденний Хліб, Той, хто насичує найглибшу спрагу нашого серця — спрагу любові. Він не прийшов скасувати Закон, але наповнити його Собою, тобто любов’ю. І тому кожен, хто живе Ним, вже не служить букві, а дихає Духом, який оживляє.

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/Четвер 4 тижня по ЗСД__vt.mp3[/audio]

Сьогодні ми чуємо продовження вчорашнього слова, яке запрошувало нас проживати життя згідно з правдою про себе: що ми — люблені Отцем, що ми — не самі. Ця правда може стати живою в нас лише тоді, коли ми є смиренними — коли дозволяємо Богові діяти у нашому житті.

А смирення — це не слабкість, а внутрішня готовність відкривати серце на Божу присутність. Цьому смиренню ми навчаємось у контакті з Христом — через молитву, слухання Його слова і участь у Євхаристії.

Прийняти Його ярмо означає бути поруч із Ним, бути з’єднаним у дорозі. Лише так можна нести ярмо життя з легкістю. Лише так можливо жити не для себе, а для іншого — у радості, свободі та вірі.

о. Ігор Секмар

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/СЕРЕДА 4 тижня по ЗСД__72.mp3[/audio]

У сьогоднішньому Євангелії ми чуємо, як Ісус прославляє Отця:

«Я прославляю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти втаїв це від мудрих і розумних, а відкрив немовлятам».

Йдеться не лише про розум, а про «мудрість світу цього» — прагнення знати все, все контролювати, самому себе забезпечити. Але Євангеліє відкриває нам щось важливіше: досвід того, що я — улюблений син, улюблена донька Отця.

Коли людина не має цього досвіду, вона починає мислити як сирота: намагається сама себе захистити від страху за сьогодні, за майбутнє, від того, що скажуть інші. Вона живе в напрузі самозахисту.

Але щоб вийти з цього, щоб справді відчути любов Отця, потрібно навчитися бути смиренним, як немовля. Смиренний — це той, хто дозволяє Богові діяти навіть у ситуаціях, які здаються нерозумними чи нелогічними. Той, хто не хапається одразу за силу чи контроль, щоб себе захистити, але покладається на Того, Хто любить.

Це слово відкриває нам шлях миру і лагідності, шлях справжньої правди — жити як улюблені діти Отця.

о. Ігор Секмар

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/понеділок 4 тижян ЗСД__ay.mp3[/audio]

У сьогоднішньому Євангельському слові ми чуємо про сумнів, який виникає в Івана Хрестителя. Він посилає своїх учнів спитати Ісуса: «Чи Ти Той, що має прийти, чи чекати нам іншого?» Іван очікував Месію, який прийде, встановить справедливість, відплатить за зло й поверне порядок. Натомість він бачить Ісуса, Який чинить діла милосердя — зціляє, прощає, навчає.

Цей досвід близький і нам. Часто спасіння приходить у спосіб, зовсім не такий, як ми уявляємо. Найперше — спасіння приходить як любов до нас, такими, якими ми є: зі сліпотою, кривотою, глухотою наших сердець. Бог не перестає любити нас навіть тоді, коли ми вважаємо себе негідними любові й пробачення.

Друге — Він спасає нас із гріха нашої «автономії», даючи нам моменти, що викликають дискомфорт: коли потрібно виявити любов до ближнього, пройти випробування, відмовитись від себе.

Та Божа милість — велика. Христос прийшов, щоб зробити нас — найменших — учасниками Царства Небесного. Те, про що мріяли пророки — чути та бачити — ми маємо в кожній Божественній Літургії. Бог проявляє Своє Царство в нас — попри нашу убогість, сліпоту, глухоту.У сьогоднішньому Євангельському слові ми чуємо про сумнів, який виникає в Івана Хрестителя. Він посилає своїх учнів спитати Ісуса: «Чи Ти Той, що має прийти, чи чекати нам іншого?» Іван очікував Месію, який прийде, встановить справедливість, відплатить за зло й поверне порядок. Натомість він бачить Ісуса, Який чинить діла милосердя — зціляє, прощає, навчає.

Цей досвід близький і нам. Часто спасіння приходить у спосіб, зовсім не такий, як ми уявляємо. Найперше — спасіння приходить як любов до нас, такими, якими ми є: зі сліпотою, кривотою, глухотою наших сердець. Бог не перестає любити нас навіть тоді, коли ми вважаємо себе негідними любові й пробачення.

Друге — Він спасає нас із гріха нашої «автономії», даючи нам моменти, що викликають дискомфорт: коли потрібно виявити любов до ближнього, пройти випробування, відмовитись від себе.

Та Божа милість — велика. Христос прийшов, щоб зробити нас — найменших — учасниками Царства Небесного. Те, про що мріяли пророки — чути та бачити — ми маємо в кожній Божественній Літургії. Бог проявляє Своє Царство в нас — попри нашу убогість, сліпоту, глухоту.

о. Ігор Секмар