Історія створення МГКЄ

Сьогодні ми дізнаємося про особливу характеристику Авраама – віру. І то не просту та абияку, а надзвичайно сильну, таку міцну і непохитну, що Господь «зарахував йому те за праведність» (Бут.15,6). І якщо хтось думає, що, коли буде вірити в Бога, відразу все буде легко в житті – то помиляється. Часто трапляються різні випробовування. Бог каже до Авраама, що його «потомки будуть чужинцями в землі не своїй; будуть рабами і гнітитимуть їх чотириста років» (Бут.15,13). Досить невтішна картина, але Господь обіцяє, що Він вчинить суд і «вони вийдуть звідтіля з майном великим» (Бут.15,14). Тому і нам потрібно вірити і ніколи не зневірятися, бо Господь вірний своїм обіцянкам і Він завжди підтримає того, хто Йому вірний. Не забуваймо, що «Огидна Господеві дорога злого; того ж, що по правді ходить, Він любить» (Прип.15,9). Тому навіть серед випробовувань не потрібно сумувати, а потрібно веселитися у Господі, радіти у вірі на краще майбутнє, адже «Усі дні погані в сумного, веселе ж серце завжди бенкетує» (Прип.15,15). З Богом нам не буде страшно, навіть серед нестачі і життєвих злиднів, бо «Ліпше трохи в Господньому страсі, аніж великі скарби у тривозі» (Прип.15,16).

Чи траплялися нам такі ситуації, коли ми маючи якогось друга чи знайомого, із яким нам добре бути і які не міняють своєї думки. Людина із якою тобі є приємно говорити, яка є певна в тому що говорить – якщо сказав то воно так і є. Або можливо нам траплялися люди які постійно міняли свою думку, то раз говорить так, а потім інакше. І ти собі потім багато раз думаєш чи є варто дружити із такою людиною. І много раз люди які є певні, є конкретні, то з ними нам хочеться дружити. Бо коли ти маєш якісь проблеми то ти шукаєш таку людину яка є певна, конкретна у своїх думках і вчинках. Бо сьогоднішне євангеліє є душе серйозне і конкретне, яке показує двох синів і двох отців. 

Є один батько який приводить свого сина який є хворий, має німого духа і батько, який не знає, що робити із своїм сином, як йому допомогти. Приводить його до Ісуса Христа якого посилає Отець. Але є дві різниці між цими синами: один Син є дуже певний, Він знає що Отець його завжди любить, навіть недивлячися які він обставини проживає і навіть коли ці ситуації здаються по-людськи дуже трудними, як говорить Ісус: ,,Треба мені іти у Єрусалим і там бути виданим людям’’. І Він іде, бо є певний.

 І тому цей заклик Ісуса Христа, який він говорить до того батька який приводить свого хворого сина, - ,,О роде невірний! Доки я буду з вами? Доки вас терпітиму?” Ісус хоче нам цими словами сказати – о роде невірний, доки ви будете сумніватися у тому що Бог  вас любить. Що навіть коли стаються у тебе певні трудності, то це не означає що Бог тебе не любить, але означає що Отець тебе неймовірно любить. І та певність Ісуса Христа є для нас дуже необхідна, щоб ми у цьому часі Великого посту зустрілися із Ним, із тим який є певний. 

В апостолі сьогоднішньому ми читали, що Він є якір, а якір є тією допомогою, щоб той човен не загубився у тому морі. І Христос хоче стати нашим якорем. Тому нам є необхідно зустрітися із Ісусом Христом, бо тоді не будемо ніколи сумніватися у Його любові. 

о. Михайло Станинець

Часто можемо побачити у читаннях Євангелія такі уривки, коли приводять до Ісуса різних хворих, немічних для того щоб Він допоміг. І постава Ісуса є дуже цікава бо він завжди є той який відкликається на страждання людини, Він хоче бути біля людини і звертає увагу на її потреби. Бо Його місія це щоб бути із нами, бути із людиною. 

У Євангелії часто є сказано, як Ісус оздоровляє хворих словом. А тут у цьому Євангелії Ісус відводить глухонімого у  сторону від народу і робить це зціленні доторкаючись пальцами язика хворого і його вух після чого відбувається зцілення його. 

Можливо кругом нас є небагато глухонімих у тілесному вигляді, але точно є багато глухонімих у духовному сенсі, які нехочуть чути іншого і неговорити із іншими. 

Сьогоднішнє слово запрошує кожного із нас, щоб ми дозволили Ісусу навчити нас цієї простої людяності, щоб стати людиною, яка не закривається перед стражданнями інших, але бачить і пробує чути потребу інших. Важливо є щоб Господь робив із нас таких людей який він заклав у людину від початку її створення. Щоб ми дивлячись на Нього могли приходити до святості.    

о. Михайло Станинець

«Господь сказав до Аврама: “Вийди із землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його Я тобі покажу”». Історія Авраама починається із заклику до Виходу. Те саме стосуватиметься синів Ізраїлю в Єгипті у часи Мойсея або їхніх нащадків, які вийдуть з Вавилонського полону, а також покликання апостолів та кожної особи, яка відважиться пуститися в дорогу з Господом. Цей вихід не означатиме лише географічних змін – найчастіше він вимагатиме зміни життєвих пріоритетів, змісту щоденної активності, переміни мислення і серця.

Вихід позначатиме початок дороги, яка хоч і матиме свої дуже важливі та значимі віхи, але насправді не матиме кінця, і не через свою утопічність, а тому, що ця дорога – спільна життєва мандрівка з живим та вічним Богом, який запрошує нас до участі в Його проєкті та хоче ділитися з нами Своїм життям.

Ця спільна подорож вимагатиме великої довіри і послуху, а пізніше в книзі Бут. 15,6  ми прочитаємо: «І повірив (Аврам) Господеві, і Він зарахував йому те за праведність». Саме тому в Новому Завіті ім’я Авраама буде згадано понад 70 разів, а Христос назве істинного Бога біблійної віри «Богом Авраама, Ісаака та Якова» (Мт. 22,32). За словами апостола Павла, Авраам, який безмежно довірився Богові, «є отець усім нам», оскільки він «проти надії надіявшись, повірив, що стане батьком багатьох народів» (Рим. 4,16-18).

Авраамові зараховано за праведність, тобто за правильну поставу щодо Бога і ближніх, його абсолютну довіру до Бога. Напевно, це не було легко. Коли Господь покликав Авраама, йому було вже 75 років (Бут. 12,4), кажучи сучасною мовою, не найкращий і не найлегший час для такої подорожі, таких дій. Крім того, він «втягнув» у це все і свою дружину, і свого племінника, і ще кількасот людей. Бог змінило історію спасіння світу через Авраама, який став батьком віри. Сьогодні Він очікує подібних рішень та кроків від тебе і від кожного із нас.

«Ану збудуймо собі місто й вежу з верхом до неба та й утворім собі ім’я, щоб ми не розпорошувались по всій землі». Виглядає, що ізраїльтяни у своїй власній історії мали доволі прикладів, які могли лягти в основу розповіді про Вавилонську вежу або принаймні перегукувалися зі старішими історіями, які відлунюють у книзі Бут. 11,1-9. 

Упродовж історії багато людей намагалося реалізувати своє бачення суспільного ладу та створити свій план щастя для окремих людей, який аж ніяк не враховував Божої волі. В основі таких намірів стояли людське еґо, гординя, ненависть до окремо взятої групи людей тощо. В історії, як страшні шрами на тілі людства, залишилися, а подекуди й далі кровоточать рани від тоталітарних імперій або режимів, де всі повинні були говорити однією мовою і прийняти спільну культуру. Великі імперії (серед сучасних найстрашніші радянська комуністична та гітлерівська нацистська), концентраційні табори (комуністичні та нацистські), сучасні людиноненависницькі режими – усе це намагання людини самоствердити себе без Бога. А якщо людина ставить себе «во главу угла», тоді починається ідолопоклонство чиємусь «я». А ідоли, як відомо, вимагають жертвоприношень. Відтак, Майданеки й Аушвіци, а також ГУЛАГи, КАРЛАГи і СИБЛАГи стали місцями цих страшних людських жертвоприношень задля побудови нових «вавилонських веж». Пророк Даниїл описував ці страхітливі форми організації людського життя у двох образах – великого боввана (Дан. 2,31-45) та звірів, які виходять з моря (Дан. 7). Ці імперії припинять своє існування з настанням Царства Сина Людського – Божого Царства, якому не буде кінця.

Кожен із нас покликаний до розбудови Божого Царства, яке у цьому світі уприсутнюється в Церкві. Це відбувається через служіння Бога Своєму творінню у Слові та Святих Тайнах, у яких Він ділиться з нами Своїм життям. Тому це життя проростає насамперед у нових стосунках між нами – людьми.

о. Михайло Станинець