Історія створення МГКЄ

Сьогодні Ісус говорить знову притчами. Але Його приклади — не просто картинки з сільського життя. Це — духовні закони.

Перше — зерно гірчиці. Воно дуже мале. Його можна легко загубити між пальцями. Але коли потрапляє в землю — росте, і виростає в дерево, де навіть птахи будують гнізда.

Друге — закваска. Її не видно. Вона вся захована в тісті. Але вона перетворює його повністю.

Це — образи Божого Царства.

Щось дуже маленьке. Початок — скромний. Але якщо дати йому час і простір — виросте щось велике. Навіть величне.

Іншими словами, Ісус питає:

А що ти сієш у своєму житті?

— Сієш добру молитву?

— Сієш час для ближнього?

— Сієш правду, коли всі мовчать?

— Сієш довіру, коли легко зневіритися?

Бо все це — маленьке. Але саме воно міняє все.

Один волонтер, Тарас, розповідав, як у 2014-му почав з одного ящика консервів, який привіз на позицію. Хтось сказав: “Це нічого не змінить.” Але він продовжив. І згодом з’явилися друзі, зібралися речі, продукти, кошти. Сьогодні його команда допомагає трьом бригадам. А він каже: “Я просто кинув одне зерно — і Бог дав ріст.”

Тож не чекай великого, щоб почати. Почни — і велике прийде.

Бог завжди починає з малого. Але Він ніколи не зупиняється на малому.

МОЛИТВА:

Господи,

дай мені серце, що не соромиться малого.

Дай мені віру, що не зупиняється на першому кроці.

Дай мені терпіння чекати плоду,

і мудрість плекати Твоє зерно в моєму житті.

Нехай Твоє Царство почнеться в мені —

і проросте в усьому, що я роблю.

Амінь.

«Бог не питає, скільки ти можеш — Він питає, чи готовий ти почати з малого. Бо Царство Боже росте з зерна, Сієш віру — зросте надія. Сієш любов — виросте мир. Але якщо нічого не сієш — нічого і не зросте.»

У сьогоднішній недільній драматичній сцені з Євангелія ми бачимо зустріч Христа з тим, що можна назвати вибухом темряви. Двоє біснуватих, які жили в гробах, стали уособленням крайнього духовного, психологічного й соціального розпаду. Вони викликали страх, жили поза межами людського життя, були буквально вигнані з громади. І саме туди приходить Ісус.

Ісус не боїться темряви. Він не уникає хаосу. Більше того — Матей показує: Він приходить саме туди, де найстрашніше, щоб показати владу Небесного Царства, що з Ним вже прийшло на землю. Він не веде з демонами діалогу, не читає формул. Він каже одне слово — «Ідіть!» — і темрява втікає.

Це неймовірна новина для кожного з нас. Бо ми теж часто маємо в житті зони хаосу: глибокі страхи, пригнічення, залежності, гнів, безнадію, навіть внутрішнє божевілля. Іноді ми вже не можемо впоратись. Але ця історія каже: ніщо не встоїть перед словом Ісуса.

Та є й інший аспект цієї події — реакція мешканців міста. Вони вбачають у зціленні загрозу, бо воно коштувало їм матеріальних втрат. І, замість подяки, просять Ісуса піти геть. Їм дорожчі свині, ніж життя двох людей. Це трагічне нагадування, що Бог не нав’язується. Він приходить, але насильно не залишається. Іноді ми, як особи чи як суспільство, самі женемо Бога, бо Його присутність загрожує нашому комфорту, нашим схемам, звичкам, нашим «стадам».

Цей євангельський уривок є для нас як обіцянка так і попередження:

Обіцянка, що жодна темрява не має останнього слова, якщо впустити Ісуса.

Попередження, що ми можемо втратити Бога, якщо дорожчими для нас залишаються інші «цінності».

Для нас, як народу, ця сцена — надзвичайно промовиста. Ми живемо в час великого конфлікту — зовнішнього і внутрішнього. Ми бачимо демонічне обличчя війни, несправедливості, корупції, агресії, зради, цинізму. Але Христос і далі говорить Своє Слово. І хоче, щоб ми не боялися пустити Його у найстрашніші місця — у «гроби» нашої душі, в «гроби» нашого суспільного буття.

Якщо ми не дозволимо Йому прийти й очистити, то залишимось наодинці зі своїми «свиньми» — зі страхами, втраченим сенсом і колективним безглуздям. А якщо впустимо — навіть за ціну втрат — тоді почнемо жити вже не у владі легіону, а у свободі Божого Царства.

«І Він увійшов до човна й переплив назад» — Ісус піде, якщо Його не хочуть. Але сьогодні — ще є час запросити Його. І сказати:

Господи, увійди в наш страх і біль, в наші зруйновані міста і цілі регіони, в наше заморене демонами суспільство… Очисти нас! Врятуй нас!

О. Іван Купар

Сьогоднішнє євангельське слово знову показує нам глибоку прірву між Христом і тенденціями цього світу: Христос зцілює, визволяє, чинить милосердя, а натомість Його переслідують і обвинувачують. Він не вступає в конфлікт, не чинить революції — Він просто йде до тих, хто Його потребує. І робить це не з бажанням слави чи політичної перемоги, а з любові, але світ це не хоче прийняти.

Це Слово сьогодні дуже промовисте до нас, українців, які вже довгий час живемо у стані війни і де кожен з нас має собі прояснити, що третього не дано, нема золотої серединки – ми або на боці добра, тобто з Христом, і тоді Він дасть нам перемогу, і ми ще будемо з Ним збирати (блага), або без нього ми розгубимо і те що ніби маємо.

Його заклик звучить чітко: «Хто не зо Мною, той проти Мене».

Бути з Ним — означає діяти: захищати гідність життя, чинити милосердя, прощати, коли важко, свідчити правду, навіть коли вона незручна.

Це розважання — не просто про далекий конфлікт з фарисеями, а про наш щоденний вибір: залишитися на боці Христа, навіть коли темно. Навіть коли страшно. Навіть коли Його шлях — це шлях жертви.

Бо тільки так ми зможемо побачити Царство Боже — і вже тут, серед війни та страждань, стати носіями Його миру.

Сьогоднішнє євангельське зцілення сухорукого в суботу — це Боже слово, яке говорить у саме серце нашої сучасної української реальності — реальності війни, вбивств, зневаги до людського життя і болючого запитання: «Де Бог у цьому всьому?»

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/Неділя 4 по ЗСД__g6.mp3[/audio]

У сьогоднішньому Євангелії ми бачимо Ісуса в Капернаумі — Він проголошує Добру Новину і творить чуда. Одним із головних персонажів є сотник — людина, яка, на перший погляд, має владу, авторитет і успіх. Він керує іншими, звик до контролю, до сили. Але навіть такий чоловік переживає момент, коли розуміє: не все в його руках.

І це дуже близько до нас. Коли ми стикаємося з ситуаціями, на які не маємо впливу, в нас з’являється спокуса нарікати, шукати винних, замикатися в розчаруванні. Це — відголосок первородного досвіду Адама, який не повірив Божому слову і сховався.

Але Євангеліє відкриває нам інший шлях: наші обмеження можуть стати початком віри. Кожна криза, кожен момент безсилля — це не випадковість, а можливість, яку Бог дозволяє, щоби звернути нашу увагу на Себе. Бо Він — Той, Хто Словом може зробити чудо.

І найбільше чудо — це не зцілення чи знаки, а відкриття себе як улюбленого сина чи доньки, що з довірою сприймає Боже Слово. І тоді ця віра неминуче веде до братерства — до любові та прийняття ближнього.

о. Ігор Секмар

[audio]https://mgce.uz.ua/images/summernote/blog/П'ятиця 4 тижня по ЗСД__n8.mp3[/audio]

В Євангелії від Матея неодноразово бачимо, як євангелист вказує: в Ісусі Христі сповнився весь Закон і Пророки. Але суть цього сповнення не в букві, а в любові та милосерді, які є його глибоким фундаментом.

Сьогоднішнє Євангеліє показує нам чергову суперечку Ісуса з фарисеями. Вони не можуть прийняти того, що Закон був порушений — навіть коли це порушення служить людині. Їхнє серце не здатне побачити більше, ніж формальність. І саме тут Ісус відкриває драму: коли відсутній фундамент любові, Закон стає інструментом осуду, а осуд веде до смерті.

Це Слово ставить і нам запитання:

Чи знання, які я маю з віри, традиції, Церкви — приносять любов і милосердя, чи осуд і відмежування?

Бо коли людина ще не досвідчила Божої любові до себе — любові, яка знімає тягар страху, дарує відчуття миру, захищеності й прощення — тоді вона починає використовувати Закон для самозахисту. І наслідком цього стає нездатність приймати іншого — особливо в його слабкості, в інакшості, в гріховності.

Але Христос — це наш щоденний Хліб, Той, хто насичує найглибшу спрагу нашого серця — спрагу любові. Він не прийшов скасувати Закон, але наповнити його Собою, тобто любов’ю. І тому кожен, хто живе Ним, вже не служить букві, а дихає Духом, який оживляє.