Слово дня

Євангелист Матей засвідчує грандіозну та незбагненну подію – Син Божий воплочується і входить у нашу складну та стражденну історію, щоби принести нам визволення та спасіння. Усе це відбувається в неможливий і незрозумілий для людського розуму спосіб та засвідчує, яку велику цінність у Божих очах має життя людини.
Бог, який став людиною, отримує ім’я, яке на івриті звучить як «Єшуа»– дослівно означає «Ягве є спасінням», а грецькою – Ісус. Саме так звали людину, яка привела єврейський народ в Обіцяну Землю після смерті Мойсея. Матей вважає, що Ісус дасть людям те, на що лише натякав Закон Мойсея: Ісус врятує свій народ не від єгипетського рабства, а від рабства гріха, поверне людей не з географічного Вавилону, а з їх особистого вигнання, відлучення від власного серця і життя.
Імʼя Еммануїл, згадане у пророка Ісаї у віршах 7:14 та 8:8, євреї рідко наважувалися давати своїм дітям, адже воно означає «З нами Бог». Ця тема − основна в Євангелії від Матея, у кінці якого (Мт 28:20) Ісус обіцяє бути зі Своїм народом до кінця віку. Значення двох імен – Еммануїл та Ісус – дає змогу чіткіше зрозуміти суть священної історії. Бог не стоїть здалеку, а завжди перебуває з тими, хто в Нього вірить. Він постійно творить, і деякі Його дії видаються дивними та незрозумілими, та всі вони спрямовані на спасіння людей, які опинилися в безнадійних ситуаціях, які потребують Його втручання. Бог чинить те, що здається людям абсолютно неймовірним. Таким є Бог, таким є Ісус у розповіді Матея.

Вузька дорога переважно незручна і навіть небезпечна, так само, як і життя у правді, вірності Богові, співчутті, милосерді, служінні, прощенні та самопожертві. Відважитися рухатися вузькою дорогою означає зробити вольовий та свідомий вибір, не завжди зрозумілий для загалу, а отже, і не надто популярний.
Широка дорога більше популярна, зручна і навіть безпечна в короткостроковій перспективі. Це дорога пристосувань, кар’єри, особистої вигоди, пасивної позиції, кон’юнктури, та найстрашніше – це хибний шлях, який у Біблії називається гріхом. Саме через гріх ненормальні речі почали сприйматися як нормальні, а нормальні – як щось нездійсненне та виняткове. Тому для того, щоби бути людиною згідно з Божим задумом, сьогодні треба вибирати вузьку дорогу – дорогу Божого, а не деградованого людського глузду.
Заклик Христа докладати зусилля, щоб «увійти через тісні ворота» – це звернення, яке вказує, що ми маємо зробити свою частину роботи, щоб у кінці отримати те, що перевершує наші мрії та сподівання.

Притчі Ісуса містять настільки велику глибину, що їх можна пояснювати та розуміти на дуже багатьох рівнях. У майже 40-ка притчах Ісус із неперевершеною майстерністю та вражаючою влучністю передав те, що людською мовою передати майже неможливо, – тайну Божого Царства, його приходу, росту, реакції на нього… Притча про сіяча не виняток – її можна читати й переживати на багатьох рівнях. Найпростіше сприймати її як частину Історії спасіння, яка дещо інакше представлена у притчі про злочинних виноградарів (Мк 12:1−12; пор. Іс 5:1−7): на Божі дари та ініціативи завжди є різна реакція – як позитивна, так і негативна.
Перечитуючи цю притчу, варто завжди звертати увагу на велике Боже смирення, навіть певну делікатність у ставленні до людини. Бог уподібнюється до малого зерняти, яке вмирає, щоби принести плід і дарувати чи підтримати комусь життя. Зерно має в собі велику силу та потенціал, але непридатний ґрунт може повністю заблокувати ріст навіть найкращого зерна.
З іншого боку, вражає Божа щедрість та великодушність. Сіяч щедрий так само, як щедрий і великодушний Небесний Отець, Який посилає Своє Слово – Свого Єдинородного Сина до тих, які чують, і тих, які інколи чути не хочуть. Як би дивно це не звучало, але цю щедрість Божої любові можна порівняти з «марнотратною» любов’ю батька, який великодушно приймає молодшого сина після повернення з далекого краю, і водночас щирий і смиренний щодо старшого, який не може вибачити батькові, що той прийняв свого заблуканого молодшого сина (пор. Лк 15:11−32).
Щедре сіяння сіяча розбиває у друзки всяку людську прагматичну логіку, всілякі розрахунки та порахунки й уможливлює нове життя навіть там, де воно видається просто неможливим. Коли Ісус прийшов у дім Закхея то сказав: «Син Чоловічий прийшов шукати і спасти те, що загинуло» (Лк 19:10). Ця парадоксальна логіка відлунює і в притчі про сіяча.

о. Роман Северин

Уривок Євангелія дня містить дві теми, які перегукуються між собою. Книжники, які прийшли з Єрусалима звинуватили Ісуса в тому, що Він чинить чудеса бісівською силою, продемонстрували цим абсолютну закритість на спосіб Божої дії та присутності в Ісусі Христі. Таке явне приписування сатані чудес, які чинив Бог в Ісусі, Сам Ісус називає гріхом проти Святого Духа. По суті, йшлося про відверте та зухвале протиставлення себе Божій волі. Родичі Ісуса були схвильовані Його активною прилюдною діяльністю, тому прийшли до Нього, можливо, для розмови, або щоб забрати Його додому. У відповідь на їхній прихід Ісус вказує на пріоритет духовної спорідненості між тими, які відкриті на виконання Божої волі. На прикладі цих двох випадків Марко запрошує своїх читачів відкритися на таїнственну Божу Присутність в Ісусі Христі та закликає ставати учнями Його Царства через виконання Божої волі – усього, що сприяє спасінню та добру кожної людини.

Ніхто з близьких (чи родичів) Ісуса до Його Воскресіння з мертвих не міг усвідомити, що Бог, про Якого пророкував Ісая, у плоті Ісуса поставив Свій намет посеред нас – саме такий дослівний переклад грецького виразу «Слово сталося тілом» (Йо 1:14). Ще менше усвідомлювали це офіційні релігійні провідники народу – люди, які вважали, що все знають про Бога. Зрештою, ніхто тоді не міг осягнути, що Бог у славі в Ісаї  6-й розділ і Страждаючий Слуга Господній в Ісаї 53-й розділ – Той самий Господь. Коли сучасники Ісуса бачили, як Він – зовні така ж людина, як і вони, почав чинити надзвичайні речі, які людині не під силу, тоді це здалося їм чимось таким, що їхні розум і воля відмовилися прийняти. Усі вони були певні, що Бог не може бути настільки близько і діяти таким чином. Найгострішою, очевидно, була реакція «експертів», адже такий Бог ставав для них небезпечний, Він порушував їхнє статус-кво…
Господь сказав через пророка Ісаю: «Думки бо Мої – не ваші думки, і дороги ваші – не Мої дороги, – слово Господнє. 9. Бо так, як небо вище від землі, так Мої дороги вищі від доріг ваших і думки Мої вищі від думок ваших» (Іс 55:8−9). Деякі родичі Ісуса надто по-людськи, приземлено дивилися на Його життя, Його повну посвяту служінню, чудеса, і вважали це серйозною проблемою. Єдиним поясненням того, що переходило межі їхнього звичайного досвіду, було те, що Ісус, певно, несповна розуму. Усе це дуже промовисто демонструє, що Бог в Ісусі Христі готовий зробити з любові до нас. Упродовж історії Церкви багатьох святих, які всім серцем наслідували Христа, також уважали за ненормальних людей – ніхто насправді не розумів, що вони були «хворі» любов’ю до Христа, а через Нього − і до інших людей…

Постать Ісуса приваблювала настільки багато людей, що Він потребував помічників. Для цього Він вийшов на високу гору і забрав від суєти світу тих, які мають стати уповноваженими посланцями Його сили та волі. Гори у Біблії часто слугують місцем Божого об’явлення. Із Собою Ісус покликав учнів, «яких Сам хотів», і всі вони відповіли на Боже суверенне запрошення. Ми не чуємо, що хтось із них перепитував, чому вони мають іти з Ним або для чого. Слова Ісуса, Його запрошення було достатньо. Для кожного з них Господь має Свій план, і кожен із них має змогу і свобідну волю зреалізувати цей таїнственний Божий задум.

Цілком можливо, що покликаних було більше, і Господь вибирає з цієї групи дванадцятьох, які отримають особливе завдання. Дванадцять насамперед повинні бути при Ньому. Вони не мають просто часто відвідувати Ісуса або дізнаватися через інших учнів, як у Нього справи. Основа їхнього покликання, їхнього нового життя, яке назавжди змінило усе дотеперішнє існування, полягає в тому, щоби відтепер назавжди бути з Ісусом. За цими кількома словами криється дуже багато…

Притча промовисто прозора: господар представляє Бога – Його милосердя й доброта свідчать, що Він із постійною великодушністю запрошує людей до Царства, проте настане день, коли запрошення буде анульовано і вже буде пізно відповідати на нього; гості, які відмовилися прийти, – це ті, які відкинули заклик Царства, а друга група символізує людей, які відповіли на запрошення. Їхній низький соціальний статус вказує на те, що великодушність Бога аж ніяк не обмежується прийнятими в соціумі рамками та що Він поширює Своє запрошення на відкинутих цього світу. Бенкет – добре відомий в юдаїзмі образ радощів і тріумфу, який чекає на Божий народ в кінці часів. Слуги мають допоміжну роль, хоча пізніше могли означати людей, які проповідують Боже Слово.

Найбільш дивне у цій притчі – одностайна відмова гостей від запрошення. Причини відмовок виглядають доволі смішно й непереконливо зважаючи на те, Хто запрошує на бенкет. Цією притчею Ісус демонструє, наскільки абсурдним є будь-який аргумент, чому людина відкидає заклик / запрошення Бога увійти в Його Царство.

о. Роман Северин

Сліпці не дозволяють іншим людям відволікти їх від прохання до Ісуса чи заглушити їхнє благання. Натовп, який слідував за Ісусом, не хотів, щоб ці нещасні привернули Його увагу – вони мали свої питання до Нього, передовсім про те, коли Він встановить Царство для Ізраїлю, і зовсім не розуміли, що Боже Царство приходить насамперед до слабких, убогих та відкинутих. Однак тверда віра стражденних у силу Ісуса була сильнішою за незадоволення та зацитькування натовпу.

Співчуття та милосердя Ісуса, про яке якимось чином довідалися сліпці, було остаточною мотивацією для їхніх дій. Бог знає про біль у житті Своїх людей, тому Ісус постійно чинить діла милосердя.

Розповідаючи цю дивовижну історію про ревну молитву стражденних та блискавичну дію Божого милосердя в Ісусі Христі, Матей сигналізує, що ті, які отримали великі Божі дари, повинні наслідувати Ісуса – ставати Його учнями, і коли євангелист говорить про слідування за Ісусом, то завжди має на увазі слідування як учнів, яке в контексті Євангелія означає також і хресну дорогу.

«Вашим стражданням ви спасете душі свої». Терпіння може бути різне. Коли ми терпимо, бо нас ранять, або коли інші терплять, бо ми ранимо. Ми не врятуємося, якщо будемо завдавати терпіння іншим. Та якщо житимемо в любові, тоді будемо терпіти самі – від невдячності, нерозуміння, хитрості, підлості, жорстокості, обмов, наклепів, очорнень, заздрості, неприязні… Список можна продовжувати. Терпіння заради Христа можна також назвати «терпінням задля збереження людської гідності» відповідно до Божого розуміння, що означає бути людиною.

Часто терпіння є результатом зустрічі чи, радше, зіткнення двох світів – Божого і того, який відійшов від Бога (усвідомлено чи неусвідомлено не вважає Бога та Його Заповіді абсолютним мірилом усього). Це зіткнення спричиняє біль, тому психічно здорова людина ніколи не бажає собі страждань. Проте свідома, зріла та відповідальна людина задля власного добра чи блага ближніх часто приймає рішення, які приводять до особистого терпіння. Інакше кажучи, є такі ситуації, у яких для того, щоби сповнити Божу волю чи залишитися людиною,треба свідомо вибрати терпіння. Такий вибір Новий Завіт окреслює грецьким словом ἀγάπη / agape – «любов» – ставлення, яке виникає внаслідок свідомої оцінки та вибору.

«Уранці ж, іще геть за ночі, вставши, вийшов і пішов на самоту й там молився». Якщо читати уривок у зворотному порядку – від цього останнього вірша, тоді можна краще зрозуміти, чому людей так приваблювала постать та особа Ісуса. У Ньому притягувало все – і слова, і вчинки. Усе це природно випливало з того, Ким Він був, – Богом і справжньою людиною водночас. Його Божество не спалило і не знищило в Ньому людини, а людське найповнішою мірою було відкрите на Боже. Саме тому, попри шалену насиченість щоденного життя і великий запит на Його час, увагу, слово та подиву гідні діяння, Ісус жив Своїм внутрішнім особливим ритмом – спілкуванням з Отцем, тишею та молитвою, у якій людське пронизувалося Божественним.

Очевидно, Ісус був Богом, і Бог промовляв через Його слова та діяв через Його вчинки. Та Він також вповні, не позірно, був людиною, і люди на перших етапах спілкування і зустрічей сприймали Його саме як людину, хай і незвичайну. Проте Його людське було повністю підкорене Богові, і тому натовпи та поодинокі люди прагнули побачитися з Ним, линули до Нього. На рівні інтуїції та досвіду зранені, хворі, знедолені та загалом потребуючі і стражденні особи знали, що зустріч з Ісусом – це для них «остання інстанція», остання надія, тобто шлях до Бога.

Описуючи екзорцизм у синагозі в Капернаумі (Мк 1:21), Марко хоче повідомити своїм читачам, що перед нами знак, який вказує на те, що в Ісусі до нас прийшло Боже спасіння. Це також потверджує, що Ісус − Божий Помазаник, Месія, Спаситель – значно могутніший за демонів: «Тепер світові цьому суд; тепер вигнаний буде геть князь цього світу» (Йо 12:31). Читаючи Євангеліє, зауважуємо, що з часом опозиція диявола до Ісуса стає ще більш явна: у пустелі вона була невидима для загалу й значно тонша; доволі помітна і навіть запекла у випадках з опанованими людьми; радикальна й цілковита у часі Страстей – «година і влада темряви» (Лк 22:53); найочевидніша, промовиста й тріумфальна перемога Ісуса в Його славному Воскресінні з мертвих.

о. Роман Северин

Від самого початку Свого прилюдного служіння Ісус шукає співпрацівників, які допомагатимуть Йому звершувати місію Спасителя та Відкупителя. Він знаходить перших учнів серед людей, які звикли до важкої праці, їхнє життя було боротьбою, а стиль життя − одноманітним та простим. Учні Ісуса, на перший погляд, не мали особливих переваг над тими, кому згодом проповідуватимуть Добру Новину, але це не позбавляло їх можливості бути смиренними, великодушними, щирими та безпосередніми. Світла Христа вистачило для їхніх сердець, щоб у буквальному розумінні залишити все. Кожен наступний день і кожен наступний крок з Ісусом ставав для учнів новим відкриттям справжнього значення свят (зокрема Суботи), Писання, Божої сили та влади, яка виявлялася через Слово та дії їхнього дивовижного Учителя.

о. Роман Северин