Слово дня

«Щасливі ті слуги, що їх він, прийшовши, застане невсипущими!». Заснути можна не тільки фізично, але й духовно, та від духовної сплячки збудитися набагато важче, адже це поступова внутрішня деградація. Якщо фізичний сон переважно приносить покріплення, то духовний сон навпаки – він ослаблює людину.

Коли людина спить духовно, вона не розвивається і не чує голосу Бога та ближнього. Духовний сон не дає змогу адекватно сприймати реальність навколо. У такому стані людина керується тільки інстинктами та імпульсами власного еґо, які потрохи штовхають її у протилежному від життя напрямку. Тому чувати означає бачити, слухати, чути, відчувати, співпереживати, служити, прощати, служити, любити…

Чувати – це означає бути святими, тобто любити Бога і ближніх. Це і є радість, повнота і справжня динаміка життя…

о. Роман Северин

І Він сказав їм: “Віддайте, отже, що кесареве – кесареві, а що Боже – Богові”». На Літургії св. Йоана Золотоустого перший великий ряд прохань, який називається «мирна єктенія», а також молитва першого антифону (урочистого співу псалмів навпереміну) завершуються урочистим виголосом священника: «Бо Тобі належить усяка слава, честь і поклоніння, Отцю, і Сину, і Святому Духові, нині, і повсякчас, і на віки віків». Божий народ урочисто відповідає: «Амінь». Слава і поклоніння належать тільки Богові. Лише Він дарує нам життя і його підтримує, а коли ми через гріх відходимо від Нього, спасає через Воплочення, Смерть і Воскресіння Свого Єдинородного Сина. Ці унікальні чини любові, солідарності та відповідальності богослови називають «Подією Христа».

Кесар стояв на чолі римської влади і вимагав податків та послуху. Це потрібно було виконувати, допоки кесар не домагався поклоніння собі як богові, бо у своїм запамороченні від влади почав вважати себе божественним та сином бога. Зрештою, усі засліплені, запаморочені та не зовсім адекватні люди вимагають якщо не поклоніння та рабського підпорядкування чи лояльності, то бездумного послуху, в основі якого лежать залякування та маніпуляції.

Людина створена на образ і подобу Божу, тому тільки поклоняючись Богові, може реалізувати своє покликання бути людиною. Основний принцип духовного життя дуже простий: «Ми уподібнюємося до того, кому поклоняємося». Поклоніння людям та речам є ідолопоклонством і неминуче веде до  поступової деградації та омертвіння…

У своїх посланнях св. Павло часто вживає вислів «у Христі», яким різними способами відкриває перед читачами усе те, що ми вже отримали і що ще отримаємо від Бога через Христа і в Христі. Одним із найбільших Божих дарів та привілеїв є спадкоємство – Боже життя та співучасть у відповідальному управлінні світом, яким Він ділиться з нами: «У Ньому ми стали також спадкоємцями, призначеними наперед рішенням Того, Хто все чинить за радою Своєї волі, 12. щоб ми були на хвалу Його величі, ми, що вже раніш були свою надію поклали на Христа. 13. У Ньому й ви, почувши слово правди, благовість вашого спасіння, у яке ви повірили, були запечатані обіцяним Святим Духом, 14. що є завдатком нашої спадщини для повного визволення викуплених, на хвалу Його величі» (Еф 1:11–14).

Парадокс притчі про злочинних виноградарів полягає в тому, що виноградарі самі захотіли захопити спадщину, ніби вирвати її у пана, убивши його сина. Ця історія намагань брутально вирвати щось від Бога почалася від нашого праотця Адама, який, порушивши заповідь не їсти з дерева пізнання добра і зла, захотів самоствердити себе без Бога і самостійно встановлювати правила – вирішувати, що добро, а що зло. Результатом такої спроби рейдерського захоплення абсолютної влади стала смерть.

Божу спадщину, однак, можна отримати тільки як дар, і Бог насправді дуже прагне нам її подарувати, про це свідчить уся Біблійна історія від Буття до Одкровення.

О. Роман Северин

І відповіли: “Не знаємо, звідки (воно було)” 8. А Ісус сказав їм: “То і Я вам не скажу, якою владою Я це чиню”». Ісуса запитали тільки для того, щоб висловити своє обурення, але не хотіли почути відповіді. Трагедія людина починається тоді, коли вона закривається на Бога. Так починається духовний параліч, який може закінчитися повним духовним відходом від Бога, яке книга Одкровення називає «другою смертю» (Од 20:6,14; 21:8), тобто смертю вічною, на противагу смерті тілесній.

Ми не можемо почути Божу волю, якщо не готові її прийняти. Лише тоді, коли ми відкриваємося на Бога і приймаємо Його таким, яким Він є, а не таким, яким ми Його собі уявляємо, ми живемо – рухаємося вперед. Божа воля – це наше добро, або, як каже Павло, «святість наша» (1 Сол 4:3). Тому в іншому місці великий апостол закликає: «І не вподібнюйтеся до цього світу, але перемінюйтесь обновленням вашого розуму, щоб ви переконувалися, що то є воля Божа, що добре, що вгодне, що досконале» (Рим 12:2).

О. Роман Северин

Храм − це місце зустрічі неба і землі, маленький мікрокосмос, який відображав світ у Божому задумі. Він був одним із головних символів ідентичності Ізраїлю – місцем, куди мали прийти язичники, щоби віддати хвалу єдиному Богові. Однак у часи, коли жив Ісус, у відновлених Іродом дворах Храму була чітка межа – кам’яна балюстрада, яка відгороджувала двір, у якому могли стояти представники Ізраїлю, від двору язичників. На цій балюстраді було написано трьома мовами, що якщо хтось із язичників перейде цю межу, то буде скараний на смерть. Крім того, у дворах Храму сиділи міняйли, які за дуже завищеним курсом обмінювали гроші, які були в обігу в країні (із зображенням імператора), на прийнятні для Храму «кошерні», тобто чисті гроші (переважно тирські шеклі з великим вмістом срібла). У часи Ісуса у дворах Храму були так звані базари Анни (первосвященника), на яких паломники, знову ж таки за дуже завищеними цінами, могли купити тварин для жертвоприношення.

Коли Ісус перекинув столи міняйлів і вигнав продавців, то зупинив звичайний ритм життя у Храмі для того, щоби показати, що він не відповідає Божому задумові[3]. Отже, уся історія загалом є драмою, яка вказує на деградацію духовних провідників та жахливу трагедію неналежного використання Божих дарів загалом. Не треба бути дуже кмітливим, аби зрозуміти, що ця подія − це дуже серйозна пересторога для нашого церковного та особистого духовного життя і свідчення…

«Якби й ти цього дня зрозуміло те, що веде до миру!». Бог вибрав Ізраїль, щоб розв’язати проблему гріха, але замість розв’язки Ізраїль сам став частиною проблеми. Ізраїль, слухаючи слова Ісуса, мусів зіштовхнутися із вражаючим фактом, який вказував, наскільки неправильно він розумів природу Царства. Ситуація вимагала цілком іншого підходу, основаного на дусі, а не букві Закону, підходу, який уможливлював би Ізраїлеві бути справді народом Божим за духом, а не тільки за назвою.

Ізраїль, який був покликаний стати маяком, оточив себе дзеркалами, які втримували світло. Він плекав почуття власної чистоти та винятковості і не розсіював темряву серед народів. Однак з приходом Ісуса Ізраїль отримав нагоду стати справжнім Ізраїлем і таким чином виконати своє призначення.

О. Роман Северин

Божі співчуття та милосердя завжди доступні, тільки людей часто більше хвилюють другорядні речі. Трапляється й таке, що іноді людина поводиться з іншими створіннями краще, ніж з тими, хто створений на образ і подобу Божу. Небезпека більше цінувати традиції, а не співчуття та милосердя, є грубістю, черствістю та лицемірством. Тому служіння Ісуса в такому та подібному контекстах продовжує хвилювати та спричинювати поділи серед тих, які внаслідок поверхового сприйняття тієї ж традиції самі живуть десь на поверхні життя, стаючи при цьому щораз більше сліпими, егоїстичними та нечутливими щодо інших.

Сьогодні багато людей, увесь світ, потребує від нас, християн, проголошення Євангелії миру, милосердя та любові. Щоразу, «виходячи в мирі» Христовому після недільної Літургії, просімо його для всіх тих, які «не можуть випростатися» (пор. Лк 13:11), людей зранених, стражденних, самотніх. Усі вони потребують відчути, що ці святі дні (неділі та свята), які ми проводимо в наших сучасних синагогах − церквах, слугують для того, щоб ми, сповнюючись Божого Слова та Його Любові, освячувалися, і тоді Сам Господь служитиме через нас усьому світові…

О. Тарас Бурлака 

Наша зовнішня обгортка може бути дуже побожна, мати вигляд досконалості. А серце, що воно відчуває, як ставиться до Ісуса? Про це волію мовчати і приховати. Не любимо ми, коли хтось має владу над нами. Можливо, тому, що не надто довіряємо? Багато разів ми могли пережити розчарування в тій особі, яка мала владу. Дуже часто сьогодні ознакою розсудливості є недовіра до влади. Та Ісус інший, Йому варто повірити, і не потрібно Його боятися, бо Він тебе любить.

О. Тарас Бурлака

Якась жінка, зворушена ділами Ісуса Христа, вигукнула зворушливі слова, змушують нас замислитися. А що б вигукнув я, побачивши Ісуса Христа, який іде вулицею мого міста? Благословення цієї жінки повні експресії й ентузіазму, але це тільки одна з можливостей. Інші кричали: «Осанна Цареві!», а ще інші: «Розіпни Його!». Варто зазирнути у своє серце, щоб дослідити, які слова народжуються в мені, коли я дивлюся в обличчя Ісуса Христа, чи бачу його присутність біля себе. Сила і зміст цього вигуку дуже багато сказали б про мене, про стан моєї душі, моєї людяності.

О. Тарас Бурлака 

В цій євангельській розповіді бачимо, як Ісус благословляє дітей, Лука пригадує нам, що тільки смиренні люди, які у своїй щирості, довірливості та чистоті подібні до малих дітей, зможуть увійти в Боже Царство… тому кожен, поки не довіриться Богові, як мала дитина, не зможе осягнути Царства Божого. Ісус навчає, що людина сама спастися не може (неможливе в людей), бо спасіння є Божим даром (можливе в Бога). Цей дар передусім отримують ті, які ставлять Бога на перше місце – саме це означає залишити рідних заради Царства Божого.

О. Тарас Бурлака 

Для нас Ісус Христос порівнює кінець світу з двома подіями Старого Завіту. Першим був потоп, до якого були готові лише ті, хто повірив Божому Слову. Другим стало знищення Содому і Гоморри, з яких врятувались тільки ті, хто слухав Бога. Тому в часі, в якому живемо ми, не буде інакше: врятуються тільки ті, хто повірить у Боже Слово. Ті, кого покличуть, і вони зразу, без вагань, залишать все і негайно поспішать, щоб піти за Христом. Ті, хто не обертатимуться назад, кинуть все без жалю, віддадуть своє життя в руки Спасителя. Та нам не потрібно будувати ковчег, чи тікати з наших міст, бо нашим сховищем, нашим Ковчегом і горою спасіння є Ісус Христос.

О. Тарас Бурлака 

Кожен хоче знати «Коли прийде Царство Боже?» Існує два типи фальшивих пророків. Перші це ті, хто каже що кінець світу вже близько. Другі - це ті, хто каже, що до кінця світу ще далеко. Істинні пророки, що слухають Слово Боже і відкриті на Його волю, говорять наступне: ми повинні довіряти Ісусу Христу і кінець світу настане тоді, коли для нас це буде найкраще. В сьогоднішньому Євангелії ми читаємо: «Царство Боже є між вами». Для кожного з нас це означає, що Ісус знаходиться так близько до нас, наскільки це можливо. Тому чи варто нам боятися кінця світу, якщо ми з Христом.

О. Тарас Бурлака